Мотивами для Путіна почати війну з Україною стали особиста образа і бажання помсти. Останньою краплею виявилося закриття медіаактивів його кума Віктора Медведчука. Путін ухвалив рішення напасти на Київ у лютому-березні 2021 року, кажуть джерела “Верстки“. Підготовка до вторгнення тривала майже рік, але весь цей час у Кремлі виходили з неправильних передумов і розрахунків.
Сьогодні всі обговорюють цей “підручник ненависті”, тож ІншеТВ переклало для вас цей текст.
Автор тексту – Ілля Жегульов, колишній спецкореспондент SmartMoney, Forbes, Meduza, Reuters. Написав книгу “Хід царем: Таємна боротьба за владу і вплив у сучасній Росії. Від Єльцина до Путіна” про вищих кремлівських чиновників, які ухвалювали ключові рішення в останні роки правління Бориса Єльцина, зокрема про вибір Володимира Путіна як наступника.
В основу цього розслідування лягли розмови з колишніми і нинішніми чиновниками в російській і українській владі. Кожен із них посідає певне місце або в українському політичному істеблішменті, або в російському. Що насправді призвело до війни – тема складна для обох країн. Спеціально для “Верстки” журналіст Ілля Жегульов з’ясував, як вийшло, що у Володимира Путіна виникла сама думка про війну з Україною, коли було ухвалене ключове рішення і хто на нього вплинув. Розповіді, дані наближеними до Кремля колишніми і нинішніми функціонерами, не можуть слугувати виправданням трагедії, однак допомагають зрозуміти еволюцію мислення російського правителя, що призвела до неї.
Після губернаторських виборів у Підмосков’ї у вересні 2013 року один із кураторів величезної команди політтехнологів, потираючи руки, сказав: “Ну, хлопці, молодці, тепер поїдете на Західну Україну тренуватися”, – згадує в розмові з “Версткою” близький до адміністрації російського президента політтехнолог. Десять років тому, за його словами, дискурсу, що є якісь “погані хохли”, не було взагалі: російські технологи працювали як із командою Віктора Януковича, так і з його опонентами з більш проєвропейськи орієнтованих політиків, і ні в кого жодних питань не виникало. Політтехнологи отримували вигідні підряди від усіх сторін і заробляли гроші. “А скільки комунікацій між футбольними вболівальниками було між росіянами та українцями, дружба-то по справжньому була. І націоналісти дружили між собою”.
Здавалося, у Кремля ставлення до України змінилося в лічені тижні лютого 2014 року, коли Путін одноосібно ухвалив рішення про анексію Криму. Але це не зовсім так: судячи з розповідей очевидців, у голові в російського президента думка про сусідню країну еволюціонувала набагато раніше.
“Наш сучий син”
До “помаранчевої революції” 2004 року в Москви з Києвом серйозні розбіжності виникли тільки одного разу: 2003 року каменем спотикання став острів Тузла в Азовському морі, на якому проживало 30 сімей рибалок. У якийсь момент Росія почала насипати берег у бік рибальського острівця, що спричинило велику напругу аж до посилення захисту Тузли регулярними військами України. Але врешті-решт обидві країни узгодили договір про співпрацю в Азовському морі та Керченській протоці і про конфлікт надовго забули.
Йдучи з поста президента після двох термінів, український президент Леонід Кучма попросив Москву підтримати свого наступника – Віктора Януковича, чим Кремль із завзяттям зайнявся.
“В ефірі спеціальна програма трьох національних телеканалів України – телеканалу “Інтер”, “1+1” і “Першого національного”: “Володимир Путін. Прямий ефір”… географія запитань – уся Україна. Всі дзвінки з території України – безкоштовні”, – російською мовою говорив ведучий у студії, немов він був не в Києві, а в Останкіно. У студії в Києві поміж двох прапорів – України та Росії – сидів президент Росії і протягом години відповідав на запитання громадян сусідньої держави. Це був кінець жовтня 2004 року, фінальний етап президентської кампанії Віктора Януковича, на якого зробила ставку Москва.
Щоб підтримати кандидата, Путін приїхав до Києва і взяв участь у прямому аналогу російської “прямої лінії” з різницею в тому, що запитання йому ставили українці (надійшло понад 80 000 запитань). Путін навіть сказав, що Росії є чому повчитися в України, мовляв, економічне зростання України за прем’єра Януковича за темпами обігнало російське.
