Генерал-лейтенант Олександр Павлюк на момент початку повномасштабної війни Росії з Україною очолював Операцію об’єднаних сил (ООС) на Донбасі – саме в її межах пролягала активна лінія фронту довжиною у понад 400 кілометрів між ЗСУ і російськими військовими та контрольованими Росією силами (угрупованнями «ЛНР»/«ДНР»). На цьому напрямку відбувся один із основних ударів російського окупаційного контингенту з метою оточення найбільш боєздатного угруповання українських військ.
В інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» Олександр Павлюк розповів про підготовку до повномасштабної війни, перебіг боїв у перші дні та дії ЗСУ, а також про ракетний удар по території Росії вже 24 лютого 2022 року. Розмова із генерал-лейтенантом була записана за кілька днів до його офіційного призначення на посаду командувача Сухопутних військ Збройних сил України.
– Два роки тому ви очолювали Операцію об’єднаних сил на сході України. Коли вам стало зрозуміло, що повномасштабна війна – невідворотна? Це була, можливо, якась телеграма чи інша комунікація?
– В Об’єднані сили я був призначений ще в липні 2021 року. Вже восени була дуже велика вірогідність, що буде повномасштабна війна. Про її масштаби було ще тяжко розуміти, але [те], що вона, як мінімум, охопить територію Луганської і Донецької області – це було очевидно. Тому що ми аналізували дії противника, його відповідні превентивні заходи, його розвідувальні функції, які виконували вони на території, вздовж всієї лінії зіткнення, вдовж кордону.
Всі ознаки були, що ми зустрінемо ворога – і не тільки з «ЛНР»/«ДНР» (з окупованої частини Донбасу, на якій діють угруповання «ЛНР»/«ДНР», що визнані в Україні терористичними – ред.), а й з території Росії. Тому вже з осені ми приступили до виконання певних дій для того, щоб успішно зустріти і нанести йому максимальне ураження. Розуміючи, що співвідношення сил і засобів було і буде не на нашу користь, але в нас все одно варіантів не було – ми повинні були вистояти, тому що за нами була вся Україна.
Тому протягом п’яти місяців ми готувалися до відбиття повномасштабної агресії. Уже в січні-лютому ми отримували телеграми від Головного управління розвідки [Міноборони України], в яких передбачалося, що такий варіант можливий. І на лютий місяць ми зробили максимально все, щоб гідно зустріти ворога: всі позиції були максимально посилені, прораховані всі можливі варіанти дій, переміщені всі резерви – ми щонайменше двічі проводили повномасштабне тренування, а локальних тренувань було проведено дуже багато. Це зіграло свою, можливо, вирішальну роль. Що в перший день, коли був нанесений удар по всіх командних центрах, по всіх пунктах управління, по всіх місцях, де мали бути скупчення наших військ і склади – вони пройшли в пусте місце.
– У перші дні Генштаб поінформував, що на територію України зайшло 90 батальйонних тактичних груп. Якщо пам’ятаєте, яка частина цих сил була задіяна саме в зоні вашої відповідальності?
– Я точно не скажу. Окрім 1-го і 2-го армійських корпусів [угруповань] «ЛНР/ДНР», були підрозділи 1-ї танкової армії, 20-ї танкової армії і 8-ї загальновійськової армії противника. Перевага була величезна.
– Є інформація у відкритих джерелах про те, що угруповання 1-го і 2-го армійських корпусів – це близько 35 тисяч [осіб]. За вашими оцінками, по факту, скільки десятків тисяч особового складу, підрозділів, були залучені проти вас?
Якщо брати тільки угруповання 1-го, 2-го корпусу – 35 тисяч було до початку мобілізації. Десь, як мінімум, стільки ж вони призвали, які пішли на посилення переднього краю для того, щоб скувати наші дії. А все, що було в них боєздатне, яке протягом 8 років вело бойові дії – воно було кістяком тих ударних угруповань, які ударили по Луганській області і по напрямку між Волновахою і Маріуполем.
– Ми з вами говорили про спроможності цих корпусів 2 роки тому в інтерв’ю, і тоді ви казали про те, що ці корпуси самі по собі не здатні нести значної загрози. І хотілося б запитати: після 2 років що виявилося на практиці? Як вони себе показали, можливо, порівняно з російськими військами?
