Усі українці хочуть перемоги. Переважна більшість бачить її в поверненні Україною всіх її територій й у відновленні справедливості. Проте всі, хто хотів піти добровольцем на фронт, уже пішли. Військові кажуть, що виснажені й потребують ротації. Однак ті, хто наразі залишився в тилу, замінювати їх не поспішають. А дехто намагається ухилитися від мобілізації всіма законними й не дуже шляхами. Минулого місяця ми бачили повідомлення, що за 20 днів місячний план мобілізації було виконано лише на 20%.
Які причини спонукають чоловіків активно ухилятися від мобілізації? Чи можна з цим щось удіяти? Якщо можна, то що саме, як, і хто мав би про це подбати? Де відповідальність самої людини, а де — держави?
Про це ZN.UA говорило з психологинею Центру травматерапії ГО «Форпост» Олесею Ольховик.
— Пані Олесю, деякі психологи кажуть, що в них побільшало запитів, мета яких — використати їх для звільнення від мобілізації чи з військової служби. Часто без підстав або в обхід формальних процедур. Чи стикалися ви з таким у своїй практиці?
— Особисто в мене таких запитів не дуже багато. На початку повномасштабної війни було більше. Можливо, тому що тоді мій телефон роздавали в шпиталях, куди я приїжджала, коли треба було допомогти зібратися військовим, які відступали, залишали свої позиції, або в перші дні під час бомбардувань перебували в шоковому стані.
Але так, дійсно, трапляється, що чоловіки приходять і приносять із собою картку. Пояснюють, що бояться, що взагалі не народжені для військової служби, що в них удома — жінка, дитина. І я кажу їм, що не є психологом держслужби, запис якого може щось змінити. Але я можу допомогти адаптуватися до стресу.
Це важко. З одного боку, як психолог я розумію, що людині страшно. А з іншого — в більшості чоловіків, які пішли добровольцями, вдома теж є сім’я, яку вони й захищають у тому місці, де потрібні зараз, аби ця навала не пройшла далі.
— Які причини спонукають чоловіків активно ухилятися від мобілізації? Чи це виключно страх за життя?
— Причини різні. Так, є страх за життя. Є страх, що родина без них не впорається. Або «це не моя мета, цінність, і взагалі я — не про це». З практики є ще вислови на кшталт: «Ну, добре. Мене мобілізують. Я піду, загину. Я можу з цим змиритися. Але як це — не побачити, як ростуть мої діти, яким зараз півтора-три роки?». Це теж страх. Бо дійсно хочеться дивитись, як ростуть власні діти.
Тобто причин для страху багато. І це нормально, бо страх — одна з наших базових емоцій. Бояться всі люди. Але хтось тренує й практикує здатність через страх іти до цілей.
— Чи можна з цим щось робити? Чи потрібно? І якщо так, то хто саме мав би цим займатися?
— Взагалі це питання до політики в державі щодо формування цінностей і резильєнтності громадян, підживлення відчуття, що не «моя хата скраю», а «це — моя країна, моя земля, і це нормально — йти її захищати». Питання довіри в суспільстві, насамперед до інституцій, украй важливе. Вона формується сталою політикою та відповідністю декларованого виконаному. Резильєнтність нації, як і персони, складається з того, що навіть за найгірших обставин ми обираємо: усвідомлювати проблему, прагнути найкращого, пручатись і адаптуватись, бути в надійних стосунках із іншими, діяти заради результату та, звісно ж, розуміти мету. Якщо цього не тренувати, якщо люди занурюватимуться в тривогу від невизначеності, боятимуться та завмиратимуть, це небезпечно для кожного окремо й для всієї країни.
