Чверть століття тому Панама повернула собі Панамський канал. Але чому питання про контроль над міжокеанським шляхом знову стало актуальним і що це означає?
31 грудня 1999 року. Прапор Сполучених Штатів спустився, а панамський піднявся і вперше замайорів єдиним символом над Панамським каналом.
Присутні панамці святкували.
Ця сцена ознаменувала кінець епохи протестів, напруженості та смертей, пише ВВС.
“Бачити реакцію жителів Панами було приголомшливо”, – сказав ВВС Альберто Алеман Зубієта, який кілька років був адміністратором каналу.
Двадцять п’ять років по тому питання суверенітету міжокеанського шляху знову потрапляє у заголовки газет. Спровокували це суперечливі заяви обраного президента США Дональда Трампа.
“Нас обдирають, як липку, – нещодавно заявив Трамп, маючи на увазі плату, яку стягують з американських кораблів за використання каналу.
Трамп заявив, що якщо це не зміниться, “ми будемо вимагати повернення Панамського каналу Сполученим Штатам повністю, швидко і без запитань”.
Президент Панами Хосе Рауль Муліно у відповідь написав у соцмережі: “Кожен квадратний метр каналу й надалі належатиме Панамі”.
Отже, як до цього дійшло?
Як Панама стала незалежною
Необхідність побудови проходу між Тихим океаном та Атлантичним хвилювала європейських поселенців ще з XVI століття.
У той час єдиний доступ до південних морів був через Магелланову протоку на півдні Чилі. Це означало, що кораблям потрібно було долати величезні відстані, а також проходити повз небезпечні води біля мису Горн.
Побудувати прохід через Панамський перешийок, який на той час був територією Колумбії, вперше спробували у XIX столітті.
Богота надала згоду на будівництво каналу Фердинанду де Лессепсу, французькому інженеру, який побудував Суецький канал у Єгипті.
Але хвороби, що вражали робітників, багато з яких були африканськими рабами, вологість землі та постійні опади призвели до банкрутства проєкту.
Саме тоді інтерес до цього морського шляху зріс у США.
У той час Колумбія виходила з громадянської війни, яка призвела до загибелі тисяч людей і спричинила сильну політичну кризу. Це згодом проклало шлях до незалежності Панами.
Тоді Сполучені Штати зростали як нова держава. Вони взяли під контроль Пуерто-Рико та Кубу, й побачили у внутрішній кризі в Колумбії чудову можливість. Американський уряд запропонував 40 мільйонів доларів, щоб отримати дозвіл на будівництво каналу.
Це лягло в основу Договору Хея-Еррана між Колумбією та США, який встановив умови цього дозволу.
Переговори були непрості, і 5 серпня 1903 року уряд Колумбії оголосив, що відхиляє пропозицію, аргументуючи це порушенням суверенітету країни.
Саме тоді Панама, яка була частиною Колумбії, проігнорувала відмову від договору.
Вона заручилася підтримкою США, які заявили, що втрутяться, якщо Колумбія застосує військову силу, й проголосила свою незалежність 3 листопада 1903 року.
Зрештою, Сполучені Штати побачили у невдоволенні Панами “чудову можливість укласти жаданий договір без втручання Колумбії”, пояснила панамський історик Марікса Лассо.
Розділена країна та початок напруги
Після того, як Панама оголосила незалежність, країни підписали Договір Хея-Бюно-Варильї, який якраз і гарантував це, а Панама надала США безстрокову концесію на канал.
США також отримали контроль над так званою зоною каналу, яка включала вісім кілометрів з кожного боку стратегічного водного шляху. Панама отримала 10 мільйонів доларів компенсації.
Після завершення робіт у 1913 році пароплав Ancón став першим судном такого типу, яке перетнуло канал, символізуючи його відкриття.
Але незабаром виникла напруга. На практиці країна була фізично розділена на дві частини. Тисячі американців та їхні родини жили в зоні за власними законами під час будівництва каналу, який офіційно відкрився у 1914 році.
Мешканці зони жили без контакту з панамським населенням, яке не могло потрапити на територію без спеціального дозволу.
