Дональд Трамп часто каже, що як ніхто інший заслуговує на Нобелівську премію миру. Історики цієї премії з ним не згодні і вважають його надто войовничою фігурою для цього. Однак в історії вже був американський лідер, який отримав за схожих обставин премію миру, – Теодор Рузвельт, пише ВВС.
“Вони ніколи не дадуть мені Нобелівської премії миру. Я на неї заслуговую, але вони ніколи її не дадуть”, – заявляв президент США в лютому 2025 року.
30 вересня, виступаючи перед американськими генералами, Трамп ще раз порушив цю тему: якщо премію отримає хтось інший, “це буде великою образою для нашої країни”, сказав він.
Про це неодноразово говорили й в оточенні Трампа: від прессекретаря Білого дому до держсекретаря США. Сам Трамп майже в кожній своїй промові оголошує, що йому вдалося припинити сім воєн. Він згадав про це й під час виступу на сесії Генасамблеї ООН.
За всю історію Нобелівську премію миру отримували чотири президенти США.
Один із них на той момент уже давно пішов із Білого дому: Джиммі Картеру присудили премію за загальний внесок у справу миру 2002 року.
Барак Обама отримав премію у перший рік свого першого терміну – з розпливчастим формулюванням про “зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між людьми”.
1919 року премію присудили Вудро Вільсону – за миротворчі зусилля після Першої світової війни та прагнення створити Лігу Націй.
Нарешті, першим американцем – лауреатом Нобелівської премії став Теодор Рузвельт – за те, що примирив Росію та Японію.
Рішення багатьом видалося більш ніж спірним. “Альфред Нобель напевно перекинувся в труні”, – писала після присудження Рузвельту премії європейська преса.
Світовий поліцейський
До рішення Нобелівського комітету Рузвельта можна було назвати будь-ким, але тільки не голубом миру.
У 1897 він став помічником міністра військово-морських сил в адміністрації президента Мак-Кінлі. Це був час перелому зовнішньої політики США, переходу від ізоляціонізму до імперіалізму, перегляду доктрини Монро.
У 1898 році Сполучені Штати вступили у війну з Іспанією, потім окупували Кубу, Філіппіни та Пуерто-Ріко, анексували Гаваї. І Рузвельт, на той час нова зірка Республіканської партії, був головним прихильником військового втручання у всьому світі.
Теодор Рузвельт був також символом патріотичної сили. Мисливець і чудовий стрілець він кинув свою посаду в міністерстві і вирушив добровольцем на американо-іспанську війну. Він очолив 1-й добровольчий кавалерійський полк, який отримав назву “Мужні вершники Рузвельта”
Фотографія Рузвельта у кавалерійській формі стала канонічним зображенням справжнього патріота, людини сили.
“Мужні вершники” (які насправді боролися пішими) зазнали значних втрат на Кубі, брали нападом пагорб Сан-Хуан, зробили вирішальний внесок в облогу Сантьяго-де-Куба. Рузвельт повернувся героєм, а 1900 року його обрали віце-президентом США за президента Мак-Кінлі.
Теодор Рузвельт був навіть популярнішим за президента – виборцям подобалася його молодість і войовничість. У 1901 Мак-Кінлі вбили, і Рузвельт став главою держави.
Ще до цього він заявив про свій головний політичний принцип.
За кілька днів до загибелі Мак-Кінлі він процитував, за його словами, західноафриканське прислів’я: “Говори м’яко, але тримай у руках велику палицю, і ти далеко підеш”. Протягом свого життя він неодноразово повторював ці слова.
Саме адміністрація Рузвельта сприяла повстанню у Панамі (тоді частини Колумбії) та проголошенню незалежності республіки в обмін на контроль над Панамським каналом.
У 1906 році, за місяць до присудження йому Нобелівської премії миру, Рузвельт наказав знову ввести війська на Кубу і придушити повстання.
А про незадоволених жителів острова говорив таке: “Прямо зараз я такий злий на цю прокляту маленьку кубинську республіку, що готовий стерти її народ з землі. Все, чого ми від них хотіли, – щоб вони поводилися добре, процвітали та були щасливими”.
Не дивно, що на більшості карикатур Рузвельта зображували з тією самою палицею. Або в образі “світового поліцейського” – ще одне образне визначення ролі США, яке дав сам президент.
Миротворець
До літа 1905 сили учасників російсько-японської війни вичерпалися. У березні Росія зазнала поразки в генеральній битві при Мукден, у травні японський флот знищив російську ескадру в Цусімській протоці. Росія програвала війну, але й Японія вже вичерпала всі резерви.
Теодор Рузвельт неодноразово виявляв живий інтерес до мирного процесу.
Спочатку президент США підтримував Японію, але потім вирішив, що Вашингтону невигідне надмірне посилення будь-якої зі сторін. Рузвельт хотів, щоб Китай залишався нейтральним, і побоювався, що європейські держави зможуть отримати вигоду від ситуації.
В 1904 Рузвельт намагався примирити сторони, але безуспішно: і Японія, і Росія були впевнені в перемозі.
У 1905 році мир пішов би на користь усім, але був необхідний посередник. І цю роль належало виконати Рузвельту.