Ви знаєте, що залежно від обставин, поточного стану особистості та попереднього досвіду, в небезпечній ситуації автоматично активізується одна з трьох реакцій на стрес — бий, біжи або завмри. У тривожних людей реакція дуже часто — «завмри». Ну, або «біжи», якщо можна втекти в якесь глухе село, засісти в хатинці й навіть у магазин не виходити, бо там ходять патрулі з військкомату. Такий некерований страх, що іноді затоплює. Він походить із уявлень про мобілізацію й подальші перспективи людини на війні. Вручення повістки для людей із такими уявленнями означає, що за кілька днів вони вже бігатимуть по окопах із автоматом у штурмовій бригаді.
Тобто бачення таке: якщо мобілізували, то без підготовки й лише на передок. І дуже мало розуміння, що армія — це система, де є штурмові бригади, а є бек-офіс, у якому не вистачає нормальних юристів, класних бухгалтерів, сисадмінів, котрі можуть фіксити чималу кількість техніки. Недостатньо інформації про те, що за новими правилами кожен новобранець, який раніше не служив у ЗСУ, проходить підготовку. Необізнаність, упередження — зокрема й обґрунтовані, на жаль. Тож тут, мабуть, питання щодо інформування: що таке армія, як вона працює, якими є її потреби… Страх виростає з однобічного бачення й браку інформації про конструктивні зміни, що вкрай важливо. Ми тривожимося від відсутності інформації, коли не маємо, на що спиратися.
— На жаль, на ухилянтські настрої дуже впливає й те, що держава та суспільство зараз демонструють несправедливе ставлення до тих, хто пішов захищати країну, був поранений (часто — дуже важко, наприклад, втратив кінцівки) і змушений проходити складне лікування, реабілітацію та відновлення. Проходження ВЛК та МСЕК, неможливість демобілізуватися стають для них персональним пеклом.
— Так, це великий біль, коли люди, які дістали поранення, опиняються в лікарні. З досвіду клієнтів: поки ти ще в хірургії, фінансування є — ліки та інше. Коли переводять до терапевтичного відділення — все, немає нічого. Водночас зарплатню військового скорочують. Соціальна незабезпеченість, невіра в майбутнє («Якщо зі мною щось трапиться, про мене й мою сім’ю не подбають») можуть відбивати бажання йти в армію навіть у достатньо мотивованих.
Знов-таки з практики: у жінки важко поранений чоловік. Двоє маленьких дітей і недобудований приватний будинок — сім’я почала робити ремонт і чоловіка мобілізували. Дружина відкрила «банку», збирає кошти на його лікування, їде до нього в лікарню, а на її запитання «Що буде далі?» він відповідає, що хоче повернутися до побратимів, бо для нього це важливо. І жінку в цей час накриває паніка, бо вона розуміє: чоловіка можуть убити, а вона одна з двома маленькими дітьми, без стабільного заробітку, навчається в магістратурі. Вона каже: є інформація про те, як не дуже чесні командири підписують акти, що загиблі бійці були або без броніків, або ще щось, і їхні сім’ї не можуть розраховувати на компенсацію. Я гадаю, що така інформація з’явилася не на порожньому місці. Чи бачимо ми зараз достатню кількість справедливих вироків тим, хто здійснює правопорушення стосовно військових? Чи достатньо захищені самі військовослужбовці та їхні сім’ї?
Чоловікові, який забезпечує родину, вкрай важливо знати, що буде далі, якщо з ним щось станеться. Наразі оце «далі» дуже лякає. І це питання до того, як працюють державні програми лікування, реабілітації та соцзахисту.
З одного боку, за рахунок цінностей мотивовані люди йдуть захищати країну або намагаються якось триматись і долати свою тривогу. З іншого — все, що починається потім, дуже незрозуміла система соціальної підтримки, реабілітації ветеранів реально дестабілізує, демотивує людину, в якої немає власних ресурсів. І, звісно, їй зовсім не додає спокою, коли до неї підходять представники військкомату.