Курирував вибори з боку Москви Дмитро Медведєв, який тоді очолював адміністрацію президента Росії, а з боку Києва – глава адміністрації президента України Віктор Медведчук. Саме того року Путін став хрещеним батьком його доньки Дар’ї. Тоді адміністрація президента України щільно працювала у зв’язці з російською, а спеціальним помічником зі зв’язків двох адміністрацій, за власним зізнанням, був російський політтехнолог Гліб Павловський. Одним із передвиборчих ходів Москви стала карта “трьох сортів України”, на які нібито ділив країну Віктор Ющенко, де третій сорт – це південь і схід України.
Але все це не допомогло. За підсумками “помаранчевої революції” після масових протестів і повторного голосування 2004 року президентом України став Віктор Ющенко.
Але Москва продовжила робити ставку на протиставлення і навіть відділення регіонів. У розпал “помаранчевої революції” навіть було проведено першу спробу відокремлення півдня і сходу – у Сєвєродонецьку відбувся проросійський з’їзд депутатів усіх рівнів, з Росії на ньому був присутній на той момент впливовий політик, мер Москви Юрій Лужков. Своєю чергою, тодішній голова Донецької обласної ради Борис Колесніков прямо закликав до відокремлення від України: “Ми пропонуємо: висловити недовіру всім вищим органам державної влади, які порушили закон. Створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, таким чином буде відновлено першу столицю незалежної Української республіки”, – говорив Колесніков. Однак до справи не дійшло. Росія тоді не стала втручатися зі зброєю у справи суверенної держави, а без підтримки на відділення ніхто не пішов. На пропозицію “Верстки” поговорити про це зараз Колесніков відповів: “Спасибі, не цікавить” (фонд Колеснікова активно підтримує ЗСУ, а всю обкладинку його профілю у “Фейсбуці” займає величезний український прапор).
До 2010 року прозахідний президент Ющенко розгубив більшу частину рейтингу, а на початку 2010 року Янукович виграв президентські вибори – і цього разу до підрахунків голосів у виборців масових претензій уже не було.
Ставши президентом, Янукович одразу почав ухвалювати рішення, про які Москва не могла й мріяти навіть за часів поміркованого політика Кучми – він заявив, що Україна не буде вступати до НАТО, ініціював закон про статус російської мови як регіональної і висловився, що голодомор – не геноцид українського народу, а загальна проблема радянської історії.
“Наші спецслужби сиділи в керівництві України, керували нею і окремими бізнес-одиницями. Сенс щось робити був, коли всі свої?” – розповідає джерело, близьке до адміністрації російського президента. За його словами, план був простий – зближення з Україною за зразком і подобою зближення з Білоруссю. “У країні сидів цілий президент, який був фактично у нас на утриманні, – пояснює джерело “Верстки”. – Як у Штатів свого часу на Кубі був президент Фульхенсіо Батиста, так і у нас був в Україні Янукович. Ставлення було до нього таке саме. Звичайно, йому підігравали і допомагали. То був наш сучий син”.
Паралельно Росія працювала і по дипломатичній лінії, намагаючись відмовити Європу загравати з Україною. “Російські дипломати приїжджали до Парижа, вони говорили Заходу, що ми проти євроасоціації, цього не буде, ви маєте це припинити, – розповідає джерело, наближене до Владислава Суркова, який із 2013 до 2019 року відповідав у Кремлі, зокрема, за пов’язані з Україною питання. – Мовляв, це буде удар по тих відносинах, які є між Україною і Росією. Почалося з цієї історії, ніякої історії про русскій мір ще не було взагалі”.
Янукович відмовився від угоди про асоціацію з ЄС і піддався спокусі Кремля вступити до Митного союзу з Росією, що закінчилося другим у його житті майданом.
“Він тоді загрубив”
Ставлення Путіна до України псувалося разом із відносинами із Заходом. Досить швидко пострадянський простір, і насамперед Україна та Грузія, стали для кремлівського лідера простором протистояння.
Першим ударом для Путіна стала “Революція троянд” у Грузії, коли після масових протестів у країні змінився лідер на незрозумілого для Путіна прозахідного Міхеїла Саакашвілі, другим – більш серйозним – “помаранчева революція” в Україні. “Справа не у ставленні до України. Там же не просто був майдан, там було руйнування всіх правил гри”, – пояснює логіку образи Путіна близька до нього людина. Право громадян на зміну влади у своїх країнах за допомогою маніфестацій і виборів у Кремлі всерйоз не сприймали, вважаючи такі виступи виключно результатом зовнішнього впливу Заходу.
