Російський диктатор Володимир Путін симпатизував Джорджу Бушу й негативно ставився до Барака Обами. Та й загалом на початку свого правління лідер Росії проголошував дружбу із Заходом.
Про це йдеться у розслідуванні видання «Тексти».
Видання проаналізувало 10 тис. стенограм з виступами Путіна за 22 роки його правління, що вилилося в доволі показову ілюстрацію параноїдальності російського лідера.
Раніше Путін навіть заявляв, що європейські цінності росіянам притаманні. Проте згодом його риторика змінилася на протилежну, це сталося в 2006–2007 роках.
У чому причина зміни риторики? Видання наводить кілька факторів. Ціни на нафту різко зросли, у 2006 році було вбито Шаміля Басаєва — символа чеченського спротиву, Росія розв’язала проблему Кавказу й завершила «контртерористичну операцію». Як наслідок РФ повернулася до клубу світових гравців: держава вперше головувала на засіданні «Великої двадцятки», зустріч якої відбулася в Санкт-Петербургу. Того року Путін, найімовірніше, й задумався, як стати довічним диктатором, а також почав готувати спадкоємця. Проте його лякали революції в Україні та Грузії, що відбулися саме через бажання народу змінити лідерів. Тож утворився ядучий коктейль: піднесення Росії, яка за короткий час свободи не намагалася позбутися зневажливого ставлення до колонізованих народів, поєдналося з особистими амбіціями Путіна. Авторитет США у світі після вторгнення в Ірак упав. І Путін вирішив, що це його шанс підлаштувати світ під себе. Далі ми покажемо, як це відбувалося.
США: від партнерства до ненависті
У 2000 році, після приходу до влади, Володимир Путін заявляв про нову Росію. Він наполягав, що попри статус правонаступниці СРСР, Москва прагне іншими методами налагодити зовнішню політику.
Перші роки правління Путіна – це приязне ставлення до світових лідерів та організацій. Керівник Кремля оголосив початок демократії в Росії. На словах Путін відстоює свободу слова. В реальності ж поступово встановлює повний контроль над вітчизняними ЗМІ.
У 2000–2003 роках головними проблемами Росії були сепаратизм у Чечні та інших частинах Північного Кавказу, а також загрози терористичних атак. Путін пропонував низку пояснень війни в Чечні. Схожі мотиви фігурували й у наступних війнах та конфліктах, які ініціювала РФ: «Разумеется, у нас не было другого выбора, как прекратить использование территории Чечни в качестве плацдарма для нападения на Россию. Россия себе больше такого эксперимента позволить не может» , «Мы там боремся не с чеченским народом. У нас никогда не было цели подавления или порабощения Чечни. Это просто невозможно и не соответствует нашим задачам, планам».
У ті роки Путін не критикував створення нових військових баз США за кордоном.
РФ налагоджувала відносини з блоком НАТО. Путін розповідав, що Росія й сама не проти долучитися до НАТО.
Володимир Путін був одним з перших лідерів, який зателефонував президенту США Джорджу Бушу-молодшому після теракту 11 вересня 2001 року в Штатах і запропонував підтримку й допомогу. Відносини між президентами США та Росії переживали «медовий період».
Після 11 вересня 2000 року Путін називав Росію союзником США у боротьбі з тероризмом. Відносини між Росією та США були такими плідними, що Путін заспокоював навіть європейців. За його словами, новий союз не спричинить розподілу сфер впливу між державами. Але поступово ситуація почала змінюватися. У 2003 році Путін публічно засудив вторгнення США в Ірак. Також він був незадоволеним зростанням проамериканських настроїв на пострадянському просторі. Хоча раніше публічно заявляв, що не проти конкуренції.
Від 2004 року стало більше нарікань на Захід. Путін відповідав на критику антидемократичних тенденцій у Росії критикою демократичних систем на Заході. Відбувалося розширення НАТО та ЄС. Нові члени, а це країни Центрально-Східної Європи, прагнули приєднатися до блоку, щоб убезпечити себе від майбутніх посягань Росії. Водночас їм доводиться долати спротив “старих” членів клубу.
