Так сталося, що Новий рік на українських землях зустрічають взимку, а колись його святкували весною — з пробудженням природи. З появою у нас григоріанського календаря (з 25 лютого 1918 року, згідно з більшовицьким декретом) перейшли на нове літочислення, додавши 13 днів, а церква жила за старим календарем (за старим стилем): церковні свята й Новий рік продовжували відзначати за юліанським календарем. Вийшло так, що у нас Різдво перейшло з 25 грудня на 7 січня, вечір (Щедрий, або Маланчин) напередодні Нового року — з 31 січня перескочив на 13 січня, і його назвали Старим Новим роком, а між Різдвом і Хрещенням святкували календарний Новий рік, пишуть Факти.
Свята увібрали в себе обрядовість і релігійно-культовий зміст, накопичені в народі. Тож у нас в ніч на 1 січня святкували Новий рік, а з 13-го на 14 січня — Старий Новий рік, 14 січня — Василя (Святого Василя). З минулого року прийняли новоюліанський календар, за яким Святвечір з Багатою кутею наступає тепер напередодні 25 грудня, Маланка бешкетує 31 грудня (під Новий рік), а з Нового року (1 січня) зимові Святки (від слова святити, прославляти Христа) продовжуються до Хрещенського Святвечора (5 січня — Другий Святвечір).
Напередодні Нового року наступає превеселе свято, яке увібрало в себе традиції попередніх поколінь: стіл зі щедрою кутею і різноманітною їжею, пустощі Маланки, «водіння Кози». «Маланка» побутувала майже в усіх регіонах України та проходила під акомпанемент щедрівок. Про наші народні звичаї напередодні Нового року нагадала Лариса Полуянова, етнографиня, наукова співробітниця відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури і побуту України (у Пирогові).
«Як проведеш свято, так і вестиметься впродовж року»
— Наш народ з прадавніх часів мав хліборобське спрямування, а новий рік колись починався весною, — пояснює Лариса Полуянова. — Згадаймо: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» Тому люди долучались до господарських справ, як тільки прокидалася земля після зимової сплячки. А декілька століть тому ввели святкування Нового року саме зимою. 22−24 грудня — період сонцестояння, а за ним — народження нового Сонця. В цю пору з приходом християнства стали святкувати Різдво Христове (воно наступало 25 грудня). За григоріанським же календарем (з 1918 року) у нас дати збилися (до кожної додали 13 днів). На пострадянському просторі у XX-XXI ст. зустрічали Новий рік з 31 грудня на 1 січня, а Різдво — 7 січня і Старий Новий рік (або Маланки) — 13 січня. Нині давні дати знов повернулись (які рахували «за старим стилем»), і ми «наздоганяємо» всесвітній календар. Скільки не намагалися викорінити наші звичаї, вони лишилися, і треба про них пам’ятати. Наша справа — триматися свого коріння — це й предки, завдяки яким ми існуємо, і їхні традиції, які ми маємо продовжувати.
Тож щодо свят. 31 грудня — день преподобної Меланії Римлянки, а в народі святкували Маланку (Меланки, Миланки). Вечір напередодні Нового року називали Щедрим або Маланчиним, а 1 січня відзначають Василів день (день Святого Василя). Все, що робилось на Новий рік, — це намагання розгадати майбутнє й забезпечити добробут і щастя на наступний рік. Колядники щедрували, всі переодягалися й мали вигляд, наче посланці з іншого світу. Впродовж Святок в побуті звертались до магічних захисних дій проти лихого, адже люди вважали, що в цей період у світі активізується саме лиха сторона. Тому жило повір’я: як проведеш свято, то так і вестиметься впродовж року. З давніх-давен знаковими та особливими були Святвечір напередодні Різдва, Щедрий вечір напередодні Нового року та Другий Святвечір напередодні Водохреща.
Дуже довго (ще до початку XX ст.) трималася традиція зустрічати Святки (від Різдва до Водохреща) з солом’яним Дідухом, який прикрашав куток хати як символ роду. Ялинка у нас з’явилась наприкінці XIX ст. (звичай прикрашати її яблуками, цукерками, свічками, а потім і ліхтариками виник в Німеччині). Новорічне дерево спочатку ставили в домах забезпечених сімей. На пострадянському просторі широке впровадження ялинки почалось з 1935 року. На селі Різдво відзначали ще деякий час по-старому, а на Новий рік ялинки масово почали встановлювати десь після Другої світової війни. Дерево довго не ставало атрибутом свята, тому що в дохристиянські часи воно вважалось жертовним (на нього чіпляли вбитих тварин в дар богам). З язичництва від покоління в покоління передавали заборону висаджувати у дворі ялинку (як і березу — вони вимагали жертви, то міг хтось померти). Тому ці дерева переміщали за огорожу.
В період Святок відвідували богослужіння, гостили у родичів, робили добро оточенню. Господарі загадували на врожай та приплід у тварин, дівчата ворожили на долю. В цей період царювала атмосфера чарівності.