Усе це привело Путіна до мюнхенської промови 2007 року, яку Захід трактував критично. “Він тоді загрубив трошки, досить неполіткоректно виступив, – оцінює зараз джерело, близьке до Кремля. – Захід на це сказав: мовляв, який нехороший, лається, пішов у сраку, грубий неотесаний мудлан. Ось це був приблизний результат його промови”.
Крім революцій на пострадянському просторі та розширення НАТО на Схід, у відносинах Вашингтона і Москви раз у раз виникали й інші дратівливі речі. Як приклад чиновник президентської адміністрації наводить історію зі входженням до Світової організації торгівлі, до якого Росія, за його оцінкою, була готова більше, ніж Україна, а першою прийняли Україну.
А 2011 року Олександру Волошину, який тоді займався розбудовою Міжнародного фінансового центру в столиці, зателефонував посол Росії в Україні Михайло Зурабов. Він розповів, що в Києві теж створюється Центральний депозитарій, і куратори проєкту запропонували підписати угоду про співпрацю з Москвою. Волошин був не проти, але угоди не вийшло. Чиновник російської президентської адміністрації, який раніше спілкувався за службовим обов’язком з американцями, наводить це як приклад не найдружнішої поведінки США, яких було багато.
Нова філософія
Разом зі зміною ставлення до заходу на Путіна впливали і внутрішні історії. Під час і після протестних акцій 2012 року Путін став більше часу проводити наодинці з книгами певного спрямування. Серед близьких до Кремля людей почали ходити розмови, що Путін все частіше сидить в архівах. Для нього приблизно в цей час навіть створили спеціальну робочу групу в адміністрації президента, яка підбирала йому книжки і потрібні сторінки на задану ним тему, розповідає колишній кремлівський політтехнолог.
Ще до подій на Болотній Путін зацікавився білогвардійським філософом Іваном Ільїним, а після невдалих протестів російський президент став набагато більше занурюватися в тексти авторів, схожих з Ільїним поглядів. До душі йому припав і релігійний філософ початку XX століття Василь Розанов. Останній був критично налаштований проти лібералів та інтелігенції: “Так, я знаходжу краще стояти поліцейським на розі двох вулиць, – більш “цивільним”, кориснішим, благороднішим і таким, що відповідає людській гідності, – ніж сидіти… “за інтелігентним сніданком” і обговорювати чванливо, до чого “у нас все погано” і до чого “ми самі гарні”, праведні, чесні і “готові постраждати за істину”…”.
Ільїн, своєю чергою, взагалі не відчував жодного пієтету до України як до самостійної держави. “Україна визнається найбільш загрозливою частиною Росії в сенсі відокремлення і завоювання, – писав філософ у резолюції з’їзду білих емігрантів 1938 року. – Український сепаратизм є явище штучне, позбавлене реальних підстав. Він виник із честолюбства ватажків і міжнародної завойовницької інтриги”.
Цитати з промов Ільїна, Розанова та інших імперськи налаштованих авторів, зокрема сучасних, проскакували в промовах Путіна і публічно. Знайомий із творчістю російських націоналістів технолог, який раніше працював на Кремль, впізнає в промовах російського президента вплив поміркованого російського націоналіста Костянтина Крилова, автора статті про те, чому росіян усі ображають, і навіть Дмитра Галковського, який бачить витоки всіх російських бунтів в іноземному впливі. “Мало не прямими цитатами з них говорити став”, – дивується колишній кремлівський технолог із багатим минулим у колі поміркованих націоналістів.
“У цьому пантеоні богів усе просто вибудувано, – розповідає прийоми один із колишніх навколокремлівських технологів. – Українців хитрістю, обманом, маніпуляцією і технологією вирощують західні держави, щоб зробити антиросію. На старообрядцях не вийшло, вийшло з українцями. Це ідеальні росіяни для ворогів Росії. А Україну як державу було створено, побудовано саме в складі СРСР часто на шкоду російському населенню”.
Плювати на наслідки
Ще в січні 2014 року Путін не збирався захоплювати Крим. Про це розповідають три джерела – в адміністрації президента, серед технологів, близьких до Кремля, і серед близьких до Путіна знайомих. Рішення сталося спонтанно, коли в лютому Кремль зрозумів, що протестувальники в центрі Києва перемагають владу Януковича. Спочатку в Москві знову зробили ставку на з’їзд депутатів із можливим подальшим відділенням частини України. Російські технологи брали участь в організації з’їзду, розповідає “Вёрстке” одне з джерел, близьких до Владислава Суркова. З’їзд депутатів Південного Сходу України мав очолити сам Віктор Янукович, який прилетів до Харкова, терміново ретирувавшись із Києва на вертольоті.