– Я скажу так: вони не виправдали довіри, яка на них покладалася російськими окупаційними військами. Навіть при посиленні їх безпосередньо російськими штатними підрозділами вони не змогли виконати всі задачі поставлені. Але воювали вони досить-таки потужно. І, я скажу, нам непросто було, враховуючи величезну перевагу і повністю контроль повітря [Росією].
Самі розумієте, що утримати лінію оборони, коли тебе луплять зі всіх сторін і очікуєш нападу на 360 градусів, дуже непросто. Наші люди зробили диво, вони зробили дійсно подвиг, тому що ніхто не очікував, що в такому стані, при такій перевазі ми зможемо вистояти. І багато чого ми досі тримаємо – того, що було на початку війни.
Найнебезпечнішою була луганська частина нашої оборони, тому що противник наступав і з півдня, і з півночі, і зі сходу. І ті бригади потрапляли в оточення, тому що реально сил і засобів, щоб зупинити навалу з трьох сторін, не було. Але ті резерви, які були, ми висунули по межі Щастя – Старобільськ – Біловодськ, і вони відіграли свою роль: вони зупинили темпи, що нам дало [можливість] перегрупувати сили і засоби і зайняти рубіж, який далі ми утримували, і зупинили навалу.
Три дні те [російське] угруповання, яке йшло першочергове, було нами настільки потріпане, що реально вже йшли мобілізовані. Мобілізованих було дуже багато, 16 лютого [2022 року] вже чітко було видно, що буде війна, тому що пішли заходи мобілізації на окупованих територіях.
Всі бригади, які стояли по лінії зіткнення, люди, які мали досвід, вони виводилися, формувалися ударні групи, а мобілізованих заводили на передній край для того, щоб сковувати і стримувати наші дії. Але нам вдалося їх зупинити. Тому що основні удари в луганському напрямку і в напрямку Маріуполя в перші дні були відбиті.
– Я розумію, що військові постійно планують дії на випадок, якщо щось піде не так. Але ось це зіткнення планів із реальністю – ви на папері, очевидно, на картах розуміли, що може відбутися, але що ви думали, коли це відбулось насправді?
– Знаєте, на папері ми розіграли дуже багато ситуацій. Найнебезпечніше для нас було те, що ми могли потрапити в оточення. Тому ми все робили, щоб не допустити [цього]: щоб ми мали коридор, по якому би постачались боєприпаси, ресурси, евакуювались поранені. І нам це вдалося. Ми не дали раптово противнику вийти на рубіж, який не дав би нам маневру.
Я скажу, противник не очікував такої зустрічі, тому російські підрозділи, які йшли через Луганську область, зіткнувшись з нашими резервами – вони стояли тільки на основних напрямках, але це дало час. Вони (російські військові – ред.) були зупинені, вони зайнялися тим, що переплановували свої дії, обходили наші підрозділи, намагалися їх брати в оточення.
Один батальйон у Біловодську потрапив в оточення, але дякуючи вмілим діям вони зуміли знищити противника – чотири опорних пункти вони знищили з ходу і вийшли до своїх основних сил. Решту підрозділів ми відвели і зайняли вже суцільну лінію оборони. Тому ми, в принципі, вгадали всі варіанти дій противника. Ми розуміли, що буде напрямок, перший – це від Луганська в напрямку Щастя, другий – в Маріупольському напрямку для того, щоб розсікти і оточити наше угруповання.
І, в основному, всі резерви я зосередив на цих напрямках. Вони і спрацювали. Якщо б це не було зроблено, буквально на другий-третій день ми б вже були в глибокому оточенні, а далі було б тяжко ухвалювати якісь рішення. А так ми зуміли не тільки розбити те угруповання, яке йшло безпосередньо на наші сили, але й стягнути на себе сили, які були в Харківській області і на півдні України.
– Ви почали свою розповідь з того, що в перший день були задані удари по пунктах управління. І одразу хочу це уточнити. А що відбувалося в штабі, в ООС, у перші дні? Як відбувалося керівництво? Чи була загроза втрати керування? Бо, насправді, багато про це говорили в масштабах України –що Збройні сили зберегли керування і, відповідно, могли давати відсіч російським військам. Як це було на вашому напрямку?
– Перші ракети якраз і прийшли на командний пункт, йшли вони точно в ціль, по заглибленому командному пункту, але стіни витримали. Весь особовий склад був звечора розміщений саме в підземних укриттях, тому і врятувало всім життя. Незважаючи на це, удар дуже потужний був, і ми втратили на невеликий час зв’язок – це було не більше від пів години, втратили світло, але резервні джерела були ввімкнені, резервні джерела зв’язку також працювали, тому втрати не було.