Що готували до святкового столу
— За традиціями, сформованими за певний час, коли стали відзначати Новий рік, 31 грудня наступав Щедрий вечір, — продовжує етнографиня. — Готувалась щедра кутя, подавалась різна скоромна їжа, бо потреба була велика: і собі, і для тих, хто защедрує. На Щедрий вечір готували м’ясні, рибні страви, млинці, вареники, печеню, голубці, пироги й пиріжки. А в кутю (вівсяну, пшеничну чи гречану) додавали вершкове масло, у ячмінну крупу — смалець. На Новий рік виставляли напої, годилося випити по дві чарки. «Щоб старі жили в парі, а молоді собі пару знайшли!» — примовляли за новорічною трапезою.
На Святки в багатьох регіонах готували кутю двічі (новорічну пропускали), а на Київщині, Полтавщині, Черкащині — всі три (Різдво, Новий рік і напередодні Водохреща). В західних регіонах обходились без куті, могли посівати, а, наприклад, на Галичині, щедрували аж на Водохреще (6 січня). В деяких місцевостях у Щедрий вечір виконувався обряд, який символізував добробут. Стіл заставляли стравами, а батько, ховаючись за пирогами-калачами, питав дітей, чи бачать його. А ті у відповідь «Ні, не бачимо…» Тоді батько приказував: «Дай, Боже, щоб і на той рік так само мене не бачили»… В деяких регіонах з Різдва до Василя стояв на покуті хліб-«карачун».
Традиційно на Новий рік готували щедру кутю та багато різних страв — для себе й щедрувальників
Традиції, яких дотримувалися на Новий рік
— Молодь ходила по хатах, співала щедрівки, а хлопці в деяких регіонах готувалися до вечірнього походу на «Меланку»: щедрували групами, переодягнені в Цигана й Циганку, Чорта, Жінку й Чоловіка, Солдата та інших персонажів, — розповідає Лариса Полуянова. — Вечірні «обходи Маланки» здійснювались під заспіви щедрівок, величальних пісень, в яких прославляли господаря, господиню, підкреслювали найкращі риси кожного й бажали благополуччя. Ці куплети психологічно діяли на людину і стимулювала до роботи на добробут сім’ї. На більшій частині України у Щедрий вечір співали дуже відомий «Щедрик»: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. Стала собі щебетати, господаря викликати»… Або заспівували: «На щастя, на здоров’я, на нове літо! Роди, Боже, жито й пшеницю й всяку пашницю. Та будьте здорові і з Новим Роком і з Василем!» «Маланка» побутувала майже у всіх регіонах України, цього обряду дотримувалися на Покутті, Поділлі, Прикарпатті.
Перевдягання (на Гуцульщині — «переберія») вводилось для маскування, коли хлопець рядився в молодицю — «Маланку». Його обличчя густо розмальовували, надягали спідницю. Створювався комічний персонаж такої невмілої господині: то хату мете не в той бік, то сміття розкидає, то лавки білить — робить не так, як треба. Переодягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але згодом перетворилося на маскарад, розвагу. Про бешкети Маланки жартували: «Наша Маланка неробоча — на ній сорочечка парубоча. Люди ідуть на жнива, а Маланка — на пива. Люди ідуть з серпами, а Маланка — зі склянками. Люди нажали по сім кіп, в Маланка — на один сніп. Пішла Маланка на містечко, купила собі пасьминечко, пряла вона від кур до кур, напряла починків один гур…»
— Якщо колядки більш релігійного спрямування, то величальні Щедрого вечора прославляли господарів і бажали врожаю й достатку, — зазначає Лариса Полуянова. — Бувало, з вечора 31 грудня вже починали посівати: Маланка сумками з зерном розмахувала по хаті, і посипання мали аграрно-магічний зміст: обряд засівання у слов’ян був націлений на забезпечення врожаїв.
Кого тільки не зустрінеш в гурті з Маланкою: Баба, Дід, Коза, могли бути Мисливці, Журавель, Лікар, Ведмідь, Циганка, Плугарі, Міхоноша та інші персонажі: «Маланка сама не ходить, а за собою почет водить…» Музиканти зазвичай супроводжували групу щедрувальників. Учасники ватаг вдягались в кожухи догори вовною, були замазані сажею або білою глиною, з бородами чи без. Велика група рухалася селом і заспівувала: «Ой, господарю-господаречку, пусти в хату Меланочку. Меланочка чисто ходить, нічого в хаті не пошкодить. Як пошкодить, так помиє, їсти зварить та й накриє… Добрий вечір…»
Після заходу сонця вечірні «обходи» Маланки відбувалися під акомпанемент щедрівок. Починався «Щедрий вечір, добрий вечір — добрим людям на здоров’я!» (розповсюджений на Гуцульщині, Наддніпрянщині, Східному Поділлі). Щоб збулися всі побажання, про які співалося, слід було обов’язково віддячити щедрувальникам. Їх пригощали хлібами, ковбасами, пирогами, млинцями або давали гроші. Обдаровуючи Маланку грошима, приказували: «Це Маланці на вінок (наче наречена Василя)»… Коли платили в такому символічно-обрядовому вимірі, то наче відкуплялися від лиха, яке могло статися в родині. Так в давнину використовувалась захисна магія відведення зла від дому. Меланкарі веселили, і ритуальний сміх теж проганяв зло. Зібране щедрувальники могли продавати, одну частину залишали собі на святкування, а другу спрямовували на церкву. Пустощі тривали допізна.