Президент Росії звинуватив США та європейські країни в організації кольорових революцій. Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні змусили Путіна хвилюватися за впливи Росії на пострадянському просторі. Хоча ці події — природний шлях розвитку названих країн, які лише прагнули позбутися неефективних еліт і бідності. Почали лунати звинувачення, що чеченські війни було спровоковано зовнішніми силами. Згодом це стало одним з елементів російської пропаганди.
У лютому 2007 році Путін виголосив відому «Мюнхенську промову». Очільник Кремля виступив проти світу, у якому, на його думку, домінує єдина країна – США. Він розкритикував Захід за втручання у справи інших і заявив про право Росії на суверенітет. Від травня 2008-го до травня 2012 року Володимир Путін тимчасово посадив президентом Дмитра Медведєва, а сам очолив уряд РФ і став менше висловлюватися на міжнародні теми.
Коли Путін знову став президентом, то повернувся до «мюнхенської» риторики: критики Заходу та США. І хоча за час каденції Медведєва Росія та США намагалися перезапустити відносини, виступи Путіна засвідчили, що цього не відбулося.
2014–2015 роки кардинально змінили відносини між Росією та Заходом. Революція гідності в Україні для Путіна — це «антиконституционный переворот и вооружённый захват власти», спричинений США та європейськими країнами: «Украинский кризис возник не по российской вине. Он стал следствием попыток США и их западных союзников — которые посчитали себя “победителями” в “холодной войне” — навязывать повсюду свою волю».
Захід на чолі зі США перетворився на головного антагоніста. Діями США та НАТО Путін виправдовував 24 лютого, а від хороших відносин між Росією та Заходом залишилися лише згадки про пафосні заяви початку 2000-х.
Україна: від партнерства до війни
Україна завжди займала одне з головних місць у путінській політиці. У час президентства Леоніда Кучми, у 2000–2004 роках, Путін заохочув Україну та Росію до економічної кооперації в різних галузях. Президенти Росії й України організовували спільні військові паради.
Обговорювали питання створення спільної, також з Німеччиною, структури, яка опікувалася б газотранспортною системою України. Путін намагався заманити Україну стати членом Євразійського економічного союзу. Однак Київ зупинився лише на статусі спостерігача. Стосунки між Путіним та Кучмою розвивалися у стилі партнерства, однак без особливих «зізнань у безмежній дружбі» один до одного.
У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, яка завадила проросійському кандидату Вікторові Януковичу незаконно стати президентом України. Коли російські посадові особи критикували обрання Віктора Ющенка та звинувачували Захід у поразці Януковича, Путін намагався публічно демонструвати прагнення співпрацювати.
У 2005 році почався «газовий конфлікт». Президент Росії звинуватив Київ у крадіжці газу. Згодом цей наратив став одним з центральних у компанії дискредитація України як транзитної країни.
Путін був проти проєвропейського й північноатлантичного курсу України, хоча публічно говорив, що виступає лише проти розширення НАТО: «Я думаю, что НАТО уже имеет влияние на многих наших партнеров, в том числе и на Украину, и на Грузию. Это нас не раздражает. Россия сама развивает отношения с НАТО, и даже создан Совет «Россия – НАТО», в рамках которого мы работаем, и работаем достаточно успешно. Если речь идет о расширении НАТО за счет этих стран, о включении их в НАТО, то это, конечно, другой вопрос».
Після приходу до влади Віктора Януковича відносини між Україною та Росією налагодилися. Певний час Віктор Янукович демонстрував цілковиту лояльність і реалізував проросійський курс у гуманітарній сфері та паралельно готувався підписати митну угоду з ЄС.
У 2013 році Україна була готовою підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Путін став незадоволеним Януковичем. Він почав критикувати керівництво України та звинувачувати його у зраді національних інтересів. Почалася “митна війна”: Росія заблокувала український експорт.
