«Війна згуртовує людей, але це сюр». Студентка з Маріуполя розказала про «авіанальоти під гімн Росії» (ВІДЕО)


20:5615.05.2022

«Це сюр. Ти сидиш на зламаному ліхтарі серед розбитого, чорного від гару міста на уламках свого минулого життя. А повз їдуть колони російської техніки: танки, БТРи, вантажівки з солдатами та грає гімн Росії. Ти думаєш: що відбудеться, цього не може бути».

Це все «не може бути» сталося з українською студенткою в Маріуполі за останні два місяці. Вона вижила, виїхала з міста, але все ж не наважується розкривати своє ім’я та показувати обличчя, оскільки в місті залишилися рідні – «така відверта розповідь може наразити їх на небезпеку», розповіла дівчина проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я», яку ми публікуємо прямою мовою.

«Я собі казала: якщо пекло існує, то воно було у Маріуполі»

Снаряди та ракети не мають розкладу та геолокацій, жодних планів

– Перші кілька днів, коли ще був зв’язок, інтернет, – це ще не була війна, то було, як зараз в багатьох містах України, і це не порівняти з тим, що було далі. А далі було нестерпно страшно, по місту прилітало всюди. Снаряди та ракети не мають розкладу та геолокацій, жодних планів.

Ми жартували про «свєрхточну» російську зброю, яка хаотично обстрілює і вбиває мирних жителів. На «Східному» (мікрорайон – ред.), звідки я родом, у 2015 році «Гради» здавалися страшними, але авіаудари – найстрашніше, це ми зрозуміли вже у 2022 році. Я до останнього не знала, чи переживу все це, вважала: «якщо я маю жити, я буду жити, якщо ні, то – ні».

– Люди привчилися жити без всього абсолютно: без води, світла, тепла в мінус 13-15 градусів, без будь-якого зв’язку, інформації, комунікації, а ще – без гідного поховання людей. Спочатку деякі побутові речі здавалися страшними, а потім ставали нормою, на страшне перетворилося зруйноване місто та зруйноване життя. Часом ми не знали, чи може бути ще гірше, але і це «все гірше» приходило вже наступного дня.

Місце для сміття замість укриття та життя комуною

– Люди займали підвали будинків, де вони жили, в нашого ніякого сховища не було. Якщо ти не з цього під’їзду, тобі не скажуть «ласкаво просимо», замість того скажуть: «шукайте інше сховище, в нас вже все переповнено».

Ми знайшли підвальне приміщення, яке навряд чи нас від чогось врятувало б, просто морально було легше, що ми хоча б не назовні. Це було приміщення, де скупчилося сміття із якогось кафе, ми його розчищали там і ховалися.

У цьому підвалі нас було десь близько 30 людей, це була така «комуна». Війна об’єднує і це фантастика. Всі живуть разом, всі продукти – спільні, якщо щось потрібно, ти міг звернутися до сусіда.

Звичайно, і сварки були, конфлікти характерів були, конфлікти інтересів були. В перші дні, коли ми ще могли виходити на двір і готувати на вогні, ми варили величезні каструлі юшки з тих продуктів, які в нас були, хтось підходив та казав: «моя родина не їсть з такою зажаркою», «а можна мені от не так», «а мені треба то». І от ти дивишся на людину і думаєш: «взагалі то війна і в нас останні продукти, ми готуємо, що б просто поїсти, а не для того, щоб було смачно».

У звичайному житті, можна посваритися із сусідом хіба за те, що хтось не туди викинув сміття, а тут ви 24 години разом і сваритесь за те, що хтось не хоче рубати дрова, варити їжу. Але ви розумієте, що у вас спільна мета, вам жити пліч-о-пліч, тому змінюється шлях вирішення цих конфліктів. Там зовсім інша мова і сварки нікому не зроблять краще.

«Єдине що залишалося – мовчати»

В якісь дні він приносив нам продукти, ліки, приніс мішок картоплі, який врятував життя

– Я особисто спілкувалася з одним українським військовим. Я щиро хочу, що б він зараз був живий, я про це мрію щодня. Він заходив до нашого підвалу і розмовляв. Питав: «Як ми, що з нами, щось допомогти?» Коли вже не було жодної інформації, не ловило, навіть радіо, коли ніхто не знав, що відбувається в країні і чи є взагалі країна, він приносив новини. Розповідав, де йдуть бої, що відбувається по місту, що по країні, що ми тримаємося, що оборона є.

В якісь дні він приносив нам продукти, ліки, приніс мішок картоплі, який врятував життя. З чоловіками спілкувався і, навіть, приносив їм цигарки, а це надцінна валюта. Люди на нього реагували неоднозначно, варто сказати, що у Маріуполі була частина проросійського населення. Я не буду казати, що всі зустрічали українську армію, як «наши любимые» (рос.).

Для мене от цей військовий був уособленням всієї української армії, я йому дуже вдячна. Це було в Іллічівському районі, тут був як останній рубіж. І, поки українці базувалися у нас біля підвалу, в нас була інформація, якісь дані, коли вони знялися, було страшно, це був безповоротний момент.

А за кілька днів змінилася лінія фронту, прийшли «ДНРівці», прийшли російські війська, прийшли чеченці, які стояли на кожному перехресті. Вони ходили по квартирах з автоматами, проводили зачистки, перевірки людей. Для мене це було страшне жахіття. Я не могла із ними навіть вітатися, мені було гидко, бридко, але я розуміла, якщо покажу своє справжнє ставлення до російських військових, довго ми на цьому світі не затримаємося. Єдине що залишалося – мовчати.