— Процес мобілізації загалом виглядає досить хаотичним, а подекуди — корумпованим. Часом на передову потрапляють люди, які не мали б там знаходитися. Не лише через фізичні, а й через психічні захворювання. Про те, що такі люди на передку — тягар, а часто й бомба уповільненої дії, кажуть і командири, й начмеди. На жаль, історія ця тягнеться з 2014-го. Чому так відбувається, на вашу думку?
— Це дуже складне питання, на яке немає якихось зрозумілих відповідей. Бо військкоматам треба виконувати план. І вони мають розпорядження діяти певним чином.
Отримавши повістки, люди проходять тести. Дуже часто більш-менш здорові видають за ними депресивні або тривожні відповіді. А в когось — реально така ситуація. Як відрізнити? А у військкоматів, знов-таки, є план. На психологів, які проводять це тестування, тиснуть. Вони виснажені, бо працюють понаднормово. Це — про систему. Й, мабуть, про брак кваліфікованих психіатрів, про діагностику, про лікування.
Я особисто бачила, як людина з психіатричним діагнозом тримала в руках автомат. І думала над логікою. А мої чоловік і старший син, які пішли на війну добровольцями, за півтора року в ЗСУ на такі запитання навчилися відповідати: «Ну, це — армія. Що ти хочеш?».
Мені дуже прикро, що поняття «армія» досить часто дорівнює чомусь не дуже розумному. Деякі акти й норми — негнучкі, застарілі й погано стикуються з логікою та безпекою.
— Психологи кажуть про епідемію тривожних розладів. Як змінилася структура запитів до вас із початку війни?
— Рік тому — минулої весни й літа — була хвиля ВПО. Тоді в Дніпрі в нас працював гуманітарний хаб, де люди могли отримати допомогу — харчову, грошову, з працевлаштуванням. Це були люди, котрі втратили домівки, плани, які вони плекали. Тоді була гостра фаза тривоги. Зараз до сирен усі вже адаптувалися, а тоді ми були налякані. Було багато запитів на стабілізацію, оплакування планів, надій, адаптацію й прийняття нової реальності, навчання, як приводити себе до тями й трошечки давати відпочити своїй нервовій системі, перемикатися, не потопати в тривожних думках. Багато людей чекали, що окуповані території ось-ось звільнять і можна буде повернутися. Людям було важко знайти житло, якусь зайнятість, заробіток.
Зараз ідеться про виснаження. Затяжна тривога дуже виснажує нашу психіку, нервову систему, в багатьох людей спостерігається хронізація дисфункціональних станів.
До великої війни було багато запитів стосовно депресивних станів. Із її початком «розквітла» тривога. І от зараз бачимо зростання кількості дійсно серйозних розладів, які є наслідком виснаженості, втрати сенсів і життєвих орієнтирів. Чоловіки, які перебувають у тилу, часто звертаються з симптомами тривожного розладу. Дуже побільшало обсесивно-компульсивних розладів, фобій, розладів адаптації тощо. Того, що в людей було в такому собі сплячому режимі. Де тонко, там і рветься. Загалом психічний стан у людей погіршився, і на цьому тлі почав прокидатись увесь спектр різноманітних розладів.
В
На що спиратися, які плани можна будувати? Багато хто чекав: от закінчиться війна і… Тепер напрацьовуємо такі штуки, що життя «на потім» не працює, будемо жити тут і тепер, як можемо. Працювати, намагатись хоч по мінімуму отримувати якісь ресурси й задоволення, щоби витримати цей марафон, який незрозуміло коли завершиться.
— Ви кажете про брак кваліфікованих психіатрів і недостатність якісної психологічної чи медичної допомоги. Додамо до цього не найкращий емоційний стан самих лікарів і той факт, що, на жаль, через виснаженість недовіра одне до одного в суспільстві останнім часом зростає. Весь цей мікс призводить, зокрема, й до того, що чоловіків, які панічно шукають вихід із тривожного стану, за їхні думки та почуття піддають остракізму. Однак це не вирішує проблеми, а заводить її в глухий кут. Що з цим робити?