На словах Путін нічого не мав проти європейського курсу України. На ділі – намагається максимально перешкодити цьому курсу.
Путін дедалі частіше розповідав про єдине походження українців і росіян. Президент РФ почав говорити, що Україна отримала російські території: “За время совместного единого сосуществования Украина превратилась в большое европейское государство, получив дополнительные территории, население, причём это и за счёт России, за счёт некоторых областей на западе. Советский Союз произвёл такие обмены и наградил Украину этими территориями”.
Події на Майдані 2013–2014 року дали Путіну привід окупувати Крим і почати вторгнення на Донбас. Проте є свідчення, що окупацію Криму готували задовго до втечі Януковича.
У промовах Путіна з’явилися наративи, які стали домінантними в антиукраїнській пропаганді. Майдан – це «антиконституционный переворот и вооружённый захват власти», анексія Криму – «волеизъявление на законных основаниях», конфлікт на Донбасі – громадянська війна: «государственный переворот спровоцировал гражданскую войну на Украине», а винні у всьому американці.
Після анексії Криму Путін цинічно заявив, що хвилюється за долю України , і запевнив, що «Россия территориальную целостность Украины поддерживает».
На початку президентської каденції Петра Порошенко Путін сподівався домовитися з Києвом – легалізувати анексію Криму та автономність своїх маріонеток на Донбасі. Коли ці спроби було провалено, риторика стала ворожою.
Росії вдалося нав’язати Україні так звані Мінські домовленості, але в них завжди залишався простір для різночитання, проте спроби наполягати на російській інтерпретації зазнали краху.
Прихід до влади Володимира Зеленського у 2019 році дав Путіну змогу говорити про нові домовленості. Початок коронавірусної пандемії змусив Путіна на певний час забути про Україну. У 2021 році риторика знову набула формату ворожості й погроз. У липні Путін опублікував статтю “Про історичну єдність росіян та українців”. Відповідно до неї, президент РФ заперечує самостійність українського народу й називає українців молодшими братами росіян. Путін також відмовляється визнавати український суверенітет, якщо він розвивається поза межами “русского мира”.
Путін вимагав угоди, відповідно до якої Україну не допустили б до клубу НАТО. Хоча лідери НАТО й так постійно наголошували, що Україну найближчим часом в Альянсі не бачать.
Також лідер Росії повторював наративи про зовнішнє управління , розгул русофобії й націоналізму, та перетворення України на “анти-Росію” . Проте його шантаж країн НАТО й Києва не дав бажаних результатів.
24 лютого 2022 року Путін розпочав широкомасштабну війну проти України.
Китай: розворот після образи на Захід
Китай, Індія та Японія, які часто фігурують у публічних виступах Путіна, є країнами, з якими Росія прагне розвивати відносини та співпрацювати фінансово. У час перших двох президентських каденцій співпраця між Росією й Китаєм лише зароджувалася й не мала конкретного наповнення.
Ще у 2000 року Путін заявив: «Китай для нас – действительно стратегический партнер во всех смыслах этого слова: с точки зрения обеспечения международной безопасности, с точки зрения нормальных добрососедских отношений и развития наших контактов в области культуры, экономики, во всех сферах государственной деятельности».
Схожі пафосні заяви звучали упродовж усього часу правління Путіна. Спершу Путін виступив за територіальну цілісність Китаю, однак вказав, що повернення Тайваню під юрисдикцію Пекіна може відбуватися лише мирним шляхом.
Від 2016 року Китай постійно перебував у переліку країн, які Путін найчастіше згадував у промовах та інтерв’ю. Це пов’язано зі значним погіршенням відносин із Заходом. Путін прагнув перетворити Пекін на реального союзника.
У 2020–2022 роках Москва намагалася продемонструвати єдність Росії та Китаю в антизахідній боротьбі. Після початку війни проти України прокитайська риторика Путіна лише посилилась. Лідера Китаю Сі Цзіньпіна президент РФ узявся називати добрим другом, а Пекін — союзником Росії.