Також і на всіх командних пунктах угруповань і бригад спрацювали на відмінно. Ми мали постійний зв’язок, керували військами з першого дня. Особливо напруженні були перші три дні. Це цілодобова робота, цілодобова напружена ситуація, де ми не розуміли, скільки нам вистачить, які сили і засоби таки підуть, постійні авіаційні удари.
Ми тоді вимушені були в перший день нанести ураження противнику на його території – по аеродрому Міллерово (на території Ростовської області РФ – ред.), тому що повна перевага в повітрі не давала нашим військам підняти голову.
Але удари по аеродромах на території противника змусили їх зробити паузу, перемістити свої літаки на інші аеродроми. Це нам дало можливість також розібратися, зосередитись і в подальшому вже більш ефективно працювали по їхніх засобах повітряного нападу.
– Я так розумію, що це була доволі ризикована операція, все ж таки переміщати «Точки» (Оперативно-тактичний ракетний комплекс «Точка-У» – ред.), наскільки я розумію, вперед, коли зміщується лінія…
– «Точки» були переміщені буквально на лінію зіткнення з противником, яке йшло дуже активно. Як і активна боротьба між підрозділами, що оборонялись і що наступали. В тому хаосі було тяжко зрозуміти, де який підрозділ [перебував].
Артилеристи молодці, вони чітко спрацювали. Паніка серед росіян була величезна, ніхто не очікував, що по території Росії нанесуть удар в перший же день війни.
– Як ви, як військовий, можливо, про це думали? Ви маєте змогу завдати удару по території Росії. Ви ж так чи інакше вели з Росією війну, перебуваючи на Донбасі, керуючи військами. І тут є можливість завдати удар?
– Це був превентивний удар. Ми були вимушені це зробити, тому що варіанту іншого не було. Але ми чітко розуміли, що вже іншого варіанту немає. В перший же день ми знищили сім літаків. Багато літаків, не так як хотілося б, але багато літаків було знищено на аеродромах.
І, я думаю, Росія зрозуміла тоді, в перший день, що не все так буде просто, що не буде два-три дні. Що попереду жорстока боротьба. Так воно і два роки вже і є.
– Ви кілька разів згадали про те, що критичними були перші три дні. Можете пояснити людям цивільним – що це дало? Тобто після трьох днів російська армія зупинилася? Чому це сталося? Чому це відбулося?
– Після трьох днів ми зупинили основні сили противника, нанесли їм досить потужне ураження. Ми побачили, що в бій вже кидаються мобілізовані.
Ми вибудували чітку лінію оборони. І, головне, минула перша хвиля, можливо, паніки, тому що застосування такої потужної кількості вогневих засобів, авіаційних засобів у нас ще не було.
Війна, починаючи з 2014-го і по 22-й рік, проходила без застосування [російської] авіації. Тому звикнути до цього моменту, що тебе постійно атакує повітряний противник, бути до цього готовим, відбивати ці напади – теж треба мати певний досвід, певну практику. І буквально за три дні ми зуміли подолати і розібратися, як діяти далі.
Люди почали впевнено збивати повітряного противника, і уже не було тої наглості, яка була в перші дні, коли пілот безнаказанно виконує задачу – підлітає перед ціллю, прицільно скидає боєприпас, уражає і безкарно покидає зону виконання задачі. Уже після 3-4 днів, втративши дуже таки велику кількість літаків, звичайно, пілоти відстрілювались на відстані, в основному не вражаючи цілі, і це нам дало певну можливість чітко виконувати задачу.
– Як вдавалося людей мотивувати? Не таємниця, що бувають випадки, коли люди відходять з позиції. Цього явища вдалося уникнути?
– Ви знаєте, цього явища вдалося уникнути. Не було ні одного випадку, коли люди кидали позиції і відступали. Можливо, в першу чергу, це те, що на позиціях стояли люди з бойовим досвідом. Вони всі не перший рік були на війні, вони всі були звиклі до пострілів, до обстрілів, до смертей і до поранень. І пройшли досить таки хороший вишкіл. Крім того, з вже 16 лютого в десятки разів збільшилась кількість обстрілів.
Тобто наші позиції утюжили дуже потужно, провокуючи на те, щоб ми нанесли ураження по житлових об’єктах і населених пунктах за лінією зіткнення для того, щоб мати привід для ведення повномасштабної війни.