— Так, хороших професійних психіатрів бракує. Є великий запит на якісну діагностику й медикаментозну підтримку станів не лише серед чоловіків, які підлягають мобілізації, а й серед жінок загалом по всій країні. Якщо до війни з десяти клієнтів до психіатра я направляла одного-двох, то зараз — вісім.
За півтора року війни люди дуже виснажились і просіли. Тривога завжди пов’язана з невизначеністю. Коли нам нема на що спиратися, ми не можемо планувати й керувати своїм життям. Це триває вже довго, всі тривожні стани посилюються. Причому люди не завжди розуміють, що з цим потрібно звертатися до психіатрів або психологів. Добре, якщо звернуться до сімейного лікаря чи невропатолога. Це — про малу обізнаність суспільства щодо своїх станів, про поганий контакт із емоціями, недостатню психоедукацію.
Лікарі дійсно перенавантажені. А коли ми втомлені, то можемо якоюсь мірою втрачати здоровий глузд, продумане й здорове ставлення до колег, іноді — до клієнтів, пацієнтів. Вигоряння для лікаря — досить розповсюджена річ. Люди, які вигоріли, не є ефективними у взаємодії з іншими людьми. Бо з’являються цинізм, зневіра тощо.
Щодо остракізму. Це навіть не стільки про теперішній час, скільки взагалі про наше виховання чоловіків. Як я вже казала, у великої кількості людей — дуже поганий контакт із емоціями. Вони не надто усвідомлюють автоматичні думки, дивляться на світ крізь певні фільтри сприйняття.
Що з цим робити? Я знов-таки вважаю, що це має бути на рівні держави — добре фінансовані програми з психоедукації, щоб люди розуміли, що з ними відбувається.
До тривожних розладів схильні люди з чутливим темпераментом. Хтось народжується стійкішим. А хтось від народження має дуже чутливий темперамент. Така людина більш збуджена й повільніше повертається до нормального стану, має менш скомпенсовані симпатичну та парасимпатичну системи. Стан ажітації, страху в цих людей триває довше.
Але тут треба розуміти, що люди, схильні до тривожних розладів, окрім того, мають певні фільтри, крізь які дивляться на світ. Наприклад, катастрофізації. Що мобілізація — це автомат у руки — і в штурмову бригаду. Або якісь чорно-білі фільтри — якщо я піду, то мене вб’ють. Або генералізації — всі командири продажні, армія — це погано, людина людині — ворог. І це про те, що нам потрібно з дитинства вчитися будувати стосунки з собою.
Але що з цим робити на даному етапі? Консультувати, стабілізувати, роз’яснювати людям, що їхні стани й реакції є нормальними в ненормальних умовах, у яких ми всі перебуваємо. Тобто нормалізувати те, що переживати й тривожитись — це природно, з цим можна щось робити, цим можна керувати. Бо, звісно, панічні стани й напади тривоги людей дуже лякають. Вони не знають, що з цим робити, й це ще більше посилює тривогу, пов’язану, як я вже казала, з невизначеністю.
В людей, більш схильних до тривожних станів, на невизначеність — алергія. Особливо в тих, котрі мають якийсь не дуже успішний досвід минулого життя і велику кількість ситуацій, коли їм не вдалося впоратися з викликами долі. Коли людині вдається впоратися, вона стає більш стресостійкою. Неуспішний досвід (я не впорався, я — слабак) посилює сьогоднішні стани: невизначеність — це погано, якщо щось трапиться, я з цим не впораюся. Потрібно більше інформації про психічне здоров’я; про те, що в такій ситуації є нормальним і що з цим можна робити. Більше інформації про армію й про те, що чоловіків там може очікувати. І, звісно ж, налагодження роботи й прозорість самої системи війська та подальшої підтримки ветеранів і їхніх сімей. Бо ми можемо нескінченно тренувати стресостійкість окремо взятих людей, але не досягнемо результату, якщо не побудуємо системи справедливих, передбачуваних і надійних відносин загалом у суспільстві. Тим більше — для тих представників суспільства, які перебувають на передньому краї боротьби.
