Голосування Верховної Ради в четвер повернуло законодавство про українські антикорупційні органи до стану десятиденної давності. Але сама Україна та тисячі її громадян не повернулися у часі назад. Ці десять днів відкрили нам кілька істин про Україну, її владу та громадянське суспільство, що їх ми раніше не знали або свідомо намагалися не помічати, пише оглядач ВВС.
По-перше, виявилось, що канал зв’язку між владою та народом явно не працює так, як треба. Ініціатори “плану 22 липня” – блискавичного позбавлення антикорупційних органів незалежності – очевидно, не розраховували на те, що опір цьому рішенню вихлюпнеться на вулиці українських міст.
Мовляв, кого цікавить якась там боротьба з корупцією, по-перше, під час літніх відпусток, а по-друге, під акомпанемент щоденних повітряних тривог і вибухів російських ракет та дронів?
Та навіть поверхове дослідження загальнодоступної соціології могло б стримати цих людей від атаки на НАБУ та САП. Вже протягом певного часу результати соцопитувань показують, що головною проблемою, яка негативно впливає на загальну ситуацію в державі, українці називають високий рівень корупції на державному рівні.
Постійні дронові та ракетні атаки – лише на другому місці. Тому вихід на вулиці тисяч небайдужих громадян не повинен був стати сюрпризом для людей, які розуміють, чим живуть, про що мріють, чого хочуть ці громадяни.
Чому сталося так, як сталося, не зовсім зрозуміло. Можливо, так впливає тривала нестача свіжої крові у вищих ешелонах влади (навіть недавнє перезавантаження уряду на ділі виявилося перетасовуванням колоди “перевірених кадрів”).
Можливо, творці цього плану довіряють не тим соціологам. Можливо, сталося ще щось. Фактом є те, що на виході влада отримала потужний сигнал, який засвідчив: протестний потенціал в українському суспільстві є значно вищим, ніж вважалося раніше. І зовсім не факт, що вже найближчим часом його не прорве ще в якомусь тонкому місці.
Тим більше – і це ще один урок цих десяти днів – мораторій на критику української влади було фактично скасовано, причому і всередині держави, і за її межами.
Минули ті часи, коли будь-яке криве слово на адресу президента Зеленського, уособлення хороброго українського народу, який ціною життів своїх синів та дочок захищає не лише власну землю, а й усю Європу, душилося у зародку. Про десакралізацію Зеленського говорилося вже досить давно, але його підпис під законопроєктом про ліквідацію незалежності НАБУ та САП завершив цю дискусію.
Важливо розуміти: навіть найрадикальніші учасники протестів не вимагали відставки Зеленського, розуміючи, що такий крок під час, можливо, вирішальної фази війни можна порівняти хіба що з пострілом у власне коліно.
Проте в гаслах, які використовували учасники акцій протесту, Володимира Зеленського часто – хоч і напівжартома – порівнювали з минулими президентами України, які аж ніяк не асоціюються із зайвою прихильністю до демократії: Віктором Януковичем і навіть з Леонідом Кучмою.
Я б утримався від далекосяжних висновків з цього приводу, однак констатую: для української молоді, яка становила левову частку протестувальників, Зеленський вже зараз зовсім перейшов у розряд “старих політиків”, з усіма наслідками, які з цього випливають.
Схоже можна сказати про західних партнерів Києва. Їхня різка реакція на “закон 22 липня”, а потім контрольовані зливи у ЗМІ, які засвідчили про те, що з такими замашками українська влада ставить під питання подальші програми фінансової підтримки від Заходу і сам рух України у напрямку до членства в ЄС, – це новий стиль спілкування з Києвом, до якого західні політики вдалися після спроби Києва зіграти в авторитаризм.
Чи стали такі зміни в комунікаціях разовою акцією, чи Захід відтепер принципово поводитиметься жорсткіше, наразі не зрозуміло. Індикатором у цьому питанні, мабуть, стане кейс із призначенням українським урядом голови Бюро економічної безпеки.
Євросоюз і МВФ наполягають, що переможець конкурсу, який провели за участю західних експертів, має бути призначеним на посаду не пізніше 31 липня (тобто сьогоднішнього дня), а уряд відмовляється приймати протокольне рішення з цього приводу з причин, що їх чимало спостерігачів вважають надуманими.
Водночас, і це можна назвати ще одним уроком останніх подій, офіційний Київ показав, що він здатен оперативно і конструктивно реагувати на критику ззовні.
Складно сказати, чи був у української влади інший вихід із ситуації, крім негайного повернення законодавства про антикорупційні органи до попередньої реакції, але фактом є те, що вони це зробили.
“Дуже важливо, що держава дослухається до громадської думки, до своїх громадян. Україна є демократією. Точно, жодних сумнівів”, – заявив у лаконічному зверненні до народу Володимир Зеленський, який підписав ухвалений 31 липня закон за лічені години після того, як його ухвалили в стінах парламенту.
Точно так само про ухвалення президентського законопроєкту – як про тріумф демократії – говорили й інші перші особи української влади: глава Офісу президента Андрій Єрмак чи прем’єрка Юлія Свириденко.
Чи були їхні слова по-справжньому щирими, покажуть лише подальші події навколо антикорупційних органів: видається, що будь-які перешкоди своїй діяльності їхні керівники будуть здатні негайно виносити в публічний простір. Зрештою, історичний момент зараз такий, що ставити палиці в колеса представникам НАБУ та САП міг би лише політичний самогубець.
З іншого боку, і про це теж не треба забувати, десять днів тому тисячі людей вийшли на вулиці українських міст аж ніяк не тому, що Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура були настільки унікальними борцями з топкорупцією, що кожен свідомий громадянин вважав своїм обов’язком захистити їх. Радше навпаки, ефективність цих органів вже давно викликає у спостерігачів цілком обґрунтовані питання.
Тому зараз важливо, щоб представники НАБУ та САП ставилися до підтримки, яку вони протягом останніх десяти днів отримали всередині країни та поза її межами, не як до активу, який вони можуть витрачати на власний розсуд, а як до авансу, який потрібно виправдати. Інакше – ці дивні десять днів у майбутніх підручниках історії просто загубляться на тлі хронік великої війни.