Російська пропаганда активно підхоплює слова Путіна й доносить їх російському суспільству. Проте ці штампи не сталі, вони змінюються в оруелівському стилі – наративи трансформуються відповідно до політики Володимира Путіна. Захід на чолі з США, який був партнером Путіна на початку 2000-х років, сьогодні перетворився на головного й давнього ворога російського народу. Європейські цінності, які, за словами Путіна, притаманні росіянам, раптом виявилися ворожими. Культ перемоги СРСР над нацистською Німеччиною став головним історичним здобутком російського народу.
Велика вітчизняна війна
Культ перемоги СРСР над німецьким фашизмом і нацизмом став домінантним і тотальним у путінській Росії. Путін став головним провідником таких ідей. Історія займає важливе місце в зовнішньополітичній концепції РФ.
У перші роки свого правління, коли Москва намагалася налагодити відносини з Європою і США, Захід називали головним союзником СРСР. До того ж Путін ділив перемогу зі США. Відзначав роль ленд-лізу та другого фронту. Засуджував факт підписання пакту Молотова – Ріббентропа. Разом з терміном «Великая отечественная война» вживав «Вторая мировая война».
З погіршенням відносин із Заходом змінювалося й трактування історії. СРСР став головним противником фашизму й нацизму в Європі. Путін заявляє, що фашизм не вдалося повністю перемогти й він повертається на історичну арену. Президент Росії на цій ідеологічній основі намагається об’єднати навколо себе росіян і країни з пропутінськими поглядами задля підтримки його у війні в Україні.
Ядерна зброя
Термін «ядерна зброя» Путін за час перебування при владі у своїх виступах вживав часто. Після початку війни проти України й поразок російської армії від ЗСУ Путін активно погрожував ядерною зброєю. Ядерна зброя – стримувальний елемент, який допомагає утримувати інші країни від активної допомоги Україні або прямого вступу у війну.
На початку 2000-х наявністю великої кількості запасів радянської ядерної зброї він обгрунтував статус Росії як «сверхдержавы». Тоді президент РФ заперечував імовірність «ядерного конфлікту», гарантом чого мали бути США й Росія. Тому Росія активно виступала проти будь-якого розширення клубу ядерних країн. Зокрема тиснула на такі «дружні до РФ країни», як Іран, Ірак, КНДР.
Путін навіть говорив про загрози екології Росії від виробництва ядерної зброї. Поширення ядерної зброї Путін називав однією із загроз для Росії. Активно виступав за мінімізацію випробувань ядерної зброї.
Наприкінці 2022 року Путін запевнив, що Росія нікому не передаватиме ядерну зброю. Мы никому наше ядерное оружие не передавали, не передаём, но, естественно, своих союзников будем защищать всеми имеющимися у нас средствами, если это потребуется, а вже у 2023-му пообіцяв розмістити її на території Білорусі. Нині білоруські військові навчаються експлуатувати носії ядерної зброї.
Православ’я
Російська православна церква в час Путіна стала невіддільною складовою політики та одним із стовпів режиму. Сьогодні керівник РПЦ патріарх Кирил активно підтримує війну й бере участь у мобілізації росіян.
Православ’я для Путіна – один з елементів «традиційних цінностей». Наприклад, у лютому 2013 року на зустрічі Архієрейського собору Путін нагоолосив на важливості зміцнення морального стрижня суспільства. Через деякий час Держдума ухвалила закон про запровадження кримінальної відповідальності за дії, що ображають почуття вірян.
Російська влада жваво просуває наратив про те, що всі релігії працюють над швидкою перемогою Росії у війні, а РПЦ є локомотивом цього процесу.
Через православ’я Путін намагається прив’язати історичну Україну до Росії » він каже, що українські території поєднанні з Москвою спільним релігійним минулим. Можна простежити цікаву тенденцію: Путін намагається публічно не називати імен своїх головних противників чи ворогів. Це й раніше стосувалося всіх, хто конкурував, зіштовхувався з диктатором, і нині стосується таких осіб, як Джо Байден чи Володимир Зеленський.