Однак в останній момент господарі Харкова та області Геннадій Кернес і Михайло Добкін відмовилися грати в цю гру. “Коли вони зрозуміли, що Росія хоче зіграти на розвал країни, вони різко стали проукраїнськими і сказали Януковичу, що вони не підтримують ідею”, – свідчить джерело, яке мало стосунок до підготовки з’їзду. 22 лютого Янукович уже був у Харкові, однак зрозумівши, що ідея провалена, не став приходити до присутніх. На з’їзді замість закликів до відокремлення виступили Кернес і Добкін, які закликали до миру і пообіцяли зберегти Україну єдиною. Операція Росії провалилася. Цього ж дня Верховна рада усунула від влади Януковича.
Саме в ніч з 22 на 23 лютого, після втечі Януковича вже з Харкова, Путін ухвалив рішення про анексію Криму. Він про це розповідав сам, але підтверджують і джерела, близькі до президента. Нарада в Сочі, де в цей момент закривалася зимова Олімпіада, тривала до 7 ранку за участю чотирьох найближчих до нього силовиків. Як свідчить один із близьких знайомих Путіна, спочатку силовики намагалися його відмовити: “Путін сказав, хлопці, у нас шанс останній, більше такого шансу не буде, я беру відповідальність на себе”.
Пізніше в розмові з іншим своїм близьким знайомим, який йому говорив, що анексія Криму – це катастрофа і наслідки будуть жахливими, Путін відповідав, що йому плювати на наслідки: “У Росію повернувся величезний історичний шматок її землі, такого за 1000 років не було, щоб практично без крові, без жертв було повернуто її землю. Що б далі не відбувалося, тепер Крим все одно залишиться російським”.
Спочатку Путін не очікував, що анексія Криму зустріне таку підтримку всередині країни.
На початку березня Крим і регіони Донбасу, що межують із Росією, стали інкогніто відвідувати російські чиновники. “Майже в кожному міністерстві був заступник, який таємно їздив туди промацувати ґрунт”, – згадує колишній співробітник апарату уряду. Чиновники виконували секретне доручення Путіна з підготовки майбутньої “інтеграції українських регіонів у Росію”. За словами колишнього функціонера, в урядових документах, крім Криму, аналізувалася вартість “вступу в Росію Донецької, Луганської та Харківської областей”. Але цим ідеям тоді не судилося збутися.
Ніякого чіткого плану, як захопити території, не було. Спроби зібрати бунтівні групи були, крім того, і в Одесі, і в Дніпропетровську. З гріхом навпіл вийшло тільки в Донецьку та Луганську. “Донбас – була помилка, пов’язана з тим, що здавалося: у Донецьку також народ підніметься, як у Криму, – розповідає знайоме з учасниками процесу джерело. – Але спроба підняти народ особливо не вдалася”.
Історія з відділенням Донбасу вже не була ініціативою особисто Путіна. “Це була ініціатива ФСБшників, які вирішили скористатися ситуацією і розв’язали всю цю історію”, – розповідає “Верстці” близьке на той час до Путіна джерело. Це підтверджує й інше джерело, близьке до адміністрації президента: “З Кримом була спецоперація, з Донбасом не було спецоперації, було кілька гравців, які сказали Путіну – давайте вліземо, в Україні є проросійські сили, влаштуємо контркампанію, ми не повинні кидати людей”. В історію вписалися близький до ФСБ православний підприємець Костянтин Малофєєв, Сергій Глазьєв, який уже понад рік займався формуванням сіток українців, що підтримували Росію, і з боку сім’ї Януковича – бізнесмен Сергій Курченко.
“Усі грали в різні ігри і практично ніхто не координував їхню діяльність”, – розповідає джерело, близьке до Кремля.
Після того, як у Донецьку та Луганську виникли сепаратистські формування, Путін доручив вбудуватися в процес уже іншим підлеглим, наприклад, Владиславу Суркову, який став займатися політичною частиною – вибудовуванням системи управління бунтівними регіонами.
Незважаючи на неофіційну участь російських військ у серпні 2014 року, планів і готовності до повномасштабної війни ще не було, Кремль розраховував перехитрити українську владу: мінські угоди для Путіна були великим полегшенням, розповідає колишній учасник переговорної групи: “Путін сам особисто брав участь у написанні мінських угод. Він сам формулював пункти, які стосувалися статусу і які стосувалися політичного регулювання”.
