Післявоєнна Україна буде мало схожа на довоєнну: ми житимемо з новою Конституцією, новим суспільним договором, і можемо стати визначною історією успіху для Заходу, пише співзасновник Центру національної стійкості та розвитку, міністр закордонних справ України (2014–2019) Павло Клімкін у статті «Поразка Росії: чого “боїться” Захід і що треба робити Україні» в Дзеркалі тижня.
–Розуміння і підтримка світу є для нас життєво важливими — зараз і на перспективу, адже ми не існуємо у геополітичному вакуумі. Наша ментальність є бінарною: «свій — чужий», «зрада — перемога», «чорне — біле». Це допомагає нам зараз, але контрастує зі світом, який зовсім не хоче так бачити реальність. Наш емоційний простір визначається війною, і нам незрозуміло, чому інші не бачать цього так само і не готові чи не хочуть допомагати нам так, як ми це вважаємо за необхідне і навіть само собою очевидне.
Повномасштабне вторгнення РФ поставило крапку у баченні українців і росіян як одного народу, це змінилося на розуміння двох різних народів, хоч і пов’язаних спільною історією. На Заході це остаточна крапка, неЗахід є набагато складнішим, але там теж точку неповернення пройдено. Теза про «єдиний народ» тепер сприймається як ідеологічна легенда «русского міру». Щонайменше на Заході та в Азії. Це дуже відчутно по дискусіях з елітами як ключових гравців — Китаю та Індії, так й інших азійських країн. Африка та Латинська Америка складніші, але «в процесі», точніше, на самих його початках. Це означає, що ментальна основа для російської концепції «умовної незалежності України» і необхідності її перебування у виключній зоні російського впливу вже не працює. Не повністю і не для всіх, але в цілому не працює. Втім, це не означає автоматичного зростання підтримки незахідного світу і того, що він почне діяти в нашій парадигмі, — для нього важливо не те, що відбувається з нами, а те, що буде зі світом.
У Москві і надалі вдаватимуть, що нічого не змінилося, але там теж уміють читати геополітику. Російське керівництво не змінило своїх цілей щодо України, адже це невід’ємна частина російського бачення світу і одна з ключових «скреп» режиму. Я завжди казав, що цей режим зробить усе, щоб зруйнувати Українську державність, оскільки після Майдану не може повернути контроль над Україною, — точку неповернення було пройдено. Путін цього не зрозумів і все ж таки вирішив захопити Україну. Він фундаментально помилився у своїх оцінках щодо нас, Заходу та, власне, свого режиму, і це не вдалося, точніше, ми цього не дозволили.
Тепер він повернеться до попередньої стратегії — зруйнувати Україну як таку. Він бачить нас як «штучну реальність», і жодні аргументи цього не змінять. Ба більше, це суперечить його розумінню своєї особистої місії. Рівень його амбіцій точно не обмежується пам’ятником Путіну на бульварі Путіна десь на окупованих територіях, де путінські піонери читають вірші про нього. Він мислить у категоріях цивілізацій — так, як він їх розуміє, і ідея про «русскій мір» як особливу цивілізацію віддзеркалює його уявлення світу та його місію.
Але це означає, що РФ і «русскій мір» не пасують ані до Заходу, ані до Сходу — факт, який тільки зараз почав дискутуватися у західних і незахідних елітах. Без зміни режиму руйнування Української державності залишатиметься першим пріоритетом російської політики. Але й після нього росіяни нікуди не подінуться, як і російська реваншистська ментальність. Перезавантаження режиму або навіть перезавантаження РФ не зробить її менш автократичною і більш прихильною до нас. Вона може змінитися або послабитися в результаті ментальних змін і зміни поколінь у російському суспільстві, але жодних передумов для цього на сьогодні не існує. Збереження і відтворення режиму завжди будуть пріоритетом номер один для Путіна та його оточення, і наразі війна цьому, як вважають у Москві, сприяє. За півтора року війни режим пройшов шлях від автократії до майже класичної диктатури.