Путін та американські президенти
Джо Байден не здобув багато публічних оцінок і характеристик від Путіна. Зафіксовано лише кілька публічних описів Байдена від Путіна. «Президент Байден, конечно, кардинальным образом отличается от Трампа, потому что он профессионал, он почти что всю жизнь свою сознательную в политике». Або ось наче позитивна, але з легким знущанням: «Вы знаете, я хочу сказать, что образ Президента Байдена, который рисует и наша, и даже американская пресса, ничего общего не имеет с действительностью. Он же находится в длительной поездке, прилетел из-за океана, джетлаг так называемый, смена часовых поясов. В принципе я даже когда летаю – выбивает это из колеи. Нет, он всё-таки выглядит бодрым».
Дональда Трампа Путін характеризував як яскраву людину. Також із певним знущанням він захищав Трампа: «Трамп приехал и тут же побежал встречаться с московскими проститутками». Это человек, во-первых, взрослый уже, а во-вторых, человек, который не всю жизнь, но многие годы занимался организацией конкурсов красоты, общался с самыми красивыми женщинами мира. Знаете, я с трудом могу себе представить, что он побежал в отель встречаться с нашими девушками с пониженной социальной ответственностью. Хотя они самые лучшие в мире, безусловно. Но сомневаюсь, что Трамп клюнул на это».
У 2008 році президентом США було обрано Барака Обаму, перший президентський термін якого припав на каденцію Дмитра Медведєва. Хоча Путін і заявляв, що в нього склалися партнерські відносини з Обамою, водночас президент Росії неодноразово критикував Обаму особисто.
За час правління Путіна в нього склалися досить теплі відносини з двома американськими президентами: Білом Клінтоном і Джорджем Бушем-молодшим.
Джордж Буш став тим, кого Путін називав другом. Президент РФ неодноразово зустрічався з Бушем у неофіційному стилі, гостював у його резиденції та виголошував тост за Техас — рідний штат Буша. Путін навіть піддігрував Бушу та підтримував його виборчі кампанії. Коли ж Путін критикував американську операцію в Іраку, то намагався уникати називати ім’я Буша й натомість в усьому звинувачував адміністрацію.
Відносини з Клінтоном Путін характеризував як дружні й теплі.
Путін і президенти України
Україна завжди займала одне з головних місць путінської політики. Про Зеленського Путін говорив здебільшого негативно. Путін переконаний, що Зеленський потрапив під вплив націоналістів і тому не хотів виконувати Мінські угоди.
До Петра Порошенка Путін ставився не краще. І якщо на початку його каденції він хотів домовитися з Порошенком, то пізніше звинувачував його в розв’язанні війни на Донбасі.
Віктор Янукович розчарував Володимира Путіна. Коли колишній президент України був готовим підписати Угоду про Асоціацію з ЄС, у Росії його звинуватили у зраді. Але згодом Путін захищав Януковича. Однак публічно Путін нечасто називав Януковича своїм другом і не виділяв його серед інших лідерів.
Попередник Януковича Віктор Ющенко здобув дві характеристики. Одразу після його обрання Путін запевняв, що він знайомий з Ющенком і готовий з ним співпрацювати.
Але вже від 2005 року почалося стрімке погіршення відносин. Найнижча точка співпраці була вже за президентства Дмитра Медведєва. Згодом Путін характеризував Ющенка як корупціонера й націоналіста. . Путін повторює, що Ющенко у 2004 році став президентом незаконно, і вкрав перемогу у Януковича.
Леоніда Кучму Путін характеризував переважно нейтрально. Він був партнером, з яким можна домовлятися. Це період тісної співпраці між Росією та Україною.
Також Путін згадував Леоніда Кравчука. Для нього колишній президент України – націоналіст.
