У Міністерстві освіти і науки вважають, що кількість вишів потрібно оптимізувати, а навчання в університеті не повинно бути способом уникнути мобілізації.
Про це повідомив заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький в інтерв’ю “Радіо Культура”.
Ось основне з цієї розмови.
Незалежний антикорупційний центр NGL Media опублікував результати власного журналістського розслідування. У ньому йдеться про те, що університети, на думку розслідувачів видання, заробляють на чоловіках, які намагаються ухилитися від мобілізації. За оцінками NGL Media, упродовж 2022 року близько 85 тисяч чоловіків призовного віку отримали легальну відстрочку від мобілізації, а 2023 року може йтися про 110 тисяч таких чоловіків. Михайло Винницький міркує, що людина не є ухилянтом тільки тому, що пішла навчатися: “Ми маємо дуже уважно ставитися до термінології. Громадяни України мають право здобувати вищу освіту. Варто згадати інший Закон України — “Про мобілізацію”. Вища освіта, відповідно до цього Закону, надає певні відстрочки від мобілізації”.
За словами заступника міністра, було декілька пропозицій від народних депутатів щодо змін до Закону “Про мобілізацію”: “Кожну із цих змін МОН гучно підтримувало. Перша пропозиція передбачала таку умову: якщо військовозобов’язана особа здобуває вищу освіту після 25 років, то їй не надається відстрочка. Однак у такому випадку це — порушення прав людини за віковою ознакою. Наступна пропозиція, яку зараз підтримує МОН, така: особа має право здобувати вищу освіту, але, якщо ця вища освіта того самого або нижчого рівня, як і попередньо здобута, це не дає права на відстрочку. На сьогодні такі пропозиції розглядаються відповідними комітетами Парламенту, народними депутатами”.
На думку Михайла Винницького, політична воля в ухваленні цього рішення — за тими, хто відповідає за мобілізаційні закони, а не за освітні: “Ми сподіваємося, що це питання буде вирішене. Ми маємо забезпечувати право громадян на освіту і перекваліфікацію, але це не має бути “лазівкою”для уникнення виконання конституційного обов’язку”.
Важливим аспектом цієї проблеми є і якість вищої освіти. Михайло Винницький міркує: “Вочевидь, люди, які вступом у виш уникають військової служби, не записуються на високоякісні програми. На превеликий жаль, в Україні існує велика кількість програм, які не надають якісної освіти, а є “конторами для продажу дипломів”. Це виражається і в проблемах академічної доброчесності. Ось тут і криється проблема. Насамперед треба зробити так, щоб такі недоброчесні “контори” не мали клієнта. Це означає, що ми хочемо підвищити якість освіти там, де вона є, і “перекрити кисень” тим програмам, які не надають якісної освіти і толерують некомпетентність та недоброчесність”.
Яким чином досягнути цієї мети? На думку заступника міністра, є декілька способів: “По-перше, один із наших законопроєктів про індивідуальну траєкторію передбачає обов’язкову мінімальну кількість аудиторних годин. Студент має фізично бути в аудиторії, якщо він вчиться на очній формі навчання. У нас є проблеми з якістю освіти, і часто це зводиться до одного: студенти не ходять на пари. Чому? Тут вже різні причини. Але так само існує проблема, що викладачі часто не дуже якісно викладають, тому студенти не мотивовані ходити на пари. Разом із тим, у нас є, на жаль, стрімка піраміда якості, і її верхівка дуже-дуже непогана. Наша задача зараз — робити так, щоб ця піраміда стала пологішою, верхівка залишалася класною, а низи позбувалися неякісного і вдосконалювалися”.
Михайло Винницький говорить і про відповідальність самих освітян: “Я часто кажу освітянам, що ми маємо бути вимогливими насамперед до себе, а вже потім — до своїх студентів”. Ми як освітяни прийняли певну місію та відповідальність за професію. Якщо ми не вимогливі до себе, то навряд чи зможемо бути вимогливими до студентів. І коли постає питання радше продажу папірців, ніж здобуття знань, це вже перша ознака того, що в нас проблеми. Чи можна це перекрити адміністративними способами? Деякі “лазівки” можна. Але українці — надзвичайно підприємливий народ. Тому сподіватися, що держава перекриє всі шпаринки, на жаль, не можна. Ми маємо разом автономізувати, європеїзувати нашу освіту”.
