У львівський реабілітаційний центр “Галичина” уже рік регулярно приїздить іспанський лікар Хорхе Аранда. Це 42-річний остеопат, доктор наук із світовим іменем.
“Це диво, що він обрав нас”, – каже Марія Коваль, завідувачка відділення медичної реабілітації “Галичини”.
У цій державній лікарні лежать 90 військових. Ще 200 – у філії за Львовом. Майже у всіх немає хоча би однієї руки чи ноги.
Це величезна кількість людей, хоч і крапля в морі. У МОЗ кажуть, що в 2021 році ампутації провели 17 тисячам українців – військовим і цивільним. У 2022-му зареєстрували 33 тисячі людей з ампутаціями, а до серпня 2023-го – ще 24 тисячі.
Хорхе Аранда раніше допомагав тим, хто залишився без рук чи ніг через ДТП чи напад акули, пише ВВС.
Він весь рік у роз’їздах і багато працює з дітьми з особливими потребами в Латинській Америці, Африці, Східній Європі, а ще викладає в Іспанії, Великій Британії та США.
Але коли має кілька вільних днів – їде у Львів до українських військових з ампутаціями.
У лікарні до Хорхе приводять найважчих пацієнтів. Тих, хто не може спати, лякається кожного звуку чи має фантомні болі.
“Типовий Хорхе”
У 2016 році Хорхе Аранда заснував громадську організацію Hands with Heart. Разом з колегами він їздить у різні країни, полегшуючи життя дітям, які мають болі в кістках чи м’язах.
Він уже два роки працював у Румунії, як раптом в Україні, тобто під боком, почалася велика війна.
Хорхе кинувся допомагати – возив українців до Іспанії, займався сиротами, допомагав з ліками.
У нього не було сентиментів до України.
“Просто відчув, що це мій моральний обов’язок. Це могло статися з будь-якою країною. І якщо я маю можливість допомогти, то чому ні?”
Навесні 2023 року Хорхе вирішив допомагати системно і приїхав до Львова. Його друзі не здивувалися.
“Хорхе такий. Він міг працювати у класній клініці Барселони, але їде в пустелю Аргентини допомагати поселенню, яке зникає, або в джунглі Коста-Рики – до людей з особливими потребами… Типовий Хорхе, друзі звикли”, – жартує про себе іспанець.
У Львові він вирішив робити те, що вміє найкраще – працювати з особливими дітьми. Знайти їх виявилося не так просто, каже він.
Але на вулиці Хорхе випадково зустрів жінку, яка була з дитиною на візку. Вона напевно знає дитячі реабілітаційні центри, подумав він, і зав’язав розмову.
У реабілітаційному центрі “Галичина” його зустріли привітно та з інтересом.
Там перевірили його дипломи, сертифікацію. Щоб стати остеопатом, Хорхе 9 років навчався у Великій Британії та 5 років на докторантурі в Іспанії.
Виявилося також, що штатний лікар фізичної та реабілітаційної медицини Ігор Сомов уже кілька років знайомий з Хорхе.
“Він вчився у світил, наприклад, Віоли Фрайман в Сан-Дієго. Він 8 років їздив до неї вчитися роботі з дітьми, а також з черепом”, – каже Ігор.
Спочатку Хорхе показали відділення для дітей, а потім спитали, чи хоче він глянути на військових. Виявилося, що вони теж у цій лікарні.
Масштаби побаченого шокували Хорхе. “Усе зайнято, військові чекають у черзі на місце”, – каже остеопат.
З тих пір, коли він заїжджає до Львова, він проводить ранки з дітьми, а потім іде до бійців, з якими залишається до вечора.
“Це м’яка, невидима оку робота”
Хорхе не лякала робота з військовими. Але з клінічної точки зору, каже він, це – виклик.
Раніше він мав справи з людьми, які залишилися без ніг через ДТП чи агресивну акулу, але це була одинична травма, щось таке, що скінчилося і можна відпустити.
Натомість військових не тільки “не відпускають” травматичні спогади, ці люди і далі живуть в травмі, тому що навколо все ще війна.
Хорхе каже, що швидко збагнув це.
Одним з найперших його пацієнтів був військовий зі складним переломом передпліччя. Він працював з ним, а потім попросив зробити якийсь рух, що раніше був для нього болісним.
Зазвичай люди просто махають руками чи згинають їх. Військовий виставив руки так, наче цілився з невидимої зброї, розповідає Хорхе.
“Так, зараз значно краще”, – згадує він його слова. Цей чоловік хотів вернутися на фронт пошвидше.
“У той момент я по-справжньому усвідомив, де я, і що тепер я лікую військових”, – каже остеопат.
Що конкретно робить Хорхе? Багатьом його пацієнтам складно пояснити.