— Як бути чоловіку, якщо в нього тривожний стан або навіть уже розлад через те, що він боїться мобілізації, й він відчуває, що не дає собі ради, вже дозрів до психіатра, але переживає, що в лікарні йому скажуть: «Гаразд. Але спочатку йдіть до військкомату».
— Зазвичай таке чоловіки й чують. Звісно ж, це спричиняє нову хвилю тривоги. Є психіатри, до яких можуть направити сімейні лікарі. Є приватні. Є ті, що консультують у громадських організаціях. Але ж альтернатива залишитися без допомоги — не найкраща в цьому випадку. Тому тут просто заклик: люди, звертайтеся до психіатрів, якщо вам це потрібно! Вони дадуть вам ліки й трошечки заспокоять амігдалу — частину мозку, яка працює як сигналізація, що після тривалих загроз продовжує волати навіть тоді, коли небезпека минула. Режим «алярм» у ній не вимикається про всяк випадок — аби забезпечити фізичне виживання організму. Коли цю систему буде стишено, тоді вже можна буде працювати когнітивно — над фільтрами, нереалістичними й не дуже правдивими віруваннями. Бо достукатися до кори головного мозку, яка відповідає за критичне мислення, планування, аналіз, фактично неможливо, коли вирує тривога.
Тому дуже прошу: якщо є питання, звертайтеся до психологів і психіатрів. Але, звісно, з добрими намірами — щоб допомогти собі, а не щоб використати фахівців для уникнення мобілізації.
— На жаль, справа не лише в браку інформації. Ми бачимо на прикладі тієї ж історії з одеським воєнкомом (і не тільки), що коли в людини немає грошей і зв’язків, навіть незалежно від медичних діагнозів або кваліфікації вона може потрапити на передок. І часто, особливо на початку, — без належного навчання й навіть обмундирування. Що є окремою темою. Тож навряд чи можна сказати, що ці страхи геть необґрунтовані.
І тут у суспільстві, на жаль, часто вмикаються ще такі сумніви: а чи можна (варто) про все це говорити під час війни? Чи це не на руку ворогу? Та інакше нічого не змінюється. З одного боку, необхідно захистити країну, потрібні ротації. А з іншого, найголовніша цінність — людські життя.
— Згодна. Не тільки брак інформації. Як сказала моя колежанка з військкомату, «в нас комісують лише трупи». І це — не хочу казати «непрофесійний підхід» — про виконання плану. В кого є гроші та зв’язки, той може відпетляти. В кого немає, а є й діагнози, й діти, — потрапляє на передок. І це — біль.
Про неналежну підготовку також регулярно чую від військових. З іншого боку, в моїх чоловіка та сина підготовка була. І я розумію, що все залежить від людського чинника — яка бригада, частина, хто є командиром. А так бути не мало б.
Крім того, що я — психолог, я є ще членкинею громадської організації. А громадська організація — це насамперед правозахист, обстоювання інтересів і адвокація. І зараз реально потрібне адвокатування сталої армії — по-справжньому, а не на словах і силами окремих умотивованих людей.
Я вважаю, що про це треба говорити. Це не про «на руку ворогу». На руку ворогу те, що ми руйнуємо армію. Що вона не працює належним чином і не є такою ефективною, як могла б бути. Армія могла б втрачати менше життів, якби фільтр на вході був чіткішим, а мобілізація — для всіх, незалежно від грошей і статусу.
У мене була така собі бізнес-ідея: щоб люди, готові платити чималі гроші за те, щоб їх не брали служити, сплачували їх у якийсь держфонд на забезпечення потреб ЗСУ. Систему, яка працює, треба не ламати, а використовувати.
