Колись західний світ був одержимий цим моторошним ритуалом, нагадує ВВС.
Стаття містить описи та зображення, які можуть засмутити
7 травня 1821 року двоє лікарів відчайдушно метушилися. Перед ними було тіло, яке розкладалося, і якщо вони негайно не знайдуть гіпс, риси обличчя буде втрачено назавжди.
Кілька годин тому після короткої хвороби помер французький імператор Наполеон Бонапарт, шість років до того він був у вигнанні. Присутні хотіли створити посмертну маску – відбиток обличчя, який зазвичай роблять незабаром після смерті людини. Але були дві перешкоди.
По-перше, усе відбувалося на тропічному острові Святої Єлени, плямі безплідної території у Південній Атлантиці, за понад 1000 км від будь-якої іншої землі.
На цій “жалюгідній і похмурій скелі”, як описував її Наполеон, не було крамниць, де продавали б такі специфічні товари як гіпс.
По-друге, жоден із присутніх лікарів ніколи раніше не виготовляв посмертну маску.
Історія посмертних масок тягнеться у глибину тисячоліть. Більшість із них не були точними копіями, виробленими з відбитка, а радше творами мистецтва. Їх створювали для елітних представників суспільства, щоби після смерті вони могли орієнтуватися в загробному житті або відганяти злих духів.
У пізньому Середньовіччі Європа стала одержимою смертю – лише за чотири жахливих роки чума знищила майже половину населення континенту.
Саме тоді справжні посмертні маски витіснили скульптурні, мистецькі. Відбиток обличчя, який робили за допомогою воску чи гіпсу, дозволяв закарбувати риси померлого, щоби потім скульптори могли зробити з нього реалістичний портрет, який виставляли на похоронах.
А у XVIII столітті сталося дещо несподіване: посмертні маски стали цінністю самі по собі.
Протягом наступних 200 років лікарі по всій Європі старанно зберігали для нащадків ці перші моменти після смерті. Обличчя знаменитостей, злочинців і навіть немовлят увічнювали в жахливих деталях.
Практика збіглася зі сплеском інтересу до псевдонауки френології, згідно з якою особистість людини повʼязана з рисами її обличчя і формою черепа.
Багато посмертних масок стали моторошними реліквіями, а деякі – сувенірами, які донині коштують шестизначні суми.
Одна з таких масок стала предметом культу, який можна порівняти з Моною Лізою. Вона надихнула незліченну кількість творів мистецтва та дивних теорій.
Це коротка історія посмертної маски та того, що вона може розповісти про наше ставлення до смерті протягом століть.
Сувенір за 20 франків
А ті лікарі на острові Святої Єлени так і не змогли знайти гіпс, однак у них була пара запасних ідей.
Один із них – особистий лікар Наполеона Франсуа Антоммаркі – помчав до найближчого селища Джеймстаун і купив близько 150 гіпсових фігурок. Він подрібнив їх у порошок і зробив з нього імпровізовану гіпсову суміш. На жаль, коли її нанесли на обличчя померлого, нічого не вийшло.
Інший лікар – ірландський хірург Френсіс Бертон – спробував відшукати інгредієнт, з якого роблять гіпс – м’який мінерал, що знаходять у шарах осадових порід.
Місцеве джерело цього цінного інгредієнта згодом таки змогли виявити, і через півтора дня після того, як Наполеон зробив свій останній, неглибокий вдих, відбиток був готовий.
Цю посмертну маску виготовили значно пізніше ніж зазвичай, і сліди смерті на обличчі імператора були більш помітні.
Розкладання вже почало діяти, м’язи обличчя були менш напруженими, що надало зазвичай меланхолійному виразу обличчю імператора більш умиротворений вигляд.
Колишній французький імператор, можливо, і думав про те, що його портрет стоятиме біля ліжка його дружини Марії Луїзи або у національному музеї. Але навряд він міг уявити те, що сталося далі.
Антоммаркі вкрав оригінальну посмертну маску свого колеги та створив сотні копій, які можна було придбати як сувеніри всього за 20 франків.