“Це м’яка, невидима оку робота, але руками її можна відчути. Такі техніки покращують механічну рухливість людини, впливають на нервову систему, забирають накопичений стрес і покращують сон”, – каже лікар фізичної та реабілітаційної медицини Ігор Сомов.
Хорхе каже, що остеопатія – це не про полегшення синдромів, а про пошуки джерела болю.
Іноді вам болить нога, ви впевнені, що потягнули її, але насправді можете відчувати великий стрес і тоді нога – це вираження цього стресу, пояснює він.
Перш ніж обстежити руками м’язи, він розпитує військових про поранення – як це сталося, що було потім.
“Я звертаю увагу на те, як вони розповідають. Іноді усвідомлення того, що не маєш руки і мусиш будувати свій соціальний імідж з нуля, може бути більш травматичним, ніж вибух міни”, – вважає він.
Потім іде пальпація м’язів пацієнта. Це допомагає зробити висновок про стан центральної нервової системи пацієнта, і яка мануальна техніка може на неї вплинути.
“Люди не можуть пояснити, що їм робили, але розуміють, що їм краще, тому що на них застосували кілька остеопатичних технік”, – твердить Хорхе.
Фізичні терапевти теж знають деякі остеопатичні техніки, але не всі. Крім того, остеопати працюють і з внутрішніми органами.
Одного разу Хорхе привели чоловіка, який мав проблему з животом. Граната у нього влучила так, що назовні вивалися кишки, і навіть на реабілітації йому досі боліло.
“Але черевна порожнина не є частиною скелетно-м’язової системи, там небагато м’язів, які можна активізувати чи розслабити. Тому фізичні терапевти його живота майже не торкалися”, – пояснює Хорхе.
“Для багатьох людей це може бути занадто”
Серед найпоширеніших проблем військових – труднощі зі сном, надмірна тривога.
“Іноді вони наскільки зосереджені на тому, що відбувається ззовні – де ворог, звідки небезпека – що певною мірою можуть втратити здатність відчувати, що всередині”, – каже Хорхе.
Ще одна проблема – фантомні болі. Ноги і руки більше немає, але вона все одно болить, чухається.
“Іноді вони описують цей біль в екстремальний спосіб: не просто чухається, а таке враження, як сказав мені один військовий, що з руки зняли шкіру і намагаються цю руку без шкіри обпалити”.
Крізь Хорхе пройшло багато історій.
Один чоловік, розповідає Хорхе, дивився в бінокль, що роблять росіяни. Його помітили і вистрелили – ймовірно, снайпери. У нього розвинувся пневмоторакс – він не міг дихати.
“Куля пройшла близько до руки і зачепила нерви, його паралізувало з грудей донизу. Він не міг рухати ногами, але на одній руці, яка працювала, проповз 4 кілометри до найближчої української позиції, де йому допомогли”, – розповідає лікар.
Хорхе пам’ятає ще одного пацієнта, який здивував. У нього є руки і ноги, але сильно постраждав хребет. “Я запитав – як так? Це через вибух?”
Виявилося, що перед ним водій вантажівки, який 6 місяців був у полоні. Його тримали в маленькому просторі, де не можна було сісти і весь час треба було стояти з руками догори, “тим часом як росіяни постійно били і штовхали його”.
“Стільки страждань він пройшов. Але найцікавіше, яким щасливим він почувається. “Я живий!” – усе повторював він”, – згадує Хорхе.
Ці історії настільки вражають, що для людей непідготовлених це може бути “занадто”, каже іспанець.
Крім побоювань за безпеку, це ще одна причина, з якої він поки що не кличе у Львів колег зі своєї організації Hands with Heart.
“Уявіть, що ви заходите в кімнату, де військові без ніг і рук роблять вправи. Вам кажуть – попрацюй з цим, а він починає розповідати історію, від якої вас може просто накрити”.
“Ці хлопці не хочуть когось, хто прийде і плакатиме. Вони хочуть когось міцного і відчувати, що вони у хороших руках”, – каже Хорхе.
Візит до “Галичини”
Попри застереження Хорхе, я відчувала себе досить загартованою, щоб піти до реабілітаційного центру і познайомитися з його пацієнтами і колегами.
Зрештою, я багато пишу про трагедії, з якими Україна зіштовхується кожного дня. Але вже на порозі лікарні я зрозуміла, що переоцінила себе.
На вулицю на візку виїхав один військовий, інший, і я відчула, як від емоцій стискає горло.
Я напевне знала одне правило, як вести себе з бійцями з ампутаціями – не допомагати, якщо не просять. Тож помітивши чоловіка без ноги, який хотів відкрити важкі двері, я не кинулася до нього, а спочатку запитала, чи треба допомога.
“Ні-ні, в жодному разі”, – відповів він.