Ми бачимо нашу війну як війну проти РФ і російського режиму. У Москві її бачать як війну проти Заходу та, зокрема, США. До речі, так само бачить цю війну майже весь неЗахід, і, незважаючи на зміни у розумінні нас, тут останнім часом майже нічого не змінилося. Часи холодної війни минули, військовий, технологічний та економічний потенціал Заходу на порядок перевищує російський за одним важливим винятком — ядерна зброя. РФ не може протистояти Заходу і знає, що на перспективу змагання із Заходом завідомо програшне, але сподівається, що Захід на марафон не здатен, — на відміну від РФ, де режим може, як там вважають, протриматися довго. Російські еліти і Путін особисто зневажають Захід і ставляться до нього з презирством, там вважають, що протидія РФ викликана суто геополітичними та геоекономічними, а не ціннісними міркуваннями.
Путін особисто неодноразово казав про бажання Заходу «прибрати до рук» російські ресурси. В результаті його хамська фраза «нравится, не нравится, терпи моя красавица» повернулася до нього: експорт енергоносіїв на Захід радикально впав, а на неЗахід — «під контролем» та обмеженнями, санкційний режим далеко не ідеально, але працює. Тобто загалом значна частина російського зовнішнього обороту, як товарного, так і технологічного, перебуває під опосередкованим контролем Заходу. Втім, російський режим, терплячи західний тиск, достатньо ефективно адаптується до нього. Філософія санкційного тиску змінилася — тепер він не про зміну поведінки режиму, а про стратегічне стримування та послаблення, тобто базується на політичних рішеннях, які можуть бути жорсткішими або слабшими залежно від потреби.
У всього, що перебуває за економічним «больовим» порогом Заходу, шансів майже немає. Експорт металів з РФ триває, майже як і раніше, Москва постійно вигадує тисячі способів обходу санкцій, майже всі вони відомі, але бажання псувати відносини з третіми країнами задля їхнього перекриття дуже обмежені. Експорт російської нафти триває, але вона переробляється в інших країнах, наприклад в Індії, та експортується далі — фактично «відмивається». Маніпуляції з вартістю фрахту та страховки дають змогу обходити встановлені «сімкою» обмеження, і це всім відомо. Цей перелік можна продовжувати нескінченно.
У Заходу є можливість посилити економічну ізоляцію РФ, але немає бажання/волі збільшувати ціну санкцій для Кремля, якщо це підвищує ціну для Заходу. Втім, якщо стратегія працює, хоч і не ідеально, стимулів змінювати її в Заходу немає — там панує уявлення про РФ, що слабшає економічно, військово, технологічно і демографічно, як про «країну, що занепадає». Але послаблення має відбуватися контрольовано — це критична умова.
Парадоксально, але така ж стратегія влаштовує і Китай. Оскільки Захід зрозумів, що військова поразка в Україні неможлива, то його стратегію і надалі буде побудовано на уникненні критичних ризиків ескалації, на контрольованості та мінімізації негативного впливу на сам Захід і критичні для нього світові ринки.
Звучить загалом цинічно, особливо для нас, українців, але багато західних політиків та експертів аргументують, що витримати «марафон» і зруйнувати мрію Кремля «пересидіти» Захід можливо тільки у такий спосіб. Лев може пробігти 300 м і потім змушений відпочивати, а гієна здатна долати кілометри.
Уся ця зовнішньо «логічна» геополітика нас, звісно, не влаштовує. Ми в іншій системі координат, і годинник для нас працює зовсім по-іншому. Понад те, стратегія контрольованого послаблення РФ кардинально впливає на суть і час рішень щодо моделі безпеки для України. Дещо спрощуючи, можна говорити про три групи опцій.
Перша опція (фактично саме її обговорюють сьогодні) —зробити нас «дикобразом» завдяки військовій і фінансовій допомозі, тобто зробити наступний напад настільки шкідливим, що РФ від нього утримається. Але це уявлення фундаментально недооцінює природу російського режиму — він може здійснити напад за будь-яких умов, і в критичній для його збереження ситуації значні втрати можуть навіть бути елементом його консолідації.
Такий підхід також не збігається з «ізраїльським», адже в нас немає ядерної зброї (а в Ізраїлю є), навпаки, РФ є ядерною державою. США та Ізраїль погодили концептуальний підхід «якісної військової переваги», ми можемо досягнути її в окремих секторах з допомогою західної зброї, логістики, розвідки та наших українських переваг, але досягти комплексної військової якісної переваги ми можемо лише як частина НАТО.