І далі Путіну залишалося тільки закликати виконувати мінські угоди. “А що таке виконати мінські угоди? Україна вводить закон про особливий статус ДНР і ЛНР, змінює конституцію, усі республіки формально повертаються під контроль України зі своїми двома армійськими корпусами і зі своїми політичними структурами, обраними під контролем Росії, – розповідає джерело, яке безпосередньо з боку Росії брало участь у їх розробці. – І все це легалізується. Тобто в Україні з’являються два чужорідних тіла, які Києву не підкоряються. Ось що таке виконати “Мінськ”. Якби виконали “Мінськ”, то Донбас би використовувався для перебудови всієї України за зразком Донбасу. У цьому і був план”.
На думку іншого джерела, близького до президента, Путін вважав, що просто обдурив тодішнього президента України Петра Порошенка: “Спочатку вибори, а потім передача кордону, а не навпаки – це завжди зрозуміло, хто переможе на цих виборах. Що в цій метушні для Порошенка було важливо зупинити війну, і в деталі він не врубився”.
У Кремлі конфлікт заморозили. До кінця 2014 року в сепаратистських ДНР і ЛНР нейтралізували або відставили найагресивніших і найвойовничіших, і в адміністрації президента відійшли від військової риторики надовго.
“Люди, які працювали з Кремлем, слово “війна” ніколи не вимовляли. Було повне відчуття, що війна закінчена, вони і всім росіянам пояснювали, що Росія не хоче війни”, – розводить руками політолог, який працював на той момент із Кремлем. При цьому, за його словами, на нарадах він часто чув таку фразу: “Путін хоче всю Україну”. “Тоді це сприймалося як якась примха. Ну хоче і хоче”, – коментує він. За словами іншого джерела, конфлікт навколо так званих ДНР і ЛНР був вигідний саме в тліючому вигляді: “Конфлікт тлів-тлів, не міг згаснути, ніхто не був зацікавлений у його загасанні. Він усіх годував і всім давав політичні перспективи”.
Те, що українську тему особисто Путін зовсім не збирається полишати, можна було зрозуміти зі змісту політичних програм російських держканалів у всі ці роки. “Купа проблем, подій у світі відбувається. А ці ідіоти збираються на обговореннях і весь час про Україну, – розповідає джерело, яке дружило з Путіним. – Не про Сирію навіть. Не про Америку, яку ми дуже не любимо. А раптом про Україну. Ясно, що це не порядок денний, і його весь час нав’язували і нав’язували”. За словами джерела, це не могло бути особисто ідеєю куратора телебачення від АП. Це точно була установка з самого верху.
Путін продовжував наполегливо знаходити зв’язки України зі США. “Він був упевнений, що НАТО і США, по суті, контролюють Україну. У нього немає жодного роздвоєння на цю тему”, – розповідає один із близьких до Путіна на той час людей. “”У посольстві США в Україні працює понад тисячу осіб, а в нас – чоловік сто”, – цитує приватну розмову з Путіним його хороший приятель. – Бюджет посольства США в Україні в десять разів вищий. Путін, звичайно, вважав, що Штати ухвалюють усі рішення щодо України, і переконати його було неможливо”. Насправді, як повідомляв Bloomberg у січні 2022 року, чисельність посольства США в Києві становила близько 180 американських громадян і 560 українців, які працювали в посольстві.
Миротворець війни
У 2019 році на президентських виборах несподівано виграв Володимир Зеленський. Напевно, з усіх українських президентів Зеленський мав найбільшу палітру зв’язків із Москвою. Єдиний з усіх президентів він навіть певний час жив у Москві, працюючи в КВК. У ніч 2014 року він разом із Максимом Галкіним вів новорічне шоу на каналі “Россия-1”.
Паралельно з передвиборчою риторикою про те, що з Путіним просто треба домовитися, і обіцянкою миру в Україні він, вочевидь, викликав серйозні підозри в тих українців, хто точно не хотів дружби з Росією, і обережний оптимізм – у Москві. Під час першої телефонної розмови із Зеленським Путін поводився шанобливо. “Відчувалося, що він хоче знайти точки дотику”, – розповідав колишній глава Офісу президента України Андрій Богдан.
На тому ж дзвінку президент України запропонував поміняти в переговорному процесі щодо Донбасу кума Путіна Віктора Медведчука на свого помічника Андрія Єрмака. Як розповідає джерело, близьке до адміністрації російського президента, Зеленський вважав, що Медведчук “просто заробляє гроші, використовує зв’язки, щоб заробити бабки”.
Кремль не став наполягати і тоді погодився поміняти Медведчука.