МОН планує запровадити декілька кроків для посилення якості вищої освіти. Михайло Винницький говорить зокрема про вступні іспити для здобуття магістерської освіти:
“Перший крок — це вступні іспити, так зване єдине фахове вступне випробування для магістерської освіти. Це один з елементів, який сьогодні критикують. На щастя, сьогодні ми не маємо прикладів того, щоби ці іспити були скомпрометовані. Ми не маємо таких вступних іспитів в аспірантуру. Водночас існує єдиний державний кваліфікаційний випускний іспит. Можливо, ми маємо подумати про універсальні вступні іспити. Поки що це рішення не ухвалене, але це — частина комплексу обговорень, які зараз тривають”.
Звіт Єврокомісії про розширення ЄС: що з українською освітою?
Одна з перших рекомендацій зі звіту Єврокомісії — розробити план відповідного механізму збору, аналізу та обміну статистичними даними для освіти та навчання. Про що це? Михайло Винницький пояснює, що йдеться про гармонізацію з міжнародною стандартною класифікацією освіти: “Йдеться про так званий перелік галузей і спеціальностей, який у нас не гармонізований із міжнародною стандартною класифікацією освіти. Проблема в тому, що в Україні існує 28 галузей освіти, а в міжнародному класифікаторі їх 10. Ми запропонували для громадського обговорення новий перелік галузей і спеціальностей та отримали 1500 різних пропозицій від громадян і установ. Ми їх врахували. Зараз триває завершальний етап консультацій з іншими центральними органами виконавчої влади. Відповідно, незабаром ми винесемо новий проєкт на розгляд Уряду”.
Наступний пункт зі звіту Єврокомісії: розпочати реалізацію плану оптимізації мережі закладів освіти. Михайло Винницький вважає наявну систему вищої освіти “роздутою”: “В Україні працює понад 170 державних закладів вищої освіти. Крім того, є територіально відокремлені структурні підрозділи. Також деякі наші коледжі пропонують бакалаврську освіту. А ще є аспірантура, відкрита в інститутах Академії наук, які також вважаються окремими закладами освіти. Це — достатньо “роздута” система. І це тільки державні заклади, поруч із ними існує ще 85 приватних. У нас є очевидна проблема з мережею закладів вищої освіти”.
Потребу змін у галузі диктує і демографічна ситуація, на думку Михайла Винницького: “Наша демографія не може підтримати такої кількості закладів освіти. 15 років тому середня кількість студентів на один заклад становила 6,5 тис. осіб, сьогодні це 3,5 тис. І ця тенденція триває, а це означає, що нам потрібно зменшувати кількість вишів. Європейська комісія пропонує розробити план дій для цього. Відповідь Міністерства освіти є — вже розроблено законопроєкт “Про модернізацію мережі закладів вищої освіти”.
Цей законопроєкт пропонує низку кроків, про які детальніше говорить заступник міністра: “По-перше — розмежувати заклади так званої фахової передвищої освіти від закладів вищої освіти. Треба відмовитися від того, що сьогодні університети мають власні підпорядковані коледжі. По-друге — в Європі немає концепції територіально відокремленого структурного підрозділу чи філії, складно навіть уявити, що, наприклад, в Гамбурзі існує філія Мюнхенського університету, а в Марселі — Паризького. Ми маємо ці речі розділити. Територіально відокремлені структурні підрозділи мають або бути приєднані до інших закладів освіти, або стати незалежними закладами вищої освіти. Так ми впорядкуємо нашу мережу. Це копіткий процес, що передбачає багато дискусій на місцях. Але всі мають розуміти, що це на краще, на благо об’єднаного закладу. До кінця 2023 року будемо мати як мінімум 6 таких об’єднань у різних регіонах”.
Як це вплине на кількість викладачів, їхні зарплати, їхнє становище?
