Доктор Сініша Вукович – професор однієї з найавторитетніших наукових інституцій Сполучених Штатів, Школи передових міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса. Він любить конфлікти, війни і революції з наукової точки зору – і аналізує їх більше 20 років.
Він класифікує конфлікти за природою і ознаками, розкладає на найдрібніші елементи, щоб проаналізувати перебіг кожного окремо, змоделювати сценарії подальшого розвитку подій і знайти рішення для миру, пише ВВС.
Вукович написав про них кілька книжок, крім того, викладає конфліктологію студентам і “перекладає” журналістам, що означає нинішній етап у стосунках Росії і України за посередництва США.
Науковець аналізує, чим можуть закінчитися нинішні переговори, чи призведуть вони до довготривалого миру, й чи є у президента США можливість виконати обіцянку “закінчити війну в Україні за 24 години” (або принаймні швидко).
З яких позицій Росія і Україна входять в переговорний процес і чого від нього хочуть США?
Америка – посередник в цьому процесі, до того ж упереджений.
Науковий погляд на присутність тенденційного медіатора на перемовинах такий: це радше позитивний знак, бо такий посередник, в теорії, підштовхуватиме сторони до того рішення, на яке б вони без його присутності ніколи не зважилися. В ідеальних умовах він мав би тиснути на більш сильну сторону, тобто Росію, щоб та погодилася на менш сприятливі умови.
У нинішніх умовах картина дещо інша: за оцінкою Сініші Вуковича, “США рухаються в бік позиції, за якої вони позбавлять Україну підтримки, яку надавали раніше, й підсилять асиметрію можливостей. Росіяни вже зараз почуваються набагато більш впевненими, ніж навіть три місяці тому”.
Науковець пояснює: підсилення асиметрії сил означає, що “Росія матиме вищі очікування від переговорів, відтак домовленість, якої вона прагне, має перевершувати те, що Москва може і без перемовин здобути на полі бою”.
Ще одна незвична для переговорів деталь, каже Вукович, це те, що посередник, тобто представники США, ще до початку фактичних переговорів озвучили, де саме пролягають “червоні лінії”.
“І це означає, що є невеликий список поступок, доступний під час переговорів, і залишається тільки капітулювати. Росія вже почувається сильнішою і більш консолідованою, а Україна – ослабленою”, – оцінює ситуацію науковець.
До початку зустрічі в одній кімнаті, про час і місце якої поки що немає домовленості, у Києва, за словами науковця, є час зробити “домашню роботу”, в ній – кілька пунктів.
Перший – змінити підхід у розмовах із новою адміністрацією.
“Нинішній тон розмови (Києва) із Білим домом розрахований на адміністрацію Байдена. Ви не можете апелювати до спільних цінностей, коли говорите з адміністрацією Трампа, бо нею керує бажання здобути швидкі перемоги. Це те, що називають транзакційним підходом: ти корисний мені, а я – тобі…
Росіяни вже збагнули, як апелювати до нинішнього типу американського політичного мислення. Я думаю, команді Зеленського прийшов час зрозуміти, що гра змінилася”.
Вчений вважає: коли керманич Білого дому заявляє про те, що США виділили Україні незлічену кількість мільярдів доларів, Києву потрібно перестати захищатися і говорити про те, скільки грошей він отримав в реальності. Україні радше треба робити акцент на тому, наскільки від виділення Києву грошей виграли і отримали прибутки США.
“Величезні суми грошей йшли американським компаніям, працівникам, поверталися до платників податків, а не потрапляли до українців. Потрібно наголошувати на розумінні того, що під час надання Києву допомоги відбувалося і субсидування американських компаній і індустрії задля спільної мети”, – зауважує Вукович.
Другий аспект – взяти до уваги досвід Сінгапуру і Японії.
“Вони не планують перетворюватися на західні країни, але чудово апелюють до спільних із американцями цілей, передусім – протидії Китаю”, – каже Вукович.
Третій крок – використати розбіжності у США в розмові із Глобальним Півднем. Науковець каже: оскільки геополітична ситуація швидко змінюється, не виключено – Україна зможе знайти нових друзів там, де не сподівалася.