“Очевидно, що він [Зеленський] талановита людина, яка навчається. І прийшов із відносно наївними уявленнями про те, що зараз він про все домовиться по-людськи, – розповідає джерело, близьке до російського уряду. – Звичайно, він не був ніяким проамериканським, він був проукраїнським. І щиро хотів зробити щось хороше”. За словами трьох джерел, Зеленський дійсно хотів перезавантажити відносини з Москвою, його команда виходила на різних людей із консультаціями, як це зробити, зокрема, Єрмак дзвонив колишньому главі адміністрації президента Олександру Волошину. Путін теж розраховував, що із Зеленським можна домовитися, припускаючи, щоправда, що обіграє недосвідченого політика і нарешті запустить реалізацію Мінських угод, що для Росії було б рівнозначно великій перемозі.
У грудні 2019 року до Парижа Путін їхав у цілковитій упевненості, що багаторічне питання зрушиться. Однак, як виявилося, Зеленський був переговірником ще більш непростим, ніж його попередник: він відмовився проводити вибори на Донбасі до передачі кордону, а члени його команди навіть спробували переписати в угодах ключовий абзац про особливий статус Донбасу, зробивши його не постійним, а тимчасовим. Сурков, який брав участь у переговорах, пригрозив припинити зовсім мирні переговори і, за словами одного з українських міністрів, мало не з кулаками кинувся на колегу Андрія Єрмака, нібито кричав і тупотів ногами
Як би там не було, тепла ванна, на яку розраховував Путін, обернулася холодним душем. “Путін, який спустився з гори, щоб прийняти капітуляцію України, за фактом опинився в ролі кинутої нареченої, – оцінює в розмові з “Версткою” цей візит Олександр Харебін, один із тих, хто розробляв зовнішньополітичну стратегію Зеленського у складі його передвиборчого штабу. – Приїзд Путіна в Париж став колосальною помилкою російського президента, який переоцінив непідготовленість Зеленського і його команди. Із великого царя всієї Русі Путін перетворився мало не на посміховисько”. Зеленський у цьому йому допоміг: просто під час виступу Путіна на пресконференції, коли президент Росії говорив про те, що ухвалено документ про неухильне дотримання Мінських угод, Зеленський посміхався й мотав головою, а коли Путін заговорив про особливий статус, – зовсім розвеселився і навіть прикрив рот рукою, щоб не засміятися.
“Це було несподівано для всіх і вперше настільки явно, – розповідає “Верстці” український радник Харебін. – Путін фактично отримав публічний ляпас. І це, можливо, стало травмуючим досвідом”.
З виразу обличчя російського президента було зрозуміло, що він насилу витримав спільну пресконференцію, у бік Зеленського він навіть не дивився і часто звірявся з паперами. Відтоді Зеленський і Путін ніколи не зустрічалися, а Сурков через два місяці звільнився з посади куратора України і Донбасу. Після провалу в Парижі в Москві зробили ставку на soft power. А ключовою довіреною особою Кремля став Віктор Медведчук.
Остання точка
Колишнього главу адміністрації президента Кучми Путін не забував, навіть коли той йшов із політики. У 2012 році Путін запізнився на зустріч із президентом Віктором Януковичем на чотири години, а після цього демонстративно відвідав із приватним візитом Медведчука в нього вдома. За вечерею той йому показував аквадискотеку – кольорові фонтани, що змінюють колір, реагуючи на музику. “До того ж там була професійна зйомка, видно, що не папараці знімав, а у відкриту працював особистий оператор”, – згадував у розмові з автором “Верстки” телеведучий Євген Кисельов. Кадри з візитом Путіна до Медведчука потрапили на українське телебачення.
Після 2014 року Медведчук, як найбільш дружній до Москви політик, став займатися організацією переговорів тристоронньої групи, а також обміном полоненими. Наприкінці правління Петра Порошенка соратник Медведчука Тарас Козак придбав три новинні телеканали, які потім стали каменем спотикання між Медведчуком, якого в Україні називали реальним власником телеканалів, і Зеленським.
Канал відображав проросійські погляди його власників, за словами медіаексперта Отара Довженка, пропаганда на них мала такий вигляд: “твердження на кшталт того, що на Україну ніхто не нападав, тут триває громадянська війна, в якій винна Україна, треба просто взяти й почати дружити з Росією, Крим пішов сам, тому що ми його не любили, на Майдані стався збройний переворот”. Паралельно на цих телеканалах послідовно критикували політику Зеленського, роблячи наголос на зростанні цін на ЖКГ і соціальні проблеми. Рейтинг Зеленського почав падати, а партії ОПЗЖ, політраду якої очолював Медведчук, – навпаки – зростати. У жовтні 2020 року партія в шести областях посіла перше місце на регіональних виборах, обійшовши партію Зеленського “Слуга народу”. Про цю подію Зеленський згадуватиме навіть після початку війни: у першому інтерв’ю російським журналістам, наприкінці березня 22 року, під час боїв за Маріуполь, він довго розповідав про те, як Медведчук перемагав у регіонах.