Чи будуть звільнення серед викладачів? Михайло Винницькой говорить про потребу модернізації системи вищої освіти: “Одна з перших ініціатив, яку ми внесли в Парламент ще на початку року, — законопроєкт 9620 про посилення наукової діяльності в університетах. Йдеться про те, що навчальне навантаження викладача має бути зменшене з 600 до 500 годин на рік, але має бути обов’язково ще 500 годин наукової роботи. Це дасть нам змогу, по-перше, зменшити навчальне навантаження на одного викладача, тобто зберегти колективи після об’єднання університетів. Це позитивний крок, хоча деякі голосні коментатори вважають, що це погано. Але, якщо в нас є 3,5 тис. студентів на заклад, а система була побудована на 10 тис. студентів на заклад, то логічний висновок: зараз у системі працює забагато людей. Але це не означає, що ми маємо просто махати шаблями і звільняти. Це треба робити еволюційно, модернізувати нашу мережу. Тому що модернізація — це так само про інвестиції. Нам треба будувати, вкладати ресурси в лабораторне обладнання, наукові дослідження, покращувати матеріальну базу. Це не завжди відбувається швидко й очевидно, але ми це все робимо”.
Що буде із заочною формою навчання?
На думку Михайла Винницького, заочна форма навчання є радянським рудиментом: “Ми маємо розуміти, що заочна форма — це рудимент, який походить з радянської доби. Сьогодні в Україні 290 тис. людей вчаться на різних програмах різних рівнів заочної форми. Це дуже багато. Очевидно, тому і триває стільки дискусій. На жаль, менше дискусій про те, що заочної форми навчання у цивілізованому світі не існує, натомість існує так зване навчання part-time. Ми маємо на меті це імплементувати в Україні. Так, у законопроєкті “Про індивідуальні траєкторії” ми пропонуємо не 60, а 30 кредитів на рік, аби студенти могли регулювати своє навчальне навантаження. Заочна освіта в Україні, на жаль, це не про якість. Звісно, завжди є певний відсоток студентів, які приходять вчитися, але ці студенти цілком були б задоволені класною дистанційною освітою. У більшості своїй заочне навчання — це люди, які приходять по папірець, диплом”.
Важливий вектор розвитку і можлива альтернатива “заочці” — дистанційна освіта. На думку Михайла Винницького, українські освітяни набули дуже великого досвіду в її провадженні: “Дистанційна форма — це і про платформи “Prometeus”, “Coursera”, “Сковорода” та інші, де є онлайн-курси. Зараз в МОН ми плануємо розвивати ліцензійні умови для них. І вперше ми будемо пропонувати ліцензувати онлайн-університети. Такі існують у Європі, наприклад, Open University, у Великій Британії. На сьогодні ліцензувати повністю онлайн-університет не можна, тому що є вимоги стосовно кількості квадратних метрів аудиторної площі на студента. Але для дистанційної освіти матеріально-технічна база має бути інша — це про сервери, про можливі онлайн-“кімнати” тощо. Є факт — дистанційна освіта буде розвиватися значно більше. Ми будемо зараз здійснювати серйозні кроки, для того щоб розвивати дистанційне навчання і вдосконалювати заочну форму, яка залишиться після ухвалення нових законопроєктів, трансформувати в якісну освіту”.
Військові кафедри
Михайло Винницький вважає військові кафедри важливою потребою в сучасній Україні: “Військова кафедра сьогодні — це велика потреба нашої держави. Ми розуміємо, що навіть якщо завтра буде перемога, ми залишаємося в ситуації, де нам у значній кількості потрібні офіцери запасу. Зараз військова кафедра — це фактично платна освіта. Ми пропонуємо це дещо змінити. Якщо є ґрант, який частково покриває освіту студента військової кафедри, інша частина може бути покрита за кошт того бюджету, який виділено на підготовку офіцерів запасу. Крім того, треба розуміти, що військові кафедри будуть відповідати за так звану “базову військову підготовку”, універсальну для всіх хлопців і дівчат, які вступають у заклади освіти. Ми плануємо запроваджувати це з вересня 2024 року. Зараз готуємо всю інфраструктуру”.