Я намагалася вітатися і перекидатися кількома словами з усіма військовими, яких бачила, і помалу взяла себе в руки.
Опинившись всередині, спочатку здалося, що цій державній клініці бракує грошей, сучасної техніки, та і взагалі кольорів.
Але це не зовсім так.
Перша кімната, куди я потрапила, виявилася “кінотеатром”. Техніку купили благодійники. Тут хлопці дивляться фільми, підібрані психологом. Хто хоче – грає в окулярах віртуальної реальності у комп’ютерні ігри.
Мені показували відео, на якому хлопці в окулярах ухиляються від перешкод. Їх вивертає з боку в бік, і це не пустощі, а частина реабілітації – так військові набувають впевненості в своєму новому тілі.
Біля кінотеатру я зустрічаю одного з пацієнтів Хорхе. Це Микола В’юк, йому 40 років.
У Миколи, в мирному житті столяра – контузія, осколки в тілі, одну його ногу ампутували повністю, а від іншої залишилося 2 сантиметри.
Для України це складний випадок, та військового вже чекає протезування в США. На реабілітації він вже навчився плавати, був на скеледромі.
Микола охоче розповідає свою історію.
За два дні до великої війни у нього народився син. Пріоритети були інші, каже чоловік, і до військкомату він не пішов.
Але прийшла повістка. У березні 2023 року Микола потрапив на схід.
День поранення чоловік пригадує так: “Ми пішли на штурм, вдалий штурм, тому що я командир відділення, і ніхто з моїх хлопців не загинув…Три контратаки (росіян) ми відбили, але вони на нас трошки образилися (сміється) і закидали мінами”.
У реабілітаційному центрі Микола вже 5 місяців. Разом з іншими хлопцями він живе в гуртожитку на верхніх поверхах, куди добирається на ліфті.
“До Хорхе мені запропонувала піти Марія Іванівна (Коваль). Я не знав, хто це, але я тут такий активіст – кругом ходжу. У спортзал, басейн, на процедури, в кабінет віртуальної реальності, на арттерапію, дихальні вправи – чому не спробувати піти і до Хорхе”, – каже військовий.
“Не можу пояснити словами, що він робить. У мене, наприклад, кісточки хрускали, він прикладав до них руки і якісь хвилі спрацьовували чи як”.
Хорхе питає в нього, що болить, що турбує. З англійською у Миколи не дуже, до поїздки в США він активно її вивчає, а поки що з перекладом допомагає внучка завідувачки відділення.
Хорхе “дуже крутий”, каже чоловік. Кожен раз, коли остеопат приїжджає у Львів, Микола записується на прийом.
“Запитів більшає, місця немає”
“Хлопці люблять ходити до Хорхе”, – розповідає Марія Іванівна.
“Ми спостерігали за ним у роботі – він може просто так охопити голову руками, пальці – на виходах нервових пучків, і військовий, який не спав два тижні, засинає прямо на сеансі”, – каже завідувачка відділення.
Ми розмовляємо недовго, але Марію Іванівну постійно перебивають.
“Ви в Ужгороді, яка у вас ампутація? А операцію коли робили?” – відповідає завідувачка на черговий дзвінок.
“Ампутація двох стоп, такого у нас ще не було”, – задумливо каже вона після розмови.
Через кілька хвилин в кабінет заходить військовий на милиці. Він хоче полікувати ногу в “Галичині”, поки у відпустці.
Це проблема – людей багато, а місць у гуртожитку не вистачає.
До грудня 2022-го військові потрапляли в цей реабілітаційний центр рідко, тільки за скеруванням.
Але в грудні поступило 5 поранених військових, а “з січня могло бути по 10-15 на день”, каже Марія Коваль.
Спочатку ліжок було 60, потім – 90, у “Галичини” ще є філія за Львовом, де зараз 200 ліжок.
“Запитів більше, важкі бої. За минулий рік через львівський центр пройшло 297 людей”, – каже Коваль.
“Нам поки що вистачає усього”, – каже Марія Іванівна про потреби лікарні.
Разом з тим вона згадує про військового, який прибув до них після реабілітації в центрі НАТО в Нідерландах. Там 12 військових, кожен в своїй кімнаті з усіма зручностями. На 12 людей – 41 працівник.
“А в нас на 90 людей 4 реабілітологи, 2 ерготерапевти і 2 асистенти фізичного терапевта”, – каже вона.
Тому такі люди як Хорхе – на вагу золота для державної клініки.
Кожен раз, коли він у Львові, йому намагаються створити усі умови. Хоч і непокояться, що під час роботи він такий зосереджений, що не їсть, тільки п’є воду чи чай.
Від травми до травми
Хорхе подобається у новому колективі, він ділиться з колегами знаннями і не помітив проблем у реабілітації бійців.