У лютому 2021 року було проведено спецоперацію, метою якої було нейтралізувати Медведчука. Санкції стосувалися телеканалів “112 Україна”, NewsOne, ZIK та їхнього власника, соратника Медведчука, Козака. За словами Зеленського, телеканали вели антиукраїнську пропаганду і заважали процесу інтеграції країни в Євросоюз. Каналам заборонили мовлення. Рішення про їхню заборону ухвалили на терміново скликаній Раді з національної безпеки і оборони. В Офісі президента тоді пояснили, що “112 Україна”, NewsOne, ZiK використовують, на їхній погляд, як “інструменти чужої іноземної пропаганди в Україні”. Радник глави Офісу Михайло Подоляк додав, що канал працював на “окупантів”. Також там говорили, що “є питання” щодо фінансування телеканалів.
Утім, ще за півтора року до закриття каналів Зеленський заявляв, що знає, з якої країни вони отримують фінансування, а голова Служби безпеки України Іван Баканов говорив, що через канал проводиться “державою-агресором антиукраїнська інформаційна кампанія”.
Санкції торкнулися й особисто Медведчука, якого разом із дружиною занесли до списку розслідування СБУ про фінансування тероризму. 11 березня 2021 року СБУ і податкова служба провели спецоперацію на об’єктах мережі автозаправок Glusco, які також пов’язують із сім’єю Медведчука.
Три джерела в оточенні російського президента підтвердили, що саме ця історія зі знищенням інформаційного ресурсу Медведчука і тим, що його почали “кошмарити”, стала останньою краплею в ухваленні Путіним рішення про підготовку до військової операції. До інструментів “м’якої сили” в Кремлі вирішили більше не вдаватися.
“Наїзд, коли у нього відібрали телебачення і партію стали фігачити, – це прям сильно завело Путіна, – розповідає один із давніх знайомих російського президента. – Він сприйняв це як особистий випад. Існування Медведчука і його каналів – це був як місток і надія якось ситуацію вирішити політичними методами. І раптом Україна пішла на ескалацію. Ах ви на ескалацію вирішили піти? Не зрозуміли, з ким справу маєте?”.
На рішення Путіна вплинув і сам Медведчук, який регулярно розповідав російському президенту про велику підтримку його особисто і проросійські настрої в Україні. “Він розповідав казки, освоював ці гроші, які йому платили за організацію політичного опору, і не вірив, що хто-небудь коли-небудь перевірить, – згадує джерело, близьке до адміністрації президента. – Розповідав про лояльність території, тупо вводячи в оману Путіна”.
У Кремлі не стали ставити під сумнів слова Медведчука. “Замість того, щоб зробити висновки про адекватність отриманої інформації, проаналізувати і побачити очевидну картину, що їх тут не чекають, образа і злість застелили їм очі”, – розводить руками український політичний радник Харебін.
Однак Медведчук не міг і припустити, що його дані Путін використовуватиме для ухвалення рішення про легку спецоперацію, метою якої була швидка зміна влади в Києві, говорить знайоме з ним джерело. Путін всерйоз розраховував на підтримку населення по всій країні, про яку йому розповідав довірений кум.
“Для Медведчука рішення про війну виявилося найкатастрофічнішим сценарієм”, – свідчить людина з оточення Путіна.
Під час ухвалення рішення про війну з Медведчуком Путін не радився. Як і ні з ким іншим. Єдиною людиною, яка мала постійний вихід на Путіна, був його друг Юрій Ковальчук.
Два джерела підтверджують, що Ковальчук відіграв вирішальну роль в ухваленні президентом рішення про спецоперацію. Під час пандемії лише Юрій Ковальчук не виходив із резиденції Путіна, щоб не проходити карантин. Ковальчук ніколи не приховував своїх антизахідних настроїв, і, можливо, раніше саме він захопив Путіна тими письменниками, яких президент почав вивчати в другу декаду 2000-х років. З березня 2020 року вони годинами розмовляли про конфлікт із Заходом та історію Росії, писав The Wall Street Journal. Це підтверджують і опитані “Версткою” джерела: “Путін у цей момент був обмежений у спілкуванні з адекватними людьми. Він намагався не зустрічатися ні з ким, а якщо зустрічався, за 14 днів карантину люди настільки озвірівали, що нормальна розмова не складалася. До того ж зустріч на відстані 15 метрів не передбачає довірчого спілкування”.