«Казали, що я агент, який намагається щось вивезти»

Я прощалася з родиною, з людьми, які стали фактично частиною мене. Зараз я згадую те життя, яким би воно не було пеклом, сумую за цими людьми і сподіваюся, що з ними все буде добре

– Мені допомагали друзі, колеги, намагалися витягти мене. Дивом знайшовся водій, який був готовий приїхати в Маріуполь і забрати мене. Я прощалася з родиною, з людьми, які стали фактично частиною мене. Зараз я згадую те життя, яким би воно не було пеклом, сумую за цими людьми і сподіваюся, що з ними все буде добре. Я дуже боюся за них.

Я не проходила жодної «фільтрації» (організаційні заходи, які ввели російські військові, що надають дозвіл на переміщення між районами міста Маріуполь – ред.), тому що я б її не пройшла, знаючи, що там було (зазвичай збір особистих даних, відбитків пальців та допит – ред.), це для мене була б дорога в один кінець. Тому ми їхали обхідними шляхами до Бердянська і там, десь в полях, нас зупинила «поліція» «ДНР», яка влаштувала обшук («ДНР» – угруповання, що діє на окупованій частині Донеччини за підтримки Росії – ред.). В мене передивилися кожну річ, кожну сторінку, телефон, допитували мене, чому я виїжджаю, казали, що я – агент, який намагається щось вивезти з міста. Я просто хочу «в Україну» (на вільну територію України – ред.), мені просто страшно і я не хочу бути тут.

Морально тиснуть на тебе. Хтось задає дивні запитання, на одному із постів мене запитали: «Чому не стою на військовому обліку».

– Десь півтори години нас тримали на допиті, врешті відпустили, лише тому, що змогли «наваритися» – забрали у моїх попутників майно та гроші. Ми доїхали до Бердянска і там всюду стоять блокпости із російськими військовими та чеченцями, на кожному допитують, дивляться телефони, докопуються. Морально тиснуть на тебе. Хтось задає дивні запитання, на одному із постів мене запитали: «Чому не стою на військовому обліку». На іншому з блокпостів військовий сказав: «Мы ради вас сюда приехали, по вашему желанию мы здесь» (рос.). Це було вже останнє моє терпіння, щоб не зірватися. З мого бажання, мене лишили домівки, родини, найкращого міста?!

Останні два – це вже найстрашніші блокпости, там відверто погрожують, шантажують, лякають, кажуть: «вы едете в Украину, там вами будут прикрываться, ваш киевский режим вас убьет, пристрелит, вы там преступники» (рус.). А потім починається «сіра зона» і перший український блокпост. І тут ти бачиш українські прапори, яких не бачив два місяці, і наших українських військових. Тут вже не шманають, не перевіряють, в телефони не лізуть, тут розуміють, що ти – людина і в тебе є права, тебе поважають і ти просто радієш, що ти на «своїй землі» нарешті. Більше ти не будеш слухати гімн Росії, який вмикають щодня, не побачиш ці чортові триколори.

«У Маріуполі жителі не знають, що про них говорить весь світ»

Мені перед виїздом казали: «Яка Україна, її не існує вже, чого ти туди їдеш?» І ще мені казали, що я сяду в тюрму

– Ті люди, в кого вціліло житло, там їхнє життя, там все, що в них є – це перший фактор, чому вони все ще залишаються в місті. Не можна сказати, що вони фанати «русского мира», ні. Я жила поруч і знаю, що вони злі на всіх, особливо на росіян. Фактор номер два – інформаційна блокада. Мені перед виїздом казали: «Яка Україна, її не існує вже, чого ти туди їдеш?» І ще мені казали, що я сяду в тюрму через те, що я з цих територій. Там ніхто не знає і не чує навіть про те, що в Україні нас чекають, що нам раді, що нам допоможуть. І третій фактор – страх. Це не просто – ухвалити рішення і поїхати.

– І ще люди в Маріуполі відчувають, що їх залишили. Вони не знають, що весь світ тепер говорить про Маріуполь, який він герой і які там люди – сильні й сміливі. Коли ти там, здається, що тебе покинули, місто залишилося, росіяни обстрілюють «Азовсталь», місто взяте повністю, всюди російська армія. Ти не розумієш, чому ми вісім років жили поруч з війною і зараз з нами от так. І я не розумію, чому місто «не українське»? Чому?

Зараз додзвонитися до них і кілька хвилин поговорити – це величезне щастя. Треба розуміти, що на кожному перехресті де є зв’язок, там і військові. Раптом, хтось почує розмову? До того ж все прослуховують і я боюсь передавати інформацію, щоб це не наразило на небезпеку моїх рідних. Я, чесно, не знаю жодних шляхів, щоб інформувати їх, допомогти, вони замкнені.

Пік гуманітарної кризи спав, людям є що поїсти. Але стріляють дуже сильно по «Азовсталі», бомблять там

– Люди виходять із підвалів, бо вже стрілянина не йде по житловому масиву, прилітає час від часу, але це поодинокі випадки, які маріупольців не злякають. Туди пробираються комерсанти з Донецька, підвозять продукти, продають їх. Видають час від часу цю «гуманітарну допомогу». В кого є транспорт, можуть виїздити на Старий Крим, Мангуш, в сторону Новоазовського, Безіменого, в ті боки – там все нормально, звідти можна привезти якісь продукти, що необхідно. Пік гуманітарної кризи спав, людям є що поїсти. Але стріляють дуже сильно по «Азовсталі», бомблять там, а у тебе у квартирі все трясеться, дуже сильну зброю використовують.

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'«Війна згуртовує людей, але це сюр». Студентка з Маріуполя розказала про «авіанальоти під гімн Росії» (ВІДЕО)' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube