Російська дипломатія – це летальна зброя і продовження армії, мир на російських умовах – капітуляція. Україна відкидає капітуляцію, замасковану під мир. Справедливе врегулювання має відновити нашу територіальну цілісність, забезпечити відповідальність за воєнні злочини.
Про це ексголовком, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний написав у статті для видання The New York Post.
Генрі Кіссінджер колись написав, що найтяжчий тягар державного діяча — ухвалювати рішення без достатньо часу й інформації, коли кожна помилка є незворотною. Я зрозумів цю істину не лише на полі бою, а й за столом переговорів.
Після десятиліть у військовій формі я у 2019 році вступив до Острозької академії, щоб вивчати міжнародні відносини. Думав, що це буде перепочинок від війни, але замість цього відкрив інше поле бою — дипломатію, де словами воюють, а рішучість є лінією фронту.
Сильні фланги у державному управлінні не менш важливі, ніж у військовій справі. Коли вони руйнуються, ворог негайно використовує прогалину. Україна, захищаючи своє існування, має справу з противником, який сприймає дипломатію не як діалог, а як природне продовження війни. Російські дипломати, як і їхні генерали, прагнуть виснажити, заплутати й розділити. Їхня мета — не мир, а затягування; не компроміс заради згоди, а завоювання через обман.
Україна бореться за виживання вже 11 років. Та навіть зараз деякі на Заході закликають нас домовлятися з тими, хто прийшов убивати. Вони забувають дві прості істини.
По-перше, на кону стоїть не лише доля України, а й безпека всієї Європи.
По-друге, будь-який «мир» із Москвою, який винагороджує агресію, — це запрошення до нових війн. Кремль говорить про переговори лише тоді, коли відчуває тиск, і лише для того, щоб виграти час. Мир на російських умовах — це не мир, а капітуляція.
Саме тому заклики поспішати до «всеосяжної мирної угоди» є небезпечними. Справжнього миру не досягнеш підписами на папері, поки російські ракети вбивають цивільних. Для цього потрібні час, сила і тверде розуміння, з ким ми маємо справу.
Так звана російська дипломатія — це летальна зброя, успадкована від СРСР. Вона створена не для вирішення конфліктів, а для їхнього маніпулювання. Щоб зрозуміти її, треба знати її архітекторів. Андрій Громико, радянський міністр закордонних справ понад 40 років, володів мистецтвом переговорів як психологічним боєм.
Як пояснює український генерал і дипломат Валерій Залужний, Росія перетворює дипломатію на пастку за допомогою «тактики виснаження».
Західні дипломати називали Громику «Містер Ні» — і недарма. Його завданням було затягувати, виснажувати й домінувати в розмові, доки опонент не здасться. Кожна пауза була тактична, кожна промова — випробуванням на витривалість.
Ця традиція продовжується сьогодні в особі Сергія Лаврова. Подивіться на нього на будь-якому міжнародному форумі: довгі монологи, вибіркові цитати, безкінечні відступи, що розмивають факти й виснажують увагу. Це і є «тактика виснаження». Її мета — зробити дискусію настільки заплутаною, щоб істина втратила сенс, а моральна ясність — силу. Лавров, як і Громико, уособлює радянську спадщину переговорів як театру — вистави сили, що має лише одну ціль: відтягнути відповідальність.
Кіссінджер відзначав, що радянська дипломатія поєднувала максимальні вимоги з мінімальними поступками. Її мета ніколи не полягала в досягненні угоди — лише в легітимізації здобутків Кремля й у висуванні нових вимог. Сучасна Росія адаптувала це до епохи пропаганди. Дезінформація тепер виконує роль, яку колись відігравала ідеологія. Ті самі звички лишилися: заперечуй, затягуй, обманюй, доки світ не втомиться, а вдома не зросте цинізм.
Кожна зустріч із російськими представниками має знайомий сценарій. Спочатку вони засипають стіл брехнею та непотрібними деталями, змушуючи опонентів годинами спростовувати нісенітниці. Потім вдаються до морального релятивізму — звинувачують опонентів саме в тому, що самі й роблять: у колоніалізмі, лицемірстві чи подвійних стандартах. Нарешті, вони подають агресію як реакцію, окупацію як захист, а геноцид — як самооборону. Це цинічне перекручення цінностей, розраховане на параліч демократичних суспільств.
Розуміння цього методу важливе не лише для українських дипломатів, а й для всіх, хто має справу з Москвою. Переговори з Росією — це не розмова, а поєдинок волі.
Росіяни випробовують витривалість, експлуатують емпатію й трактують будь-який жест доброї волі як слабкість. Єдина мова, яку Кремль поважає, — це послідовність, підкріплена силою.
Для України дипломатія у воєнний час стала не менш важливою, ніж військова стратегія. З перших днів повномасштабного вторгнення українські офіцери й дипломати працювали пліч-о-пліч, забезпечуючи підтримку, зброю й санкції. На полі бою перемогу визначає чіткість мети. За столом переговорів — чіткість принципів. І там, і там потрібні витримка, дисципліна й єдність.
Саме тому Україна має готувати своїх дипломатів із тією ж суворістю, що й солдатів. Підготовка, психологічна стійкість і знання методів противника — необхідні. Ми маємо передбачати маніпуляції, чинити опір виснаженню й утримувати ініціативу. Як і в бою, ми не можемо дозволити Росії диктувати темп або умови. Наше завдання — викривати брехню Москви, а не підлаштовуватися під неї.
Для цього треба розуміти не лише що говорить Росія, а й як вона говорить. «Метод Громики» спирається на безкінечні слова, що маскують агресію під розумність. Сучасний російський підхід додає до цього ще й постправдову пропаганду. Захід має припинити сприймати це як справжні переговори. Кожна година, витрачена на дебати з російськими представниками, які не мають мандату на компроміс, — це вкрадена година у захисту свободи.
Історія дає уроки. У 1973 році, після років виснажливих переговорів, було підписано В’єтнамські мирні угоди. Перемовини тривали п’ять років — 68 зустрічей між Кіссінджером і його північнов’єтнамським колегою. Мир настав лише тоді, коли військовий баланс на землі змінився — а не тому, що самі переговори його створили. Висновок очевидний: дипломатія успішна лише тоді, коли за нею стоїть сила.
Сьогодні МЗС Росії діє як продовження її військової машини. Воно виграє час для переозброєння, поширює брехню, щоб розколоти союзи, і використовує міжнародні інституції як щит для агресії. Представники Москви блокують резолюції, розмивають санкції й удають посередників, поки їхня армія б’є по цивільних.
Україна не відкидає мир. Ми відкидаємо капітуляцію, замасковану під мир. Справедливе врегулювання має відновити нашу територіальну цілісність, забезпечити відповідальність за воєнні злочини й гарантувати, що жоден агресор більше не загрожуватиме Європі з Москви. Будь-що менше — це зрада не лише українців, а й самих принципів, які забезпечують безпеку і свободу вільного світу.
Україна боротиметься на всіх фронтах — військовому, політичному й дипломатичному — доки не буде відновлено справедливість і безпеку. Ми не дозволимо, щоб виснаження замінило переконання, або щоб брехня роз’їдала істину. Наша сила — не лише в наших солдатах, а й у чіткості нашої мети: мир через перемогу, а не через ілюзію.
