Ситуація навколо положень так званої ресурсної угоди між Україною та США дуже мінлива. Втім, різноманітна інформація, яка просочується в медіа, вже дає певне уявлення про характер майбутнього договору. Звісно, деталі умов змінюватимуться, і не один раз. З останньої версії, наприклад, взагалі прибрали будь-які цифри, замінив їх дипломатичними формулюваннями, але найважливіше незмінне — мета, якої прагне досягти Дональд Трамп підписанням цього документа. Здається, ця мета жодним чином не стосується корисних копалин як таких, вони — лише інструмент для досягнення зовсім інших цілей, пише Zn.ua.
Злиття і поглинання
США хочуть зафіксувати суму, яку вони витратили та ще витратять на підтримку України. Наразі публічно обговорюється лише рамкова угода між країнами, усі механізми та деталі міститиме інший документ, але навіть, якщо суму вимарають зі рамкової угоди, вона все одно випливе у подальших документах.
До цієї суми ввійде УСЕ: і суми прямої бюджетної підтримки, і вартість поставленої зброї та боєприпасів, включаючи й ті поставки, строк придатності яких закінчувався і надання яких Україні було своєрідною «безкоштовною утилізацією».
США пропонували застосувати принцип «один до двох», тобто за кожен долар наданої допомоги — два долари доходів від українських ресурсів, які буде внесено до фонду. Фонд накопичуватиметься до моменту досягнення ним суми активів у розмірі 500 млрд дол. Навряд їх пропозиція змінилась, навіть якщо у рамковому документі її не буде, варто очікувати її у деталізованих планах «співпраці».
США матимуть повний контроль за доходами фонду, частину з яких вони можуть реінвестувати в освоєння економічних активів в Україні.
Активи фонду — це інвестиції та контроль над об’єктами інфраструктури: енергетики, транспорту, портів.
А пасиви фонду — це внески сторін. З боку США — оціночна вартість наданої допомоги. З боку України — доходи від надання дозволів на використання природних ресурсів (рента та прибутки державних сировинних компаній). Причому за видачу таких дозволів відповідає також фонд.
США матимуть право «першої ночі», як феодал у Середньовіччі, — вони зможуть заборонити освоєння певних ресурсів, їхній продаж третій стороні та матимуть право першочергового придбання таких ресурсів.
Усі заяви про юридичну нікчемність такої угоди, які лунають в Україні, досить умовні, включно зі згадкою статті 13 Конституції України, де мова йде про те, що власником українських природних ресурсів є народ. Адже в угоді не йдеться про продаж: природні ресурси залишаються в умовній віртуальній власності українського народу, так само, як вони раніше на папері були «народним надбанням», а по факту профіт від їхнього використання був, по суті, рентним доходом кількох олігархічних ФПГ.
На практиці відбувається лише певний апгрейд схеми: якщо раніше дозволи на використання природних ресурсів надавалися Держгеонадрами та відповідними угодами Кабміну (уповноваженими ним структурами), а рентні доходи від використання природних ресурсів надходили до державного бюджету, то згідно із проєктом угоди із США такі дозволи надаватиме відповідний фонд, який отримає повноваження на це від офіційного «управителя» таких ресурсів від імені народу — Кабміну. А рентні доходи йтимуть на погашення боргів перед США за отриману фінансову і військову допомогу. Тут навіть можуть здійснюватися відповідні бюджетні проводки: доходи фонду — доходи держбюджету — витрати держбюджету на погашення державного боргу.
Питання не в надрах, а в їх оцінці
Один із найважливіших аспектів запропонованої нам угоди про «спільне» із США використання українських природних ресурсів — це не корисні копалини, а визнання Україною нової суми боргу перед США. Хай вона і з’явиться дрібним шрифтом десь у додатках до договору.
Певним чином усі ці трильйони доларів, які можна в найближчому майбутньому видобути з українських надр, — швидше, міф, ніж реальність. Якби в Україні були значні поклади цінних мінералів, які можна легко видобути, то західні компанії вже давно виявили б зацікавленість у доступі до таких ресурсів.
Якщо західні компанії входили в такі специфічні країни, як Киргизстан (видобуток золота), Казахстан (видобуток нафти), Монголія (видобуток міді), то чому б їм не зайти на ринок природних ресурсів України — країни, яка з 2014 року оголосила про активну інтеграцію із західним геополітичним кластером?
Наприклад, британо-австралійська Rio Tinto Group? Її дочірні компанії є в Австралії, Бразилії, Гвінеї, Канаді, на Мадагаскарі, у Монголії, Новій Зеландії, ПАР, США. Тим більше що ця компанія видобуває ті природні ресурси, які є і в Україні, наприклад, залізну руду, титан, уран, але наразі не проявляла інтересу до українських покладів зазначених ресурсів.
До речі, вся видобувна галузь України 2023 року, згідно з даними Держстату, — це 262 млрд грн валового продукту. З урахуванням середнього обмінного курсу гривні до долара в 36,57 отримуємо трохи більше 7 млрд дол. на рік, що у понад сім разів менше, ніж річний дохід Rio Tinto Group лише за основними напрямами діяльності, без урахування допоміжних.