31 травня Японія таємно попросила Рузвельта сприяти зближенню двох країн. У Петербурзі публічно говорили про війну до переможного кінця, але при цьому – так само таємно – Микола II погодився на прямі переговори з Японією, але якщо пропозиція надійде від Рузвельта.
Президент США офіційно запросив сторони для обговорення мирної угоди. 10 червня надійшла згода від Японії, через два дні – від Росії.
Мирна конференція розпочалася з того, що президент Теодор Рузвельт запросив обидві країни провести прямі переговори у Портсмуті, в штаті Нью-Гемпшир.
5 серпня дипломатичні місії представили одна одній на борту лінкора Mayflower у затоці Ойстер-Бей. Президент виступив у ролі привітного господаря: на російську та японську делегацію чекали закуски та шампанське.
Переговори проходили у виключно джентльменському дусі. Але залишалися протиріччя, непереборні для сторін. Японія вимагала серед іншого виплати контрибуції та контролю над Сахаліном. Росія ці умови категорично відкидала.
У той час, коли, здавалося, переговори були близькі до краху, настав час втрутитися Рузвельту.
Президент США вів закулісні перемовини з кожною зі сторін, схиляючи їх до підписання угоди. Через японського посланника Канеко він передав, що Микола II нізащо не погодиться на контрибуцію. При цьому він навмисно не згадав, що Росія готова поступитися половиною Сахаліну, і так окупованого японцями.
На фінальній зустрічі відбувався жвавий обмін репліками. Головний російський переговорник, голова Комітету міністрів Вітте заявив про неприйняття японських умов.
Його візаві, міністр закордонних справ Японії Комура відповів, що його країна готова відмовитись від контрибуції в обмін на Сахалін. Вітте знову відповів відмовою.
І тоді Комура зробив останню пропозицію – відмову від вимог виплат в обмін на Південний Сахалін. Угоду досягнули.
Підсумками Портсмутського миру на подив не були задоволені ні в Росії, ні в Японії. Вітте отримав прізвисько “граф Полусахалінський”, у Японії умови угоди зустріли масштабними протестами, які переросли у заворушення.
Проте роль Рузвельта ніхто не применшував. Він успішно використав закулісну дипломатію, коли сторони зайшли в глухий кут і не були готові до компромісів на очній зустрічі.
“Висловлюю Вам сердечну подяку за Ваші гуманні зусилля щодо досягнення миру та укладання Портсмутського договору”, – йшлося у телеграмі, відправленій американському президентові від Вітте.
Вигідно це було і президентові США.
У жовтні 1905 року журнал American Monthly Review of Reviews писав: “Американський народ і Теодор Рузвельт повинні бути вдячні російсько-японській війні хоча б за одне. Вона надала нам як нації, а нашому президенту як верховному судді можливість продемонструвати, що ми є надзвичайно миролюбною нацією і що людина з “великою палицею”, людина, яку звинувачували у показних вихваляннях, яка, як нам казали, неабияк хотіла посварити нас з рештою світу, – насправді миротворець”.
Нобелівська премія та реакція на неї
10 грудня 1906 року Нобелівський комітет присудив премію миру Теодору Рузвельту з формулюванням “за участь у припиненні кровопролитної війни” між Японією та Росією.
Сам президент на нагородження не прийшов: його послання Нобелівському комітету зачитував посланець у Норвегії Герберт Пірс. Більше того, сам Рузвельт прочитав Нобелівську лекцію в Осло лише 1910 року, коли вже залишив Білий дім.
Рішення комітету викликало шквал емоцій – від подиву до гніву.
До Рузвельта премію присуджували громадським діячам, передусім переконаним пацифістам. Войовничий президент США у цю логіку жодним чином не вписувався.
Німецька газета Berliner Tageblatt писала, що Альфред Нобель жахнувся б і перекинувся в труні. Журналісти пригадали Рузвельту його улюблену фразу про війну, яка краща за ганебний мир.
Норвезькі ліві називали президента США “войовничим безумцем” та імперіалістом; шведські газети стверджували, що Норвегія дала премію Рузвельту, щоб вислужитися перед американцями і отримати найвпливовіших друзів. Ще ніколи премія не викликала стільки суперечок.
На американських карикатурах того часу Рузвельта, як і раніше, зображали з палицею в руці. А на одному із малюнків сусідили два портрети президента: на одному він із шаблею підкорює пагорб Сан-Хуан, на іншому – тримає оливкову гілку.
Після здобуття премії миру Теодор Рузвельт не став менш войовничим.
Вже залишивши Білий дім, він невпинно критикував президента Вільсона та його держсекретаря Браяна за небажання відстоювати, зокрема й силою, інтереси США.
“Я вважаю огидною позицію Вільсона-Браяна, яка полягає в довірі фантастичним мирним договорам, нездійсненним обіцянкам, різного роду клаптикам паперу, не підкріпленим дієвою силою”, – писав Рузвельт.
А через роки цю цитату на підтвердження своєї позиції наводив Генрі Кісінджер, держсекретар США і ще один спірний лауреат Нобелівської премії миру.