Дівчата теж інколи «водили Маланку»: одну з них обряджали Маланкою, наче молоду (надягали вінок зі стрічками, намисто), а другу рядили Василем (в жупан, шапку, шаровари й чоботи). Але дівчачі колективи щедрували тільки на подвір’ї. Інколи віряни не пускали «Маланку» у двір, засуджуючи молодь: «Маланочка світом ходить та з дороги людей зводить, та й з дороги християнства навертає до поганства…»
– Ватаги ходили по хатах і вітали зі святом, ставили вистави, — продовжує етнограф. — Під кінець Щедрого вечора втомлену «Маланку» замінює Коза, яку підстрелили, а потім оживили (були різні спроби Козу оживити). Обряд «водіння Кози» міг виконуватися під Новий рік, але в основному — на Василя. Цей обряд прийшов із сивої давнини, коли святкували народження молодого Сонця. Наші предки знали, що світ дуальний: де є чорне, там і біле, солодке — гірке, день — ніч, холодне — тепле… За легендою, колись правили Білобог і Чорнобог: один — вдень, інший — вночі. У Білобога була жінка Коляда, у Чорнобога — Мара. В останній день року Чорнобог вирішив, що тільки він повинен царювати й володіти всесвітом. Тож послав Мару знищити Коляду, щоб та не народили нове Сонце. Коляда вимушена була ховатися, тому що Мара її всюди шукала. І Коляда звернулася до Білобога, щоб той перетворив її на тваринку, яку не можна було впізнати. Тож Коляда стала звичайною козою, і їй вдалося втекти від Мари, а потім народити молоде Сонце. Мати раділа синочку, і блакить її очей розлилася по небу… І зараз воно красиве, як на небі з’являється сонце. А з тої пори на Щедрий вечір «водять Козу». Це встановлений обряд — гра з піснями, музикою. Вмирання та воскресіння «Кози» — символ циклічності часу й повороту сонця на літо, а також віра у безсмертя.
Як наші пращури ворожили на Новий рік
Під Новий рік дівчата ворожили. Біля воріт насипали три купки зерна, а як вранці воно лежало нечіпане — чекає щасливе сімейне життя. І навпаки. Перекидали чобіт через хату (куди покаже носок — туди поведе наречений). З заплющеними очима рахували в тину кілочки і потім визначались: який на вид буде наречений — молодець або вдівець, стрункий, багатий чи ледар. На вулиці дізнавались ім’я судженого у першого зустрічного. Як пробіжить пес, то чоловік мав бути лихим, вівця — на спокійне сімейне життя. Під подушку перед сном клали гребінця, щоб «суджений-ряджений прийшов чесати голову».
Напередодні Нового року у господі відбувались віщування. Поведінка корови вказувала, яке буде літо: тварина лежала — сухе, а стояла — дощове. У свято зв’язували мотузками ніжки стола, щоб були паровані. На Поліссі проводили Щедрий вечір з другою кутею, Маланкою і «щедрухою»: співали щедрівки, робили передбачення. Хазяїн виходив у садок і сокирою (або коцюбою) стукав по деревах, які не родили, а хазяйка перев’язувала стовбур солом’яним перевеслом, примовляючи: «Грушечко, дай грушок мішок, щоб ти була щедрою, як той Щедрий вечір». А біля неродючих дерев висипали сміття, яке назбирали з Різдва («щоб не винести і своєї долі»). А потім могли зсипати на одну купу в саду, навіть підпалити, а димом від вогнища обкурювали дерева, «щоб ліпше родили». Дивились і на гарбузи: як в гарному стані долежали до Щедрого вечора, то вродять і літом. Про урожай льону дізнавались за довжиною соломинок, які витягували з-під застільника: як попадеться довга, то льон вродить (буде тоді тканина, олія та інше). За довжиною льняної соломинки, яку витягували всі члени родини, кожен визначав і тривалість свого життя… Також проводилось і хліборобське ворожіння у дворі: на ніч залишали пучечки зернових і дивились, який покриється інеєм, ту культуру й висіють весною.
Новорічні прикмети
Помічали: який перший день Нового року, таким буде й весь рік. На Новий рік визначали врожайність: як тиха та ясна ніч — вдала погода для всіх культур; яскраві зорі на небі вказували на грибний рік і врожай гороху; як тепло, то літом дощитиме; як сонце зійде — вродить садовина; якщо сніг піде — гречки багато буде; сильний мороз зі снігом — чекай хліба вдосталь; як на деревах багато інею — до вдалого медозбору і врожаю зернових. Якщо на Меланку відлига — до теплого літа: яка Меланка, такі літні Петро з Павлом…
Люди вірили, що в новорічну ніч можна почути голос Нового і Старого року. Тому прислухались: звуки вказували, з чим треба прощатися, а що залишається. Не можна було проспати новорічну ніч, щоб зберегти гармонійний стан. Також вважалось, що в цю пору, коли відкривається небо, Бог почує всі прохання…