Але наші артилеристи досить-таки професійно знищували цілі, не обстрілюючи населені пункти, навіть не зважаючи на те, що інколи і звідти, безпосередньо між житловими будинками, росіяни і наші зрадники ставили гармати і обстрілювали нас. Але ми розуміли, що якщо ми дамо привід, то для світової спільноти буде виправдання для того, щоб розпочати війну проти нас.
– Маю запитати про Маріуполь – місце, де відбувся прорив. Чи можете розповісти, як так сталося, що пішло не так?
– Вдалося вийти [до міста], тому що ми отримали удар із заходу. Пройшовши перешийок, потужне угруповання вийшло в тил нашим підрозділам. Ми зуміли перегрупувати [сили], але все одно ті сили і засоби не здатні були зупинити таку армаду, яка пішла на нас. Вони перерізали основну дорогу і угруповання залишилося в оточенні. Ми негайно почали проводити заходи для створення угруповання, щоб пробити цей коридор. Я вивів 95-у бригаду (95 ОДШБР – ред.), зробивши перегрупування, і почав її готувати для проведення контрудару.
Але ми чітко бачили, три доби безперестанно йшли війська з заходу, щоб створити таку лінію, щоб ми не могли нічого зробити. Те угруповання, яке було в Маріуполі, воно скувало, напевно, все, що було здатне воювати і йти далі.
По суті, угруповання Маріупольське врятувало південь від повного відрізання України від Чорного моря. Ударне [угруповання] ми не змогли зробити, тому що пішло інше угруповання, яке зі сторони Харківської області знову противник перегрупував, зосередив і через Ізюм наніс новий удар нам в спину. Я вимушений був цією бригадою закрити і цю щілину, яку вони знайшли. Бригада чудово впоралась.
Харківське угруповання було зупинено, нанесено достатньо потужне ураження. Противник, понісши втрати, зупинився, і почалася позиційна оборона. Десь з середини березня ми стабілізували лінію і перейшли до позиційної оборони. Вже ніяких проривів таких великих не було. Це дало змогу провести перегрупування, доукомплектувати свої війська і далі тримати цю лінію. Найголовніше – це дало можливість скувати величезні сили противника навколо східного угруповання військ.
– Чи можливо було, на вашу думку, тими наявними силами і засобами, які були у вас в підпорядкуванні, врятувати місто?
– Це було неможливо, тому що перевага противника була десь від 1 до 7, до 10, яку противник зібрав на тому напрямку.
Тому для прориву мені потрібно було 3-4 бригади як мінімум, щоб провести контрударну операцію. В мене одна була бригада, і то неповна, яку я зняв з переднього краю.
Враховуючи удар з півночі, мені потрібно було врятувати [її], тому що якби вони виконали свою задачу, то знову ж таки 10 бригад були б в оточенні.
– Я розумію, що речі непорівнювані, але якщо порівнювати, коли важче було – тоді чи зараз, на вашу думку?
– В перші дні, в перші тижні було дуже важко. Тому що неможливо було оцінити все, що буде. Не було розуміння, чи ми зможемо вистояти. Все ж таки був страх, що величезна країна, величезна армія… Чи ми зможемо вистояти. Перші три дні показали, що можемо не тільки вистояти, а можем їх і бити.
Перші перемелені дивізії, бригади [противника] показали, що ми можемо стояти. У людей з’явилася впевненість, що ми можемо не тільки оборонятися, а й наступати. Була проведена контратака 95-ї бригади – ми зайшли в Горлівку. В перші ж дні. Але так як не було сил і засобів розвивати цей наступ, я дав команду це діло зупинити, тому що ця бригада потрібна була як резерв.
– Ви згадали про Горлівку – я згадав про Волноваху. Про неї дуже мало інформації, але я пам’ятаю, що її відбивали одного разу, потім знову витискали…
– Вона протягом тижня переходила щоденно з рук в руки. Її просто зрівняли з землею, тому що Волноваха – це був ключовий населений пункт, з якого ми могли провести контрудар у бік Маріуполя. І противник зробив все, щоб вибити наші війська. Десь протягом тижня, а то і 10 днів, йшов бій саме за Волноваху, переходячи від нас до них і навпаки. Але перевага все ж таки величезна в силах і засобах змогла надати їм можливість тримати Волноваху.
– Які бої, за які населені пункти в ці перші дні, про які ви часто згадуєте, були визначальними для утримання оборони?
