Лорд Пальмерстон, як відомо, жартував про дансько-німецьку війну 1864 року, що лише троє людей колись розуміли причину цього конфлікту: один помер, другий збожеволів, а третій забув. Якщо той конфлікт здавався вершиною стратегічного абсурду, то війна між Росією та Україною якимось чином підняла планку ще вище.
Про це пише геополітичний стратег Марк Бролін у кололнці для The Telegraph.
Погляньмо на поведінку основних сторін.
Почнімо з команди Путіна, яка прагнула продемонструвати силу та стратегічну майстерність, захопивши Україну. І як це скінчилося? “Бульбашка” кремлівських придворних, застряглих у мисленні XIX століття, виявилася настільки відірваною від реальності, що сфера впливу Москви скоротилася на Близькому Сході, у Центральній Азії та Європі. Тим часом Фінляндія і Швеція приєдналися до НАТО, а сама Росія дрейфує в бік статусу де-факто васальної держави Китаю. Москва втрачає західні нафтові ринки, а її нібито могутня армія змогла захопити лише частку української території — за величезної людської та економічної ціни, без жодного переконливого пояснення, навіщо найбільшій країні світу були потрібні ці додаткові квадратні милі.
Далі — Україна та президент Зеленський. Немає нічого дивного у героїчній боротьбі Києва, який відбиває російських загарбників. Якби те саме можна було сказати й про його спроби утримати Америку у війні. Україна подає свою позицію як термінову: допоможіть зараз, інакше наслідки будуть катастрофічними — аж до загрози світової війни, розпочатої Москвою. Але сучасна Росія — це карлик поряд зі США в усіх відношеннях, окрім ядерної зброї, яку навіть Путін знає, що не може застосувати. Перебільшення сили Росії не допомогло Україні у суді американської громадської думки.
Європа — ще один дивний приклад. Протягом багатьох років європейські країни роззброювалися, водночас поглиблюючи енергетичну залежність від свого головного противника, ігноруючи чіткі попередження з боку таких держав, як Польща та Україна. Вони моралізували про принципи, водночас купуючи російську нафту — фактично фінансуючи війну, яку самі ж засуджували. Попри війну в Європі та застій у власних економіках, європейські лідери продовжують повчати інших, ніби саме вони винайшли рецепт миру та процвітання.
Нарешті — США та їхній президент. Початковий крок Дональда Трампа у спробі “досягти миру” в Україні полягав у просуванні бажаного Москвою результату: закликати Україну відмовитися від окупованих територій і від ідеї вступу до НАТО ще до початку переговорів. Потім стався епізод із “Томагавками”: кілька днів Трамп погрожував передати Україні ці далекобійні ракети. І щойно, здавалось, Кремль злякався і потягнувся до телефону — загроза була дивно відкликана. Важіль тиску застосували — і миттєво забрали.
Усе це робить цей конфлікт настільки дивним, що будь-кого, хто цінує логіку та послідовність, може звести з розуму.
Та попри всі розчарування, сили розуму, схоже, починають брати гору. Крок за кроком, Європа і США вперше діють узгоджено: Європа переозброюється, її залежність від російських енергоресурсів падає, заморожені російські резерви розглядаються як джерело фінансування для України, а останні кроки США посилили тиск на нафтовий експорт. Китайські та індійські енергетичні компанії, схоже, теж діють обережніше, побоюючись вторинних санкцій. Захід продовжує постачати Україні технологічну, логістичну та розвідувальну підтримку.
Можливо, найважливіше — міф про “велику державу” Росію нарешті ось-ось буде зруйновано. Саме цей міф дозволяв Кремлю ходити з пихою, а Європі — поводитись як боягузи. Він давав змогу прихильникам умиротворення вимагати, щоб Україна “пристосувалася до реальності”, ігноруючи не менш важливі факти про саму Росію. Ось деякі з них:
- Російська військова економіка перегріта. Інфляція у вересні склала близько 8% (за російськими даними), і ціни продовжують зростати. Це класична ознака воєнних державних витрат, а не стійкої сили. Центробанк підняв ставку майже до 17% — рівень “бананової республіки”.
- “Гармати” витісняють “масло”. У бюджеті-2025 оборона становить близько третини всіх витрат і близько 6% ВВП — рівні, що душать усе інше та гарантують майбутню бідність.
- Москва втрачає людський ресурс. За оцінками, загинуло понад 200 000 росіян (з лютого 2022 по серпень 2025), а загальні втрати (вбиті та поранені) перевищили 1,1 мільйона. НАТО оцінює, що лише у 2025 році загинуло близько 100 000 росіян. Це втрати, які значно перевищують здатність до відновлення.
- Економічне зростання — ілюзія, побудована на воєнних витратах. ВВП начебто зростає, але це штучний ефект держзамовлень і цінових сплесків, що розкручують інфляцію сьогодні та кризу завтра.
- Брак робочої сили. Безробіття рекордно низьке — не через добробут, а через нестачу працівників: майже мільйон росіян виїхали після 2022 року.
- “Витік мізків” посилюється. Росіяни — одні з найбідніших і найменш здорових у Європі; свобода слова — фарс, що є не лише гуманітарною, а й економічною трагедією. Найрозумніші й найзаможніші тікають, забираючи капітал і таланти.
- Залежність від Китаю зростає. 35–40% торгівлі Росії припадає на Китай, який став головним покупцем її енергоносіїв, але навіть ця торгівля стикається з проблемами платежів. Російський бізнес фактично ізольований від конкурентних ринків. Це вже б’є по авіації — авіакомпанії розбирають літаки на запчастини, і понад половину західних літаків можуть зупинити до 2026 року. Ось як виглядає технологічна ізоляція.
- Удари по Росії стають дедалі глибшими. Українські дрони, ракети Storm Shadow, SCALP і ATACMS регулярно б’ють по базах, нафтопереробних заводах і Чорноморському узбережжю. Чорноморський флот Росії розбитий, розсіяний і відтиснутий на схід; Крим, колись “святиня”, став полігоном. Війна прийшла додому до росіян.
Усе це не аргумент за “винагороду агресора землею” чи за ідею, що Росія “може воювати роками”. Це аргумент за посилення реального тиску: дотримання цінової стелі на нафту, удари по судноплавству та страхуванню, блокування доступу до верстатів і технологій, дозвіл Україні бити глибше по російській логістиці. На щастя, це вже починає відбуватися.
Справжня небезпека для України — у тому, що становище Росії настільки катастрофічне, що Путін може особисто прагнути продовжити війну, попри будь-яку ціну. Коли увага знову звернеться на внутрішню ситуацію, вона висвітлить хаос його власного творіння: інфляцію, дефіцит, скорочення робочої сили та клептократію, нездатну до модернізації. Продовжуючи війну, він може відкласти цю проблему на завтра, хоч і за рахунок нових жертв.
Коротко кажучи, Путін уже, ймовірно, не живе у реальності, а у викривленій версії, створеній підлабузниками довкола нього. Саме тому тиск треба зберігати — щоб зробити правду про його становище неможливою для ігнорування.