Деякі з цих копій і дійшли до наших днів, осівши у музеях і приватних колекціях по всьому світу. А от найперша оригінальна маска не збереглася.
Епоха Просвітництва
Коли Ісаак Ньютон помер уві сні у 84 років у 1727-му, він залишив спадок, який не міг не злякати.
Листи і рукописи, що налічували близько 10 мільйонів слів, які містили описи численних відкриттів, що змінили світ, серед яких – закони тяжіння, нескінченні нотатки про невдалі алхімічні експерименти – і дивний набір анаграм свого власного імені.
Невдовзі до цього списку додалася посмертна маска.
Стародавній Рим
Римські патриції вшановували смерть члена родини, створюючи прикрашені ідеалізовані похоронні маски. Ці “образи” зазвичай не ховали разом із покійним, а зберігали як пам’ятки у спеціальних нішах у сімейному домі.
Родичі могли навіть вдягти таку маску на себе під час похорону іншого члена родини. Так зазвичай робили літні чоловіки, що було своєрідним посвяченням у сімейний канон предків.
Але приблизно у II столітті нашої ери ця традиція поширилася й на нижчі верстви населення. Це вже були справжні посмертні маски, і їх призначали не лише для чоловіків, а й жінок.
Як зазначає дослідник із Університету Шеффілда Келсі Медден, це означало, що представникам нижчого класу, а також жінкам і дітям також дозволили бути “предками”.
Одна з найвідоміших таких масок належала 10-річній дівчинці Клавдії Вікторії, яка жила в римському місті Лугдунум у Галлії, на місці якого виріс сучасний Ліон.
Її кругле юне обличчя закарбоване у гіпсі та поховане поруч із нею в її гробниці.
Напис казав: “Покійному духу Клавдії Вікторії, яка прожила десять років, один місяць і одинадцять днів. Її мати Клавдія Северина зробила цю памʼятку для своєї милої дочки та себе самої за життя”.
Промислова революція
Наприкінці 1880-х років тіло молодої жінки, яка, як припускали, потонула, виявили у Сені в Парижі.
Труп доставили до місцевого моргу, який був за тих часів популярним для відвідувань місцем. Тіло дівчини виставили на загальний огляд, щоби хтось зміг ідентифікувати її особу.
Зʼясувати, хто ця дівчина, так і не вдалося, але один із патологоанатомів так захопився її красою та невинністю, що наказав зробити посмертну маску перед її похованням.
Посмертна маска Незнайомки із Сени, на якій жінка наче задумливо посміхається, стала з часом популярним твором мистецтва.
Вона надихала скульпторів, письменників і художників, нею навіть прикрашали стіни будинків. Аж поки через понад пів століття після її смерті – норвезький виробник іграшок вирішив оживити її образ для манекена, який він розробляв.
Так народилася Resusci Annie, або “врятована Анна”, – манекен, який використовують для навчання прийомам серцево-легеневої реанімації.
Кажуть, що Анна “врятувала” від зупинки серця близько 2,5 мільйонів людей.
Сучасність
Посмертні ритуали поступово змінювалися, а коли наприкінці XIX і початку XX століття зʼявилася фотографія, посмертні маски вийшли з моди.
Людям вони вже були не потрібні, адже замість них вони можуть дивитися на фото своїх рідних, які пішли з життя.
Сьогодні практика виготовлення посмертних масок майже зникла. Але деякі художники продовжують цю традицію, наділивши її своїми сучасними інтерпретаціями.
Один із прикладів – серія “посмертних масок”, створена Трейсі Емін.
Англійська художниця відома тим, що створює відверті, іноді шокуючі роботи, які розповідають її власну історію. Чотири відбитки її власного обличчя описують як іронічні та автобіографічні.
Вони також заперечують історичне очікування, що посмертна маска може бути тільки у чоловіка.
Ще одна сучасна інтерпретація – робота скульптора Роберта Гобера, який увіковічив пам’ять про свого улюбленого пса Пако, виліпивши його морду і поєднавши її з рисами свого обличчя.
Гобер вирішив зберегти цю давню традицію у такий карикатурний спосіб, – і хто знає, можливо, вона знов приживеться.