Ба більше, гірничодобувні компанії США орієнтуються зовсім на інші види природних ресурсів, ніж ті, які є в Україні. Наприклад, Freeport-McMoRan з активами у США, Чилі, Перу та Індонезії — це найбільший виробник міді, золота та молібдену. Ця компанія поглинула і свого американського конкурента — Phelps Dodge Corporation (другий за величиною у світі виробник міді). Newmont Minings видобуває золото (6% світового видобутку та перше місце у світі).
Як бачимо, США контролюють у гірничорудному бізнесі видобуток міді (ключовий ресурс четвертого-п’ятого технологічних укладів), молібдену (виробництво високоякісної сталі) та золота. Решту гірничорудної сировини США купують за фіатний долар.
Завод Timet — останній виробник титанової губки в США — закрився 2020 року, його замінили постачальники із Канади та Австралії. Виробник літію, Albemarle Corporation, ще працює, але його технології видобутку не підходять для наших родовищ, і навіть потенційний профіт від роботи в Україні буде в десять разів меншим за ті 5,4 млрд дол., які компанія заробила торік у США.
Загалом усе наведене вище підтверджує тезу про те, що наша гірничорудна сировина особливо не цікавить американців.
Тоді навіщо все це?
Публічне оголошення
Цілком можливо, ця угода має зовсім іншу мету, ніж задекларовано.
Відповідно до міркувань Дональда Трампа, Джо Байден зробив «найбільшу помилку», не оформивши фінансової та військової допомоги, наданої Україні, відповідною міждержавною угодою. Угодою із сумою боргу та порядком погашення як мінімум, а бажано, ще й із відсотковою ставкою.
Цим, на думку Трампа, Байден завдав шкоди американським національним інтересам.
Наприклад, Європейський Союз свою допомогу оформляв у вигляді кредитів, і тому, якщо глянути на боргову звітність нашого Мінфіну (див. табл.), ви побачите, що станом на грудень 2024 року Україна була винна ЄС 44 млрд дол. із 115 млрд дол. зовнішнього державного боргу нашої країни. Навіть Канада оформила свою допомогу на суму 5 млрд дол., і цю суму відображено у бюджетних проводках.
Натомість, якщо подивитися на борг України перед США, то там фігурують одні нулі. Тобто Україна офіційно нічого не винна США. Ні 75 млрд дол., ні 175 млрд дол. Ні долара, ні цента.
Звісно, у звітності є борги перед американськими банками (Chase Manhattan Bank), МВФ, але не перед урядом США.
Таким чином, Трамп хоче виправити цю (у його розумінні) «помилку» Байдена. Просто так прийти і сказати: «Підпишіть угоду, що ви отримали від нас 75 млрд дол.» не можна. Допомога США йшла у вигляді грантів чи позабюджетних постачань зброї. Ці «подарунки» не можна просто так матеріалізувати у вигляді боргу, адже немає відповідних бюджетних проводок, і ніхто в Україні не підпише протоколу про так званий новий борг, виявлений через обставини, що раптом змінилися через вибори в США.
Тому значно простіше закласти цей борг в додатки до угоди про використання природних ресурсів. Головне в якій — не набір природних ресурсів, а зафіксована сума компенсації на користь США з боку України за раніше надану допомогу.
А на додачу до письмової фіксації боргу потрібна й письмова згода України на те, що цю суму можна буде стягнути шляхом звернення стягнення на її міжнародні активи. Наприклад, на валютні резерви НБУ, яких зараз більш як 40 млрд дол. Поза дискурсом лишилась «дрібничка» – чому оплати чекають не від країни-агресора, а від жертви нападу, по суті змушуючи її платити репарації власному союзнику?
Логіка Трампа зрозуміла: йому «прикро», що навіть Канаді Україна винна 5 млрд дол., не кажучи вже про ЄС, борг перед яким — 44 млрд дол., а США не винна нічого. Але… Як бачимо, і сама сума росте мов на дріжджах, абсолютно не відповідаючи хоч якимось реальним цифрам, і «відсоток» заднім числом з’явився у вигляді умови «два долари за долар», і умови партнерства в управлінні нашими ресурсами вже зовсім не партнерські, та й загальна риторика американського президента не надто дружня.
Звісно, якби ми були рівновеликою геополітичною силою, як Китай, то в житті не пішли б на таку угоду. Тим паче, що у ній ані слова про бодай якісь гарантії безпеки. Як, до речі, і згадок про інших союзників. Наче Великобританії, яка підписала з нами сторічну безпекову угоду, не цікаві масштабні ресурсні проєкти натомість. Звісно, наразі мова лише про рамкову угоду, але якщо від рамки мороз по шкірі, навряд нас приємно здивують подальші подробиці та деталізації. Тим паче що працює над документом «потужна» команда експертів – перша віце-прем’єр Юлія Свириденко, заступниця А.Єрмака Ірина Мудрая та Тимофій Милованов. А переговори веде не менш «потужний» переговорник і поборник державних інтересів – Андрій Єрмак.
Звісно, військова допомога США — це 60% забезпечення фронту, її зупинка — пряма загроза нашому існуванню. Але навряд ми взагалі не маємо можливості відмовитися (щонайменше допоки наші європейські партнери не склали руки в безсиллі). Згаданий нами документ, що деталізуватиме рамкову угоду, за процедурою має бути ратифікований як Верховною Радою, так і Конгресом – а це вже можливість для маневрів. Як не крути, нам у будь-якому разі доведеться шукати компроміс і торгуватися. На щастя, президент Трамп до цього звиклий…