Саме Ковальчук переконав Путіна, що Європа розділена протиріччями і зараз найкращий час для швидкої операції, говорить джерело, близьке до Кремля.
Рішення про підготовку до операції ухвалили наприкінці лютого – на початку березня 2021 року, за рік до війни. Уже у квітні біля кордонів України відбулися перші загрозливі навчання.
Сама підготовка проходила в найсуворішій секретності, проте вже з літа розмови про можливу війну стали загальним місцем серед людей, близьких до Кремля. 12 липня сайт Кремля опублікував статтю Путіна “Про історичну єдність росіян і українців”. За даними “Верстки”, стаття змінювалася багато разів, і в одному з варіантів була пряма погроза про можливість почати військову операцію. Але в остаточний варіант загроза не потрапила.
У доповіді британського Об’єднаного королівського інституту з дослідження питань безпеки та оборони (RUSI), яка вийшла 29 березня 2023 року, йдеться, що ФСБ почала готуватися до окупації України з липня 2021 року. Для цього 9-е управління Департаменту оперативної інформації перетворилося на повноцінний відділ, а штат його збільшився з двох десятків співробітників до більш ніж 200 осіб. Співробітників навіть розділили за областями України, окремі люди займалися питаннями, пов’язаними з українським парламентом, окремі – критичною інфраструктурою.
Як розповідає джерело, близьке до адміністрації президента, на дискусійному клубі “Валдай” у жовтні 2021 року один із присутніх там силовиків підтверджував у приватних розмовах: побоювання Заходу про те, що Росія готується до війни, недалекі від реальності: “Це правда, ми хочемо змінити режим в Україні”. Йшлося про готовність досягти цієї політичної мети саме силовим способом.
Інше джерело розповідає, що в грудні, за три місяці до війни, вже обговорювали, як ділитимуть Україну між великими корпораціями. За розвиток кожного регіону за задумом мала відповідати одна з державних або близьких до Кремля приватних корпорацій. За тиждень до вторгнення збиралася впливова закрита експертна Рада із зовнішньої та оборонної політики, близька до МЗС, де наближений до Кремля політолог прямо говорив, що протягом найближчого тижня почнеться спецоперація зі зміни режиму в Києві, яка триватиме зовсім недовго.
Путін дійсно повірив, що можна змінити режим у Києві швидко і безболісно. У тому, що Захід слабкий, його переконав Ковальчук; у тому, що Україна слабка і лояльна, – Медведчук.
Прості підрахунки говорять про те, що до довгої війни не готувалися. “Країну чисельністю 44 мільйони осіб неможливо захопити військом у 160 000 осіб, – дивується джерело, близьке до політичного крила адміністрації президента. – Якщо починаєте таку операцію з такими силами, ви розраховуєте на масову колаборацію лояльних українців із Росією. І операція була побудована, продумана і розроблена саме виходячи з цієї передумови”.
За словами джерел, як і у випадку з анексією Криму, багато силовиків були проти, про що свідчить і лист генерал-полковника та голови “Загальноросійських офіцерських зборів” Леоніда Івашова, і публікації близьких до Міноборони експертів.
Міністр оборони Сергій Шойгу не сперечався, а навіть зрадів рішенню Путіна. “Він не розумів, у якому стані армія перебуває, і йому було цікаво. Він повірив у те, що Путін знає щось, чого він не знає, і справді думав, що буде щось не надто серйозне, ніж анексія Криму”, – розповідає один зі старих приятелів Путіна. Решту еліт поставили перед фактом уже в день вторгнення.
“Це дивовижна війна, коли практично вся еліта проти. Я розмовляю з начальниками в Росії, немає жодної людини з вищих ешелонів влади, хто був би за. Але вони розуміють, що треба працювати в команді”, – каже колишній чиновник Кремля, посилаючись на приватні розмови з представниками російської влади.
Хто не розуміє – тим показують, що потрібно зрозуміти. Так, джерело “Верстки” розповідає історію, як один “великий чиновник” у Держдумі навесні 2022 року прийшов до куратора внутрішньої політики Кремля Сергія Кирієнка і сказав, що більше не може і хоче піти. “Наступного дня до дружини прийшли ФСБшники, силовики прийшли і до сина, у якого бізнес. Через тиждень чиновник прийшов назад до Кирієнка і заявив, що передумав іти”. “От і добре”, – посміхнувся Кирієнко і буденно взявся обговорювати подальші плани.