Обурення панамців зростало і досягло кульмінації в різних демонстраціях з вимогою припинити присутність США там повернути Панамський канал.
У 1958 році група студентів почала операцію “Суверенітет”. Протестувальники встановили 75 прапорів Панами на території, яка офіційно контролювалась США.
“Вони сказали нам, що це не територія для панамців. Того дня ми сказали, що більше не боїмося і хочемо нового договору, щоб покласти край безперервній колоніальній присутності”, – розповів BBC Mundo у 2019 році Рікардо Ріос Торрес, один із лідерів студентського протесту.
Іншою подією, яка вплинула на повернення каналу, був Патріотичний марш 1959 року, під час якого панамців запросили увійти в зону каналу зі своїм прапором.
Марш розпочався мирно, але коли протестувальникам заборонили вхід на територію, спалахнули сутички між панамцями та поліцією, в результаті яких десятки людей постраждали.
Обидві події породили фразу, яка пізніше стане популярною в Панамі: “Хто вивішує прапор, той отримує суверенітет”.
День мучеників
Ці події викликали нові протести у наступні роки.
Кульмінацією переговорів стала угода в 1962 році між тодішнім президентом Панами Роберто Кіарі та лідером США Джоном Ф. Кеннеді. Угода встановила, що у цивільних ділянках зони каналу повинні майоріти прапори обох країн.
Однак коли настало 1 січня 1964 року – день, коли угода мала набути чинності – жителі зони каналу проігнорували накази губернатора та відмовилися підняти панамський прапор.
9 січня десятки студентів Панамського національного інституту вирушили в зону каналу. Вони несли свій прапор і вимагали підняти його на місцевому коледжі Бальбоа.
Однак на зустріч їм вийшла поліція США, і протистояння зрештою закінчилося загибеллю понад 20 протестувальників та сотнями поранених, а також оскверненням панамського прапора. Цей день увійшов в історію як День мучеників.
Тодішній президент Роберто Кіарі у відповідь розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном до підписання нового договору між двома країнами.
Багато аналітиків вважають цю подію головним каталізатором повернення Панамського каналу.
Угода Торріхоса-Картера
Після трагічних січневих подій 3 квітня 1964 року почалися серйозні переговори між США та Панамою.
Обидві країни погодилися призначити спеціальних послів для перемовин.
Але минуло ще 10 років, поки за дорученням президента Річарда Ніксона в Панама-Сіті держсекретар США Генрі Кіссінджер і міністр закордонних справ Панами Хуан Антоніо Тако підписали спільну декларацію.
Це забезпечило структуру, необхідну для угоди щодо майбутнього Панамського каналу, яка мала бути прийнятною для обох сторін.
Для цього було потрібно замінити угоду Хея-Бюно-Варильї, яка надала США права на канал, а також юрисдикцію над частинами Панами.
Ці домовленості стали частиною угоди, яку зрештою офіційно підписали президент США Джиммі Картер і командувач Національної гвардії Панами Омар Торріхос 7 вересня 1977 року.
Простими словами, вони погодилися, що суверенітет зони каналу підпорядковується панамському законодавству, і встановили дату для передачі Панамі права власності на міжокеанський шлях – 31 грудня 1999 року.
Картер сказав, що, повернувши канал панамцям, американці продемонстрували, що “як велика і могутня країна вони здатні чесно поводитися з суверенною, гордою, але меншою нацією”.
Повернення каналу
Після перехідного періоду, лише за кілька днів до початку нового століття, представники влади з усього світу прибули до Панами, щоб взяти участь в офіційній церемонії того, що стало мрією для її жителів. Сам Картер також був там.
У різних частинах Панама-Сіті розмістили гігантські екрани з годинником із зворотним відліком.
Передачу каналу офіційно закріпили символічним знаком – тодішня президентка Панами Мірея Москосо підняла панамський прапор над будівлею адміністрації каналу.
“Тепер канал належить панамцям, – сказала лідерка країни. – Панама нарешті досягла свого повного суверенітету”.
Нагадаємо також: Контрольоване божевілля і агент хаосу – що кажуть в команді Трампа про його зазіхання на Канаду, Панаму, Гренландію