“Велика кількість представників цих країн були скептично налаштовані щодо України. Вони вважали її мало чи не маріонеткою США, тому для них важко було вірити в реальність того, що Україна веде свою антиімперіалістичну війну”, – каже він.
Останній крок – укріплювати стосунки з європейськими партнерами.
За словами Вуковича, “це означає, що слід розглянути співпрацю з країнами-однодумцями, “коаліцією охочих”, тими, хто бачить необхідність зменшити можливості для росіян під час переговорів. Українцям потрібно зрозуміти, що вони мають представити широкій міжнародній спільноті свою мету як критично необхідну”.
Всім сторонам слід пам’ятати старе висловлювання, розповсюджене в вашингтонських політичних колах: “Ніщо не остаточне, поки про усе не домовилися”.
Чи можуть Сполучені Штати швидко закінчити війну?
Під час боротьби за Білий дім Дональд Трамп неодноразово заявляв: закінчить війну Росії проти України за 24 години. Щоправда, потім він зауважив: це був сарказм.
Швидко закінчити війну він і справді може, але для цього потрібно розібратися з визначенням війни, чи означає мир відсутність стрілянини, чи обмежується мир тільки відсутністю фізичного насильства між сторонами – і це геть не філософські, а політичні питання.
“Зараз американці роблять те, що завжди робили: вони спрощують процес і намагаються отримати легкі перемоги. Поки що вони не досягли на цьому шляху успіху і навіть якщо це станеться, кінцевий результат може виявитися набагато більше проблематичним, ніж закінчення ворожнечі. Я думаю, Америка якраз в процесі вивчення цього уроку”, – каже Вукович.
На його думку, у Росії набагато складніший і розгалужений список бажань, аніж уявляють собі Сполучені Штати, перемир’я як шлях до розв’язання конфлікту Москву не цікавить. Чим раніше у Вашингтона з’явиться детальний і глибокий план щодо мирного процесу, тим краще.
У короткостроковій перспективі, способи закінчення війни у розумінні завершення кінетичного насильства у Сполучених Штатів, вважає Вукович, таки є.
Перший: заявити Росії про те, що й мови не може бути про її претензії на українські території.
Такий підхід Сполучені Штати сповідували десятиліттями: вони використовували територіальну недоторканність і суверенітет країн як пріоритет і непорушну цінність міжнародної системи. Такий підхід буде вирішальним результатом війни і фактично означатиме для Росії, що всі її зусилля із завоювання територій були даремними.
Другий – віддати вирішальну перемогу Росії.
“Пріоритетом США є закінчення насильства у фізичному розумінні. Я особливо звертаю на це увагу, оскільки інші види насильства – у кіберсфері, а також фінансове, економічне і взагалі системне та інші види насильства зупинені не будуть”.
Науковець пояснює: “Якщо війна характеризується збройним насильством, ми можливо, побачимо його кінець. Але логіка війни, її політика і ідеологія, її засади глибоко залишаться”.
Результат війни Росії проти України стане лакмусовим папірцем для інших країн та їхніх об’єднань, які тяжіють до того, щоб стати регіональними центрами. Це Китай, Іран, Індія, Сполучені Штати і Європейський Союз.
“В такому світі будуть різні центри, які визначатимуть норми реальності для своїх власних “задніх дворів” – країн, які розташовані в їхній зоні впливу. Не існуватиме універсальних норм… Такий сценарій – це рецепт для незліченних війн у всьому світі”.
Чи можливий довготривалий мир між Україною і Росією?
Доктор Вукович ставиться до можливого довгострокового миру між Києвом і Москвою скептично. І нагадує історію стосунків між обома країнами.
“Якщо історія нас чомусь і вчить, так це тому, що немає факторів, які б демотивували Росію від насильства. Немає торговельних угод, політичних домовленостей, переговорів про умиротворення, або якихось запевнень, які б спрацювали… Наскільки ймовірно, що будь-яка домовленість за столом переговорів з Росією переконає її в тому, що вона краща і дієвіша, аніж повернення до режиму зіткнень за рік, два, три, п’ять чи десять?”