– Перший бій – це був міст у Щасті. Замінований міст противник зумів подолати. Там батальйон зайшов – танки, БМП. Враховуючи, що я передбачав, що ДРГ противника можуть зробити [так], щоб міст не вибухнув, було поставлено два потужних артилерійських дивізіони великого калібру, і ці дивізіони просто розмололи ці два батальйони, які перейшли.
Після цього вони були вибиті і міст вже підірваний. Вони тоді змінили напрямок на Трьохізбенку. Тут протягом двох діб дуже жорстокі бої йшли. За перший день тут було знищено також два батальйони противника, але вони йшли як сарана. Тому і мали певні успіхи на цьому напрямку.
Оскільки 97 бригада (йдеться про 79 ОДШБр, яка оборонялася в районі Щастя, східніше від Трьохізбенки – ред.) потрапляла в повне оточення, було ухвалене рішення і вона була виведена. Хоча командир бригади дуже не хотів. Ми вийшли вже буквально перед закриттям коридору. Буквально година-дві залишалося, коли противник з півночі вже закривав останню дорогу.
Вийшовши на рубіж Старобільська, комбриг одразу організував контрудар і вийшов знову на рубіж Новоайдару. Протягом тижня в нас йшли такі динамічні дії, коли ми і наступали, і відходили. Противник був у шоці, напевно. Тому що клали пачками їх. Також активно працював і 15-й батальйон, який встав на напрямок Кремінна – Сватове. І не тільки вибивав противника, який наступав, але і також проводив активні дії аж до Сватового.
– Я так розумію, що рухалися з боку Сватового на Харківщину?
– Зі Сватового вони (російські війська – ред.) йшли на Кремінну. А те угруповання, яке було в районі Харкова – воно йшло через Ізюм. Ми підірвали всі мости і не дали їм можливість перейти і одразу вийти на Лиман.
Єдине – вони в лісі зробили переправу через річку Оскіл і по ній спробували переправитися. І тут були основні бої – за цю переправу. Хоча це не була зона відповідальності ООС, але я вимушений був перекинути сюди резерв. Але противник обійшов сили, які виставлені були по північній околиці Ізюму, і зайшов через ліси. Їх провели місцеві лісники і вони зайшли нам у тил.
Ми встигли зреагувати і вийти на рубіж річки Оскіл і в північній частині міста трималися десь тиждень. Поки літаками вона повністю не була зрівняна з землею. Протягом тижня противник методично рівняв наші позиції. І тут оборонялися переважно мобілізовані, які з ходу прийшли і зайняли своє місце в строю.
– Ви сказали, що приблизно на середину березня стабілізувалася рівня, і ви вже були переведені в Київ. На момент вашого переведення, чи було розуміння, що російські війська можуть залишити Київщину і, загалом, північ України?
– Якраз коли я приїхав в Київ, була дуже небезпечна ситуація. Противник захопив плацдарм у районі Мощуна і була дуже велика небезпека виходу на околиці і прорив їхній у місто.
Тільки дякуючи потужній обороні і стійкості наших військ – те, що нам вдалося підірвати дамбу і змити всі переправи, які вони налаштували для переведення основних сил через річку Ірпінь, нам вдалося відрізати те угруповання, яке перейшло річкою, яке закріпилося.
Знищити його і далі вимотувати ті сили і засоби, які були у них на іншому березі. Які були як костяк для того, щоб наступати на Київ. Тяжко було зрозуміти, що вони мають, як вони далі будуть діяти.
Вже ближче до кінця березня, коли ми зрозуміли, що свіжих підкріплень до них не надходить, і була проведена низка заходів, щоб перерізати логістичні шляхи, шляхи надходження резервів, ми спробували оточити [їх].
З початком цієї операції, яку проводив генерал Сирський, противник панічно почав втікати, тому що більшість підрозділів були за цей місяць боїв настільки вимотані, що залишалось по 30-40% [особового складу].
– Це була несподіванка, що вони відійшли?
– Для нас було, в першу чергу, несподіванкою, тому що ми думали, що вони будуть все-таки йти до кінця. Ніякого кроку, як розказують вони, з їхньої сторони по виводу військ не було. Була панічна втеча з нашої території.
На мою думку, просто проаналізувавши сили і засоби, які в них були на той момент, їм потрібно було обирати, що робити: чи закінчувати операцію на сході, чи концентрувати все на Києві.
Так як схід вони не могли закінчити, тому що це була основна ціль, яка була заявлена – це «звільнення», як вони називають, Луганської і Донецької області. Тому і всі ресурси кинуті були туди, і ті підрозділи, які вивели з Київської області, після перегрупування, доукомплектації також пішли туди. А деякі з ходу пішли туди. Хто був більш-менш боєздатний.
