Завтра, 13 грудня, православні й греко-католики відзначають день пам’яті апостола Андрія Первозванного.
За легендою у літописі “Повість временних літ”, святий Андрій проповідував у Скіфії, піднявся Дніпром, поставив на схилах Славутича хрест і сказав: ”На цих горах засяє благодать Божа і буде велике місто, і Бог збудує багато церков”. Пізніше тут постав Київ.
В Україні напередодні Андрієвого дня молодь збиралася на вечорниці. Дівчата готували калач із діркою посередині. Називався він калитою на Київщині й Житомирщині, на Поділлі – балою, на півдні України – малаєм або просто коржем.
Тісто на калиту замішували при повному мовчанні, непочатою водою, принесеною з трьох, семи або дев’яти криниць. На Поліссі корж робили на сироватці, додавали меду і пекли “на твердо”, щоб його було важко кусати. На Одещині робили пухким, на дріжджах, у вигляді калача.
На рівненському і київському Поліссі до 50-х років ХХ століття випікали калиту за давньою традицією на капустяних листках. Прикрашали калиною, сухоцвітами, цукерками, родзинками, горіхами, маком, повідомляє ВВС.
Калиту на червоній шворці перекидали через сволок чи привішували до гвіздка. Українці Задунав’я прив’язували в пройомі дверей.
Біля калити садили Писаря або пана Калитинського – хлопця, здібного до жартів і витівок. Він мав розсмішити учасників гри, які по черзі під’їжджали до калити верхи на рогачі або хлібній лопаті – коцюбі, намагаючись відкусити від неї шматок. Хапати калиту руками забороняли.
Між учасниками відбувався діалог:
– Куди їдеш?
- У млин.
- А що везеш?
- Міх.
- А що в міху?
- Сміх.
- Ну кусай, але не смійся.
Калитинський підсмикував за шворку калиту аж під сволок, вхопити зубами коржа було важко. Якщо розсмішив Коцюбинського, то квачем із сажею мазав йому обличчя.
Вареник зі сміттям і копійкою
Дослідники припускають, що так в давнину наші предки розігрували міф про помираюче й воскресаюче сонячне божество. Адже розвага відбувається саме в час найдовших ночей і найкоротших днів. Вважалося, у цей час Сонце вмирає, його з’їдає страшний звір і смертельний холод загрожує всьому живому на Землі.
Веселощі та сміх учасників гри мали захистити людину й усю природу від холоду й смерті. Радісному сміху приписували надзвичайну оберегову та життєдайну силу.
По закінченню забави дівчата пригощали варениками з різними начинками: картоплі, капусти, грибів, гречки зі засмажкою, квасолі й бобу. Кожна дівчина примічала: який хлопець візьме приготовлений нею вареник, той і є її суджений. А залицяльнику, який був їй не до вподоби, підкладала вареник із клоччям, сміттям або сіллю.
На Київському Поліссі дівчата ліпили один великий вареник у вигляді бугая, очі йому робили з квасолі, ріжки і хвостик – з сирої картоплі. Його отримував той хлопець, який не засміявся під час гри.
В один вареник клали копійку. Вважалося, тому, хто його дістав, в усьому щаститиме протягом року.
Час напередодні зимового сонцестояння вважався чарівним. Можна було передбачити своє майбутнє.
Дівчата варили в новому горщику кашу, опівночі виходили до воріт і голосно кликали: “Доля, го-о-о-в! Озовися!”. За звуками, що лунали на вулиці, намагалися передбачити своє майбутнє.
Кидали чобіт через хату й дивились: куди впав носком, в ту сторону й заміж піде. Питали у перехожих чоловіків ім’я й вірили, що так зватиметься суджений.
Біля криниці по снігу сіяли льоном, коноплями або маком і примовляли: “Андрію, Андрію, я на тебе мак сію, дай знати з ким буду під вінцем стояти”.
Вважалося, що суджений обов’язково присниться цієї ночі. А ще під подушку клали замок із ключем і у сні майбутній чоловік мав його відкрити. Або робили з вишневих гілочок місточок: хто у сні переведе через нього, з тим будеш вік жити.
Хлопцям у цю ніч дозволяли бешкетувати й розігрувати односельців. Вони робили попелом по снігу доріжки від хати дівчини до хати того хлопця, якому вона симпатизувала.
У господі, де були дівчата на виданні, парубки знімали ворота і заносили їх за село. Або зав’язували мотузками двері, закривали склом димарі, затягували на дахи хат або хлівів вози чи сани, перегороджували вулицю.
Весь цей хаос супроводжувався жартами, сміхом, веселощами. Дорослі не сварилися, ставилися до таких жартів поблажливо, згадували свою молодість, адже це був єдиний день протягом року, коли дозволялися подібні витівки.
Андріївські розваги й нині залишаються улюбленою забавою української молоді. Цього дня грають навіть в тих регіонах, де традиційно калити не було, наприклад на півдні Чернігівщини й на Полтавщині.
У Львові існує міська легенда: опівночі на Замковій горі можна зустріти веселого привида Андрія в шаленому танці.
І традиційно від Закарпаття й до Слобожанщини, від Полісся до Південного Степу дівчата ворожать на судженого-рядженого, кличуть долю й закладаються на віщий сон.
Водночас у Православній церкві України пояснили, чому вірянам не варто брати участь у ворожіннях перед святом Андрія.
У церкві вважають передбачення долі не лише беззмістовними, але й шкідливими.
“Що роблять усякого роду ворожіння, передбачення, розкладки карт, гороскопи та інша подібна “магія”? Замість Бога вони “малюють” майбутнє. Так, саме малюють, адже неодноразово науковцями доведені наслідки подібних ворожінь: самонавіювання, програмування, психологічна залежність і вразливість”, – кажуть в ПЦУ.
У церкві пояснюють, що люди прагнуть зазирнути в майбутнє, щоб позбутися тривожності і непевності. Утім, ворожіння може заспокоїти лише ненадовго і то за умови, що людина почує те, що хоче, але справжню причину тривоги воно не усуне.
“Людина стає вразливою і беззахисною перед багатьма новими життєвими випробуваннями”, – кажуть у ПЦУ.
Якщо ж людина отримає якесь негативне “передбачення” майбутнього, то може зневіритися, адже вважатиме, як би вона не чинила, все одно станеться так, як їй “напророчили”.
“Ще один небезпечний аспект ворожінь – людина знімає з себе частину відповідальності за те, що з нею відбувається, і перекладає її на інших людей або на зовнішні явища. Це знову призводить до самообману, внутрішнього конфлікту, хвороб душі”, – кажуть в ПЦУ.
Церква пояснює, що за християнським вченням, долю людини ніхто не визначає наперед, вона залежить від “її власних вчинків та від дії Божого промислу”.
А причиною гадань і ворожінь є маловірство, переконані в ПЦУ.