Вчений наголошує: Україна і Росія бачать коріння конфлікту в різні способи.
Росіянам, на переконання вченого, керівництво країни озвучувало забагато версій причин конфлікту – від розширення НАТО до “нацистського” режиму.
“Ці причини було зумисно артикульовано в такий спосіб, щоб фактично унеможливити будь-яку домовленість щодо них. Щоб зрозуміти мотивацію росіян, яка є рушійною силою їх поведінки, треба питати їх не “чого ви хочете?”, а “чому ви цього хочете?”, – пояснює він.
На думку вченого, основна причина конфлікту – в неоімперіалістичному підході Росії до України, а також бажання Києва проводити власну внутрішню і зовнішню політику без огляду на Москву.
“Розмова про умови безпеки для України – це історія про сфери впливу, той-таки політичний “задній двір”, де Росія каже: “Україна належить нам, ми диктуємо їй, що саме потрібно”.
Якщо ми дивимося на довгострокову перспективу, то потрібно починати з викорінення імперіалістичних догм”.
“А тут я поставлю свій прапор”: стара війна у новий час
Війна в Україні унікальна за своєю природою, каже Вукович, бо співпадає з ідеями часів імперіалістичних війн за зони впливу, притаманним позаминулому століттю.
“Від Другої світової ми не бачили територіальних претензій в стилі ХІХ століття між незалежними державами: “А тут я поставлю свій прапор і матиму претензії на цю територію, тому що я завоював її під час війни”.
Вукович звертає увагу на ще один аспект: застарілою за своєю природою є не тільки війна, а й підхід посередників – і під час Мінських переговорів, і під час “човникової дипломатії”, ініційованої Сполученими Штатами для того, щоб привести Україну і Росію за стіл переговорів.
Він зводиться до того, щоб тримати разом сторони конфлікту, давати їм певний ступінь розподілу влади, відповідальності і причетності до результатів.
“Це інструменти, які підходять для громадянських війн, але не призначені для війн між державами, бо вони не передбачають розподілу влади”, – пояснює він вчений.
Переговори чи врегулювання — до чого “дозріли” Україна та Росія?
Кожний конфлікт – від родинних чвар до міждержавних війн – має кілька ступенів так званої зрілості.
Перший етап – після спалаху насильства і відповіді на нього – є переходом або до швидкої і вирішальної перемоги, або до стану клінчу.
Супротивники різної сили і можливостей опиняються в ньому поступово. Але той момент, коли клінч стає однаково болісним для всіх сторін настільки, що перспектива опинитися разом в одній кімнаті, а не на полі бою, виглядає політично доречною, і є дозріванням конфлікту до переговорів.
Доктор Сініша Вукович, утім, пояснює:
“Перемовини не означають, що сторони готові взяти на себе якісь зобов’язання. Ба більше: самі по собі перемовини не означають переходу до наступного, другого рівня дозрівання конфлікту – його розв’язання. “Саме ця стадія є переходом до довготривалого миру”, – каже Вукович.
Для цього етапу, за словами науковця, важливі чотири компоненти.
“Перший – взаємність. Тобто обидві сторони повинні отримати можливість заявити про свою перемогу і відсвяткувати успіх на переговорах. Другий – ексклюзивність. Угода доступна тільки сьогодні, пропозиція діє тільки зараз, іншого шансу не буде. Третій інгредієнт – це довіра або взаємозалежність. Я маю довіряти іншій стороні щодо виконання нею її обіцянок, щоб я міг повною мірою використати переваги досягнутої нами угоди – та ж схема працює і для іншої сторони. Четвертий інгредієнт – поглиблення співробітництва, де на найбазовішій угоді про тимчасове перемир’я будується широка співпраця і мирний договір”, – пояснює науковець.
У стосунках між Росією і Україною він сьогодні не бачить жодної із цих складових.
Це означає, що до так званих процесів перехідного правосуддя, яскравими історичними прикладами яких є Нюрнберзький і Токійський трибунали – характерних для останнього, третього етапу дозрівання конфлікту – примирення – ще доволі далеко.