– У вас було якесь розрахункове розуміння, скільки у часу ви зможете протримати оборону, враховуючи наявні припаси?
– Розуміючи, що повномасштабне вторгнення дуже вірогідне, і при активних бойових діях декілька місяців можна було триматися. Так воно, в принципі, і вийшло.
Десь на травень місяць у нас почали закінчуватися боєприпаси радянського зразка, які були на той час в наших запасах. І тому ми надіялись, що допомога Заходу прийде дуже швидко. На жаль, це було не так. І багато ми втратили найбільш підготовлених хлопців, які своїм життям тримали ворога. При недостатній кількості боєприпасів.
Якби ми отримали боєприпаси своєчасно, то ці втрати були б набагато менші. Так само, як і зараз, коли ми знову маємо певну проблему в боєприпасах – кожен день, коли нам надходить менше допомоги, це день, коли ми втрачаємо наших героїв. Тому керівництво держави все робить для того, щоб максимально забезпечити, зробити все можливе для того, щоб війська отримали боєприпаси.
Якщо подивитися на армії, які є в Європі, то я не думаю, що вони здатні вести такі дії. Всі надіються на колективну безпеку в системі НАТО. Тому і забезпечення нашої країни стало такою проблемою, що немає боєприпасів, і немає того, що нам потрібно. Коли мільйони боєприпасів потрібні українській армії для того, щоб стримувати ворога. А ще більше, щоб вести відповідні наступальні дії.
– Ви вже згадували про те, що є потреба в боєприпасах. Багато спілкуєтесь із закордонними представниками. Чи є в них розуміння, що необхідна підтримка на тривалий час і великою кількістю ресурсів? Принаймні зі спілкування, чи готові вони це забезпечити?
– Ми спілкуємося і з військовими, і з цивільними. І розуміння всіх партнерів є в тому, що Україні потрібно допомагати, що в Україні вирішується доля всього цивілізованого світу. І від того, як закінчиться війна в Україні, залежить і майбутнє життя Європи, майбутній світоустрій.
Тому є бачення, що Україні треба допомагати. Друге питання – спроможності. Це інше. Наскільки є відповідні необхідні ресурси. Це питання вирішується. Ми працюємо по всьому світу для того, щоб знайти той ресурс, який потрібен нашій армії.
– Якщо перефразувати, чи можете приблизно сказати, коли на передовій стане легше, враховуючи брак боєприпасів?
– На жаль, я б сам хотів би отримати таку відповідь. Це не від нас залежить. Війна переходить в іншу фазу – де воюють безпілотні засоби. Але без людини не буде ніякого успіху, не буде ніяких реальних дій. Без солдата, який не виконає свою задачу, не зайде на позицію противника, не знищить тих, хто там є.
Поки безпілотні засоби можуть максимально сприяти цьому. Але відсоток знищення противника дуже відрізняється від того, що був на початку війни і зараз. За останні місяці процент знищення безпілотними засобами в загальному десь 70% цілей.
Але, знову ж таки, залишаються і боєприпаси – найбільш велика проблематика, крім засобів протиповітряної оборони. І техніка, особливо артилерія. Тому дуже багато запитів, враховуючи, що ми створимо нові підрозділи, ми повинні постійно докомплектовувати ті підрозділи, які ведуть бойові дії. Тому запитів дуже багато. На жаль, не все ми можемо забезпечити. Це можливості не тільки нашої країни, а й наших партнерів.
– І одне уточнення з приводу законопроєкту про мобілізацію. Міноборони має забезпечувати армію і, вочевидь, активізація мобілізації, оскільки вона вимагатиме більших ресурсів. З боку Міноборони, чи є запаси, щоб забезпечити кількасот тисяч людей спорядженням, обладнанням, зброєю і таким іншим?
– Міноборони працює над цим питанням. Я думаю, ні один мобілізований не піде в зону бойових дій не екіпірований, не підготовлений, не забезпечений. До цього ми дуже прискіпливо ставимося, особливо заради підготовки особового складу.
Людина, яка йде на війну, повинна отримати досвід, практику, щоб бути готовою до дій. По питаннях екіпірування і зброї – питання зовсім не стоїть. Тому, я думаю, це питання ми вирішимо. Друге питання по техніці, по боєприпасах великого калібру. Оці питання, які ми вивчаємо, над якими ми працюємо.
