Трамп зрадив Україну, зробивши світ незмірно небезпечнішим.
Таку думку у колонці для The Telegraph висловив британський письменник, журналіст і політик Даніель Ганнан.
Це пряма поразка. Поразка не лише для України, але й для цінностей, які англомовний світ та його союзники відстоювали з 1941 року, приносячи величезну користь людству. Агресія винагороджується. Кордони змінюються силою. Крихка диктатура перемогла західний альянс, чий сукупний економічний потенціал у сорок разів перевищує її власний. Престиж демократій зазнає удару рівня Суецької кризи.
Коли Дональд Трамп і Володимир Путін зустрічаються на Алясці – місце, безумовно, запропоноване Кремлем, щоб продемонструвати, що Путіна знову вітають у Сполучених Штатах і натякнути, що в поступці територій немає нічого особливо нового – уся ініціатива належить російському лідеру.
Від моменту вступу на посаду Трамп був улесливим і поступливим із Путіним, агресивним і залякуючим із Володимиром Зеленським. Хто може сказати, що ним рухає? Можливо, він не може пробачити Зеленському його епізодичну роль у справі Хантера Байдена; можливо, як стверджують конспірологи, Путін має на нього компромат; або, можливо, це просто звична для Трампа повага до диктаторів.
Відверто кажучи, це не так важливо. Якими б не були його мотиви, Трамп поводиться точно як російський агент, не лише щодо України, але й через агресивні територіальні претензії до Данії та погрози анексії Канади. Його тарифна політика завдала стільки ж шкоди західним економікам, скільки його санкції – Росії. Путін не міг би бажати більшого.
Ми не знаємо, скільки вже вирішено, і деталі ще потрібно узгодити. Але загальні обриси запропонованої угоди про припинення вогню простежуються в витоках інформації до американських і російських ЗМІ.
Путін збереже більшу частину захопленого – не лише території, які він окупував у 2014 році, але й багато земель, завойованих після 2022 року, і навіть, за деякими повідомленнями, ті частини Донбасу, які зараз перебувають під контролем України. Санкції будуть послаблені, і ми можемо навіть побачити більше економічної співпраці між США та Росією, ніж до 2014 року. У будь-якому разі США припинять постачання зброї Україні.
Ці поступки є колосальною перемогою Росії, незалежно від того, що буде вирішено щодо прагнень України до НАТО, офіційного визнання російського суверенітету над Кримом чи точного визначення ліній заморожування конфлікту.
Щоб зрозуміти масштаб поразки Заходу, потрібно згадати, чому ми підтримували Україну. Не тому, що вважали Зеленського хоробрим, привабливим чи навіть особливо демократичним. Не тому, що вважали українців добрішими чи веселішими за їхніх російських сусідів. І навіть не тому, що ще до 2022 року Росія порушувала наш повітряний простір, здійснювала кібератаки на нашу інфраструктуру і двічі вчиняла акти війни проти нас, наказавши своїм агентам здійснити смертельні атаки на британській землі (проти Олександра Литвиненка у 2006 році та, безуспішно, проти Сергія Скрипаля у 2018 році).
Ні, ми підтримуємо Україну, тому що вона є постраждалою стороною. Ми постачаємо їй зброю, тому що на неї без провокації напав сусід, якому вона не становила загрози. Ми тренуємо її солдатів, тому що, коли Україна погодилася передати свій ядерний арсенал у 1994 році, вона зробила це в обмін на явну обіцянку поважати її незалежність у межах існуючих кордонів – обіцянку, гарантовану Британією, Сполученими Штатами і (ніколи не забувайте) Росією.
Ідея про те, що країни не повинні захоплювати території силою, не є якоюсь давньою і незмінною. Навпаки, у своїй нинішній формі вона бере початок рівно 84 роки тому, у серпні 1941 року, коли Черчилль і Рузвельт зустрілися в Ньюфаундленді і погодили Атлантичну хартію – набір правил, які вони хотіли, щоб формували повоєнний світ. Землі не повинні анексуватися силою, кордони не повинні змінюватися без згоди місцевих жителів. Агресія не повинна винагороджуватися. Сировина має бути доступною на світових ринках, а морські шляхи – відкритими, щоб зменшити стимули для вторгнення до сусідів. Демократія та самовизначення мають заохочуватися над автократією.