Але є один момент, зауважує він: українці, які допомагають військовим прийти в себе після травми, – теж травмовані.
Травмовані лікарі можуть не помітити у пацієнтів проблем, які помічають нетравмовані лікарі, каже Хорхе.
Наприклад, реакцію тіла на повітряні тривоги.
За два роки їх в Україні було більше тисячі, українці так звикли, що принаймні у Львові вже часто не ховаються.
Хорхе адаптувався до “місцевих звичаїв”, у нього при собі завжди є “тривожний рюкзак”, але він теж вже не йде в укриття.
“Щоб вижити, люди переконують себе, що все нормально, хоч насправді все те, що відбувається – ненормально”.
Хорхе каже, що багато чого навчився у дітей з особливими потребами. Коли у Львові тривога, діти, з якими він працює у лікарні, “починають божеволіти”.
Їхня реакція максимально чесна, тому що більшість з них не мають когнітивних навиків і просто не вміють переконувати себе, як дорослі. Все, що вони мають – це фізичні реакції, каже він.
“Під час тривоги наші тіла божеволіють так само, як їхні. Ми кажемо їм “замовкни”. Але тільки тому, що ми кажемо собі ігнорувати щось, це щось не зникає”, – каже лікар.
Так з кожною повітряною тривогою люди отримують маленьку порцію стресу, який накопичується і накопичується.
Крім небезпеки з повітря, є інші постійні джерела тривоги.
“Один із терапевтів сказав, що не знає, як буде наступного тижня, може, його мобілізують – і він опиниться на фронті”, – каже Хорхе.
“Ось чому я так хочу приїжджати сюди і в майбутньому привезти волонтерів. Не тому, що вони кращі, ніж українські лікарі. Зовсім ні, просто вони не травмовані”, – каже Хорхе.
За його словами, він прагне допомагати не тільки військовим, а й колективу, щоб показати, що “вони не одні”.
Після закінчення війни в Україні буде “бум іноземних лікарів”, вважає іспанець.
“Я знаю, що лікарі приїдуть – у мене є довгий список колег, які спостерігають за тим, що я роблю в Україні, і питають, як долучитися. Деякі хочуть вже, але більшість – після війни. Це різні лікарі, не тільки остеопати”, – пояснює він.
Багато планів
Хорхе подобається у Львові. Якби не війна, каже, він би хотів, щоб його друзі обов’язково приїхали сюди на вихідні.
Іспанця також зворушує привітність і вдячність людей. Якось він їхав з Польщі в Україну і жінка дала йому шоколадку. “Я спитав – чому? Вона відповіла – “за те, що допомагаєте нам”. І такі зворушливі історії зі мною трапляються часто, мені тут справді добре”.
У Хорхе багато планів на Україну. Він каже, що зараз його і лікарів-волонтерів його організації Hands with Heart запрошують багато країн Африки, Латинської Америки.
“Але я всім їм кажу ні. Ми хочемо зберегти свої ресурси на Україну”, – каже він.
Щойно війна закінчиться, він планує привезти інших лікарів. Можливо, у нього вийде також втілити ідею для соціальної реабілітації військових.
У Хорхе є хобі – серфінг. А його організація Hands with Heart надає безплатну медичну допомогу на чемпіонаті для парасерферів. Ці люди підкорюють хвилі, втративши руки, ноги або зір.
Змагання проходять в Австралії, на Гаваях, Коста-Риці, на світовому чемпіонаті – команди з різних країн.
“Дивовижно спостерігати, як вони підтримують одне одного, навіть кепкують зі своїх травм. Для мене це неабиякий привілей – спостерігати таку пристрасть до життя, до того, щоб рухатися далі”, – каже Хорхе.
Спільнота парасерферів мала б за честь мати на борту людей, як Микола В’юк, який втратив на війні обидві ноги, каже іспанець.
“Людям важливо знати, що вони не одні”, – переконаний Аранда.
Це важливо вам знати!
Остеопатія – один з напрямів доказової медицини, визнаний в США, Великій Британії і 12 країнах ЄС. Там це одна з лікарських спеціальностей.
В Україні остеопатія не визнана, немає сертифікованих програм навчання, тому і немає українських остеопатів з ліцензіями, пояснює “Реабілітація травм війни”, проєкт, який працює за підтримки експертів МОЗ.
Остеопатія – це не “магічний ключик”, який підходить усім пацієнтам чи допоможе від усіх хвороб. Але є докази, що остеопатія може бути ефективною при деяких випадках болю в шиї, плечах, ногах, голови, реабілітації після операції на cтегнах чи колінах, зазначає Національна система охорони здоров’я Великої Британії.
Американська остеопатична асоціація радить використовувати остеопатичне лікування в поєднанні з фармакотерапією, реабілітацією, хірургією, дієтою і фізичними вправами.
