Історія створення «миколаївської вишиванки» розпочалася з того, що місцева мисткиня знайшла у старій книзі зображення традиційного настінного розпису. Мрія художниці про те, щоб візерунки “таврійки” збереглися, стали широко відомими і втілилися у вишивці, справдилася завдяки активним і небайдужим людям. Тепер старовинні символи прикрашають сувеніри з героїчного Миколаєва і “кодують” щасливу долю у вишиванках-оберегах, пише Укрінформ.
Ідейну натхненницю миколаївської вишиванки звуть Любов Паранюк. Це мисткиня та художниця із села Куцуруб Очаківського району, авторка посібника «Таврійський розпис». Років 15 тому викладачка університету, Заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала їй книгу легенд Півдня «Стежки до лиману».
Авторка книги, нині вже покійна миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко, в середині минулого століття потрапила на Кінбурн. І там познайомилася зі старовинним настінним розписом, яким сільські мазальниці розписували хати. Буквально закохавшись у нього, дала йому ім’я «таврійський» (так місцеве населення називає Кінбурську косу).
– На останній сторінці цієї книги були мазки невідомого мені – широкого визнання він не отримав – розпису. Через деякий час я почала його вивчати, і виявилося, що «таврійка» – це унікальне явище нашого краю. Вона дуже світла, добра, це наша перлинка. Хотілося її не лише зберегти, а й передати нащадкам. Моїм першим завданням було відділити розпис від живописного фону, бо Євгенія Бондаренко була самобутнім художником і залишила нам його саме в такому вигляді. Я розуміла, що його треба осучаснити, щоб він міг лягти на інший матеріал, адже зараз вже ніхто хати не розписує. Тому почала створювати власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже існуючі у побуті загальноукраїнські композиції, – розповідає Любов Паранюк.
Йшли роки, але розпис залишався відомим лише у вузькому професійному колі. Аж поки про нього не дізналася Руслана Сікаленко. Ентузіазму і творчому запалу цієї невгамовної жінки можна позаздрити. За фахом – вчитель української мови та літератури, психолог, по життю – творча, активна особистість. Гарно малює, в’яже, виготовляє гончарні вироби. П’ять років тому разом з братом Віктором взялися реалізувати проєкт «Миколаїв: місто, яке навчається і навчає» за підтримки DVV International Ukraine в рамках діяльності ГО «Центр навчання і освіти дорослих «Південь». Відтоді у їхньому доробку низка успішно реалізованих проєктів різної спрямованості.
– Я давно розуміла, що Миколаївщині не вистачає етнічної сувенірної продукції, яка була б суто нашою, автентичною. Тому коли ближче познайомилася з Любов’ю Паранюк та таврійським розписом, зрозуміла, що це саме те, чого нам треба. Адже «таврійка» це про море, про степ… А згодом, вже під час війни, прийшло усвідомлення того, що вона ще й про цінності – людські, сімейні, – розповідає Руслана.
За її словами, Євгенія Бондаренко віднайшла, описала й дослідила цей старовинний розпис, а Любов Паранюк – збагатила та популяризувала його, внісши частинку своєї душі та творчості. Обидві жінки дуже світлі, позитивні. Тому в цьому розпису багато від них самих, бо якби «таврійка» потрапила до інших рук, то не вижила б. У ній немає жодного негативного символу.
Основою таврійського розпису є легенди та бувальщини. Щоб його зрозуміти, треба знати Кінбурн. Одним з головних символів «таврійки» є крапелька води. Морська – це про їжу, бо на півострові здавна виживали за рахунок рибальства, прісна – про дощ. Він на Кінбурнській косі буває вкрай рідко, тому землеробство там розвинене мало.
Особливістю орнаменту є відповідні символи, образи та обереги. Йому притаманна і своєрідна кольорова гамма – усі відтінки синього та блакитного, бо мазальниці використовували синьку і розбавляли її вапном. А ще у ньому широко присутня морська тематика. Адже тутешні люди малювали те, що бачили навкруги: блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, чайок, дельфінів, а ще все, що пов’язане з морем, яке їх годувало, – хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть “матулу”.
Фахівці відзначають, що в «таврійці» немає перехідного мазка, він більш графічний. Завдяки цьому його можна легко переносити на кераміку і навіть вишивку.
Ще до початку великої війни творча команда Центру навчання і освіти дорослих «Південь» розробила і презентувала лінійку сувенірів з таврійським розписом. Цим питанням опікувалася тодішня очільниця Управління туризму та курортів Миколаївської ОДА Тетяна Волинець, яка допомагала зробити «таврійку» туристичною візитівкою області.
Тарілки, чашки, магнітики та інші керамічні й текстильні вироби розліталися, як гарячі пиріжки. Було чимало планів щодо розширення, але на заваді стала війна. Багато хто з майстринь вимушений був виїхати з Миколаєва та приміських сіл, які нещадно обстрілювали росіяни. Серед них і сама Руслана. Проте вже через кілька місяців не витримала – повернулася і взялася до роботи.
– До Миколаєва як прифронтового міста почало їздити багато людей з різних країн світу – журналісти, політики, волонтери. Багато хто хотів придбати на згадку сувеніри з таврійським орнаментом. А їх не було. Тому ми прийняли рішення відновити випуск. Самі виробляли та розмальовували посуд, фігурки, – пригадує жінка.
Вона каже, що їхні чашки та тарілки з блакитноокою «таврійкою» роз’їхалися цілим світом, щоб розповідати про незламних людей Миколаєва та всієї України. Але в якийсь момент зрозуміла, що потрібно рухатися далі.
– Колись я запитала Любов Паранюк, чи є у неї мрія. Вона відповіла: «Хочу створити вишиванку за мотивами таврійського розпису». Усвідомлення того, що це реально зробити, прийшло не одразу. Адже вишиванка для мене – найвищий рівень, апогей творчості. Та добре все обміркувавши, зрозуміла – це цілком можливо. І ми взялися до роботи, – продовжує розповідь Сікаленко.
Зауважу, що сама Любов Паранюк навіть не сподівалася, що її бажання здійсниться так швидко.
– Я щиро вдячна долі, що на моєму шляху трапляються такі люди, як Руслана і її завзята команда. Вони допомагають мріям стати реальністю. Коли я починала досліджувати таврійський розпис, то думала, що на його справжнє визнання піде років 50 і я вже цього не побачу, – зізнається мисткиня.