Коли ці ідеали були проголошені, Сполучені Штати ще залишалися нейтральними. Через чотири місяці, після Перл-Харбора, Атлантична хартія визначила цілі війни для союзників. Її принципи лягли в основу Статуту ООН і альянсу НАТО. Це правда, що їх іноді порушували, адже ми живемо в недосконалому світі. Але вони принаймні залишалися прагненням. Досі.
Не можна достатньо наголосити, що наш інтерес до України полягав у підтримці міжнародного порядку, під яким людство процвітало з 1945 року. Це ніколи не стосувалося Зеленського, яким би мужнім не був його початковий відгук на вторгнення.
Трампісти люблять вказувати на корупцію та неліберальність в Україні, ніби це скасовує підстави для нашої допомоги. Але наша гарантія 1994 року ніколи не залежала від того, хто був при владі чи який тип уряду там був.
Тут немає нічого нового. Польща навряд чи була зразковою демократією, коли Британія гарантувала її суверенітет у березні 1939 року. Переворот Юзефа Пілсудського в 1926 році створив автократичний режим, який, хоча й не доходив до тоталітаризму нацистської Німеччини чи СРСР, усе ж переслідував дисидентів і цензурував ЗМІ.
Так само й Україна сьогодні, хоча й далека від російського рівня деспотизму, далеко не є вільною країною. Це не повинно нас дивувати. Як казав Роджер Скрутон, найгірший гріх комунізму полягав у знищенні громадянських асоціацій, що ускладнює побудову довіри, на якій має ґрунтуватися відкрите суспільство.
За останні три тижні міжнародний авторитет Зеленського впав майже так само низько, як його внутрішні рейтинги. Натовпи протестували проти його рішення діяти проти антикорупційного органу після того, як той вказав на порушення в деяких державних контрактах.
Мало що так погано впливає на моральний дух країни, як відчуття, що її лідери збагачуються, адже корупція під час війни означає, що кошти, призначені для артилерії, зникають на банківських рахунках на Кіпрі.
Я не здивувався протестам. Я спостерігав три роки, як Зеленський послаблював місцеве самоврядування і усував критичних мерів. У воєнний час можна було б виправдати придушення проросійських партій; але він майже так само жорстко діяв проти про-західних партій.
Півтора року тому я мав виступати на одній платформі в США з колишнім президентом України Петром Порошенком, але йому заборонили брати участь. Я хотів підняти більше галасу, але депутати від його партії благали мене цього не робити, щоб не зашкодити міжнародному іміджу України.
Ніщо з цього не повинно мати найменшого значення для нашої політики. Але я боюся, що це матиме, тому що підтримка України подавалася як питання протистояння добра і зла, а не як питання захисту територіальної цілісності та національного суверенітету. Ми чомусь вважаємо ці цілі сухими, нудними і недостатніми.
Так само, як Тоні Блер колись заявив у промові на партійній конференції, що ми вступили у Другу світову війну, щоб покінчити з нацизмом (хоча насправді ми вступили, щоб захистити Польщу), так і тепер ми уявляємо, що прийшли на допомогу Україні, тому що Зеленський приємніший за Путіна.
Насправді, можливо, саме Зеленський зараз має більший стимул продовжувати боротьбу, оскільки його президентство не переживе миру на запропонованих умовах. Але, повторюю, це не змінює основ. Ми підтримували і постачали Україні зброю, тому що світовий порядок, народжений після 1945 року, підняв нашу цивілізацію до безпрецедентних висот миру і процвітання.
Коли Путін збереже більшу частину своїх трофеїв, а розлючені українці скинуть свій режим, кожен дрібний диктатор у світі зрозуміє цей сигнал. НАТО, найпотужніший альянс на планеті, не захистив одного зі своїх друзів. Старий порядок закінчився. Світ Атлантичної хартії зник. Щось значно холодніше і темніше наближається.