До того ж важливо зрозуміти, про що будуть зобов’язання: про надання того, що нам потрібно і коли потрібно, чи про те, що нам можуть дати і коли можуть дати?
Чи вистачить останнього для критичного стримування, питання відкрите. Дуже ймовірно, що ми почнемо обговорювати з нашими союзниками питання, а що таке «здатність критичного стримування» і як це визначити. Врешті-решт, фінансове сприяння відбувається в «ізраїльській» моделі на основі прогнозованих десятирічних періодів. Оцінити масштаби необхідної допомоги складно, це залежить від оцінки майбутніх ризиків, але розрахунки, у підготовці яких я брав участь, показують, що нам потрібно як мінімум 200 млрд дол. США протягом наступних десяти років. Реальна потреба — 300 млрд дол. плюс, тобто втричі більше, ніж Ізраїль отримав після угоди в Кемп-Девіді за весь час. Допомога нам стати «дикобразом» «триматиме нас у тонусі», як багато хто на Заході сподівається, тобто максимально мобілізованими і готовими до всього без надання гарантій безпеки. І тут криється ще один неочікуваний і дуже небезпечний виклик.
Наших європейських друзів дуже турбує, що мобілізованість і навіть «мілітаризованість» українського суспільства стануть на заваді успішній інтеграції до ЄС. Порівняння України зі «своєрідним європейським Ізраїлем» красиво звучить, але не дуже пасує до цінностей і способу життя Євросоюзу. Там уже хвилями вирують тези про «український націоналізм», і РФ зробить усе, щоб їх підтримувати. Консенсусна ментальність ЄС явно побоюється зміни ключових балансів в Євросоюзі через вступ України і спробує поставити багато запобіжників. А це, як усі розуміють, ніяк не робить майбутній процес переговорів про вступ, і так надзвичайно складний, простішим.
Друга опція — гарантії безпеки без вступу в НАТО. Вони можуть бути двосторонніми, наприклад від США, можуть — багатосторонніми, а можуть бути «непрямими», наприклад, у формі розміщення на нашій території підрозділів країн — членів НАТО. Друга опція, за бажання, комбінується з першою, але виникає просте запитання: а чому б тоді не перейти одразу до третьої опції — членства в НАТО?
Відповідь на це запитання для багатьох полягає у тому, що Захід боїться РФ, але це, звісно, спрощення. Конвенційно НАТО переважає РФ, а ядерний конфлікт є малоймовірним, хоч і не виключеним. Врешті-решт, Путін теж хоче, щоб про нього писали книжки та згадували у підручниках і щоб їх навіть хтось читав у вигляді вірних послідовників його режиму. Питання ще й у тому, що стаття 5 Договору НАТО є «сакральною» для колективної оборони, але її ніхто і ніколи по-справжньому не ставив під сумнів і не «тестував». Розповсюдження на Україну гарантій безпеки створить для Кремля спокусу, як вважає багато хто на Заході, показати неготовність або нездатність останнього дотримуватися своїх зобов’язань і в такий спосіб поставити під питання солідарність і легітимність усього НАТО та Заходу.
Саме ця логіка на додаток до нерозуміння, що означає прийняття до НАТО країни під час війни, заважає реалізації реальних гарантій безпеки. І, зрештою, ніхто не скасовував бажання багатьох на Заході знайти новий modus vivendi з РФ. Усі ці питання потребують досконалої, раціональної дискусії, спільного аналізу ризиків і стратегій. На емоційні аргументи Захід, з огляду на свої історію та ментальність, у питаннях власної безпеки не поведеться.
Та й бачення Перемоги як мети в нас із Заходом неоднакове. Наші зусилля — в одному напрямку, але значна, я сказав би, домінуюча частина Заходу не хоче поразки РФ на кшталт «поразки Німеччини у Першій світовій». Там вважають, що це створить на перспективу більше проблем, ніж вирішить, і, зокрема, зробить російський реваншизм більш небезпечним і таким, що ним маніпулюватимуть інші геополітичні суперники Заходу.
