Спецпредставниця США з питань економічного відновлення України зустрілась із керівниками НАБУ та САП для обговорення зусиль України у сфері боротьби з корупцією та реформ, «які принесуть користь АМЕРИКАНСЬКОМУ бізнесу й залучать інвестиції приватного сектору, необхідні для відновлення України».
Отже, все серйозно – це раз, і Білий дім орієнтований на інтереси своїх виборців, а не української влади чи українського суспільства – це два. Що, в цілому, виправдано з усіх точок зору: Америці необхідно спокійно пройти крізь виборчий рік, при тому на тлі кількох воєнних протистоянь в стратегічному для них регіоні. Ну і Україна за всі ці роки змогла переконати США хіба в тому, що корупція тут вічна і з рівнем регенерацією кишковопорожнинних.
Так що підтримка цілком можливо буде «стільки, скільки треба» – до кінця війни і потім, до відбудови. Але на певних умовах – передусім щільного зовнішнього контролю.
Половина українців вже настільки задовбана масштабами корупції, що ставиться до цього як до останньої надії на якісь зміни і виживання держави. Ближче до третини ще зберегли ентузіазм – вважають, що це поможе нам інтегруватись в цивілізований світ. Але не зазначено, якою мірою ці підмножини перетинаються. Бо третій варіант відповіді на принципове питання – «реформи, контроль – це все зайве, всі мають давати все і так, бо ми воюємо» – підтримали майже 3/4 українців. Тобто, в тому числі і ті, що вважають зовнішній контроль і реформи єдиним варіантом порятунку для економіки і держави. Як це сполучається в головах респондентів – сказати складно. Але Центр ім.Разумкова чітко зафіксував саме отаку ірраціональну комбінацію в головах більшості українців.
Дам точні цифри щодо ставлення до вимог партнерів у сфері реформ (в оригіналі відповіді розлогі, але сенс власне такий):
53,9% – «Це нас врятує як державу»
58,8% – «Це нам поможе в євроінтеграції»
71,3% – «Це нам не треба, мусять все давати так».
Загалом лише 44% вважають справедливим, що Україна повинна здійснювати реформи заради продовження надання їй допомоги від США. 28,2% вбачають у вимогах реформ несправедливість. І десь стільки ж не визначились.
Хоча теоретично це десь можна пояснити приземленим реалізмом українців (котрий вони, щоправда, вперто не демонструють в електоральній площині, так що твердження спірне): вони розуміють, що зміни потрібні, але глибоко сумніваються, що вони взагалі ще можливі. Так що від початку і напружуватись зайве – це хіба створить додаткові проблеми нам же.
З іншого боку, обрані пані Пріцкер формулювання підтверджують мою думку: навіть якщо наша влада так і не почне реальну співпрацю замість декларацій «концепту стійкості», західні партнери все одно нас переламають і так чи інакше, нав’яжуть свої пристойні правила економічної гри «в довгу». Бо в них є власні інтереси в цьому регіоні – військові, енергетичні, геополітичні (читай в цьому випадку, «хлібні»). Тому спецпредставниця і говорила з Зеленським передусім про енергетику і сільське господарство. Те, що цікавить їх, в тому числі в контексті контролю макрорегіону (Африки і Європи).
Загальний висновок: реформи будуть здійснені. Просто досі зберігаються два можливих сценарії: або все робиться суто за схемами Заходу без врахування нашої думки (це якщо Україна продовжує тихо ігнорувати вимоги), або все ж буде враховано і наші інтереси та уявлення про оптимальний шлях розвитку – якщо ми нарешті активно підключимось до процесу реформування зазначених партнерами галузей.