Ментальна пам’ять Заходу говорить, що капітуляція не є основою для стабільного миру, достатньо подивитися хоча б на історію Європи. Більш того, декларативно і політично наші партнери, звісно, за відновлення наших кордонів 1991 року, але консенсусу зробити це, хоч би чого це коштувало, на Заході немає з огляду на ризики потенційних масштабних ескалацій. Ці ескалації не тільки про можливе використання зброї масового знищення, адже нових хвиль реваншистських настроїв у РФ на Заході ніхто не хоче. А відсутність політичного консенсусу означає відсутність бажання\здатності піднімати ставки. Звідси і всі розмови про «корейські» чи інші варіанти. Хоча, як усі пам’ятають, у домовленостях щодо лінії демаркації там ключову роль відігравала присутність військ США та союзників з півдня і китайських військ і радянських ВПС з півночі. Саме тому домовленість щодо «корейського варіанта» відносно нас без присутності натовських військ на нашій території означає, радше, «кашмірський варіант», де подальша історія, в тому числі з набуттям ядерної зброї, всім відома. До речі, дискусію про це очікує ще не один ренесанс в українському суспільстві, якщо членство в НАТО не реалізується в швидкій і досяжній перспективі.
Питання безпеки є питанням номер один для майбутнього України, наша модель безпеки визначатиме, чи зможемо ми тільки існувати або зможемо розвиватися. Модель безпеки без НАТО означає існування, але не розвиток. Найбільший виклик нашій безпеці через призму її майбутньої моделі — це «недофінляндизація» України. Тобто відтягування членства в НАТО з дуже тривалим і складним переговорним процесом щодо вступу до ЄС, а саме євроінтеграція має, на думку наших союзників, стати трансформуючою силою для України. Не в сенсі фізичної відбудови, що очевидно важливо, а саме в сенсі перетворення нас на європейську країну, що також є необхідною передумовою безпеки.
Переговори з ЄС будуть надзвичайно складними, Євросоюз наразі не знає, яким чином інкорпорувати нас політично, фінансово та ментально. Як маємо фундаментально змінитися для вступу ми, так має змінитися і сам ЄС, причому позитивна емоція стосовно нас очевидно не гарантована, адже втоми, на жаль, ніхто не скасовував. Саме тому при всіх спокусах зробити більше у незахідному світі і посилити там наші пізнаваність і сприйняття, я залишав би, за умов обмежених ресурсів, країни ЄС і, звісно, США пріоритетами номер 1, 2 і 3 нашої роботи, включаючи публічну дипломатію, адже наші виклики тільки починаються, а членство в ЄС і НАТО — для нас питання життя чи смерті.
Ми здивували наших друзів і, власне, весь світ на початку 2022 року, коли багато хто в нас не вірив. Тепер маємо здивувати ще, показуючи здатність змінюватися в рази швидше і не за наданими нам лекалами, а за власною візією. У XX столітті є два приклади докорінних успішних змін в умовах постійної небезпеки — це Ізраїль і Південна Корея. Про них написано і переписано дуже багато. Ми не можемо їх копіювати, вони мали своє становлення в умовах інших історичних подій і ментальності. Нам доведеться показати, що ми зможемо стати проєктом XXI століття — власне, першим у цьому столітті. Це наш єдиний шанс залишатися важливішими, ніж ми є, у світовій геополітиці та геоекономіці. У нас є можливість застосовувати для українських суспільства та економіки ідеї XXI століття — нам немає що втрачати і ми не можемо бути сталими та успішними, не змінюючись.
Очевидно, що у майбутньому ми житимемо з новою Конституцією, новим суспільним договором, і взагалі післявоєнна Україна буде мало схожа на довоєнну. Так само в нас є шанс стати частиною дискусій про майбутню європейську та євразійську модель безпеки. Як казав Остап Бендер, «закордон нам допоможе», адже ми можемо стати першою історією успіху для Заходу після останніх хвиль розширення НАТО і ЄС. І ця історія Заходу конче необхідна. Але для цього ми маємо допомогти собі і стати частиною Заходу ментально, причому частиною, яку Захід хоче, а не змушений захищати і підтримувати. Основний тренд світу — це глобалізація безпеки і деглобалізація економіки. В нас є унікальна можливість його використати. Take your chance while you still got the choice. Це вже австралійці, AC/DC, але для драйву годиться.
