Британський оборонний аналітичний центр стверджує, що після повномасштабного вторгнення в Україну російські служби безпеки та розвідки досягли значно більших успіхів, ніж армія. Однак у роботі спецслужб є й фундаментальні недоліки, які значною мірою сприяли провалу планів російського вторгнення в Україну, вважають експерти Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (Royal United Services Institute). Один з таких недоліків – бажання всіляко догодити президенту Росії.
У доповіді “Попередні уроки неконвенціональних операцій Росії під час російсько-української війни, лютий 2022 – лютий 2023 рр.”, яку підготували експерти RUSI, стверджується, що ФСБ та іншим спецслужбам, завдяки ретельному плануванню, вдалося швидко налагодити роботу на захоплених територіях й досягти помітних успіхів в організації окупаційних режимів, передає ВВС.
Автори документа – Джек Вотлінг, Олександр Данилюк та Нік Рейнольдс – зазначають, що під час планування вторгнення Москва покладалася на розгалужену мережу агентів російських спецслужб в Україні. Однак при цьому структури російських спецслужб, які багато в чому наслідують радянські доктрини, мають низку серйозних недоліків, які не дозволили російській армії реалізувати передвоєнні плани, продовжують вони.
Доповідь підготовлена на основі численних інтерв’ю представників розвідувальної спільноти, служб безпеки та правоохоронних органів України – автори розмовляли з ними як до, так і після початку конфлікту. Дослідники також скористалися матеріалами, які були захоплені на полі бою в Україні або отриманими з інших джерел від російських спецслужб та їхніх партнерів.
Культура звітності та робота заради Путіна
На фундаментальному рівні російським спецслужбам не вистачає тверезої оцінки власних зусиль або, принаймні, чесності, аби точно про них звітувати, йдеться у доповіді.
Спецслужбам доручають завдання без незалежної оцінки життєздатності планів, що створює культуру звітності, де офіцерам вигідно демонструвати зайвий оптимізм. Крім того, схоже, існує системна проблема завищення успіхів та приховування слабких місць перед керівництвом.
Ще одне слабке місце російського підходу – це його шаблонність. Російська система, схоже, не заохочує індивідуального підходу до кожної операції. Як зауважують автори, в умовах, коли ситуація розвивається не за планом, спецслужби повертаються до перевірених методів радянських часів. Ці методи швидко тиражуються в масштабах усіх сил, що залучені в операції, що дозволяє швидко їх виявити та вжити контрзаходів.
Спецслужби заохочують розробляти операції відповідно до їхнього розуміння намірів президента Володимира Путіна, і від того, яка з них більше відповідатиме його побажанням, залежить розподіл ресурсів. Така внутрішня конкуренція також дозволяє Путіну нагороджувати чи карати керівників служб та чиновників, при цьому вони ніколи не почуваються у повній безпеці.
Цю динаміку, на думку авторів, найкраще описує фраза з книги британського історика, дослідника нацизму, Яна Кершоу, який називав устремління гітлерівської держави “роботою для фюрера” (working towards the Fuhrer), коли лідер держави ставив цілі, а держоргани прагнули їх досягти, не зважаючи на засоби.
Вона спотворює і правдивість аналізу: свої перспективи, зазвичай, перебільшуються, а невдачі списуються на масштаб зусиль противника.
Агентура – як готувалася операція
Як на основний механізм операції російські військові покладалися на внутрішню дестабілізацію та дезорганізацію України, що мала вивести з ладу систему управління та військового командування та контролю, підірвати довіру населення до державних інститутів, знизити стабільність країни та мінімізувати допомогу Україні з боку міжнародних партнерів.
У цих умовах Москва не розраховувала на серйозний опір, про що свідчать і провали у логістиці на першому етапі операції, вважають автори звіту. Невелика група планувальників розраховувала повторити успіх кримської операції 2014 року, яка також не мала сенсу з військової точки зору і була спланована з огляду на відсутність опору з боку України.
За даними авторів, у плануванні вторгнення була глибоко залучена ФСБ, яка, ймовірно, отримала завдання підготувати плани окупації України у липні 2021 року. Це вимагало підготовки розгалуженої агентури ФСБ, тому восени 2021 року російські агенти в Україні почали вирушати до короткострокових відпусток на курорти Туреччини, Кіпру та Єгипту, де вони зустрічалися зі своїми кураторами.
Автори звіту приділяють значну увагу методам роботи російських спецслужб, підкреслюючи, що ті воліють мінімізувати роботу агентів із Росії, натомість вербуючи агентів на місцях, що керують своїми власними мережами.
“Якщо ці люди займають політичне, економічне чи бюрократичне становище в цільовій країні, то вони можуть вербувати людей не як російських агентів, а як своїх особистих клієнтів, які починають мимоволі просувати російські інтереси, – наголошується у доповіді. – Це одна з форм вербування під чужим прапором, коли агент може вважати, що йому дають завдання від імені посадової особи його власної країни, навіть якщо зрештою завдання придумали у Москві”.
У випадку з Україною цю роль виконували кілька високопосадовців та політиків, які мали зв’язки з російськими спецслужбами протягом десятиліть, йдеться у звіті.
Агенти російських спецслужб намагалися здійснити внутрішню дестабілізацію в Україні, зокрема в українській розвідувальній спільноті, правоохоронних органах, інших органах державної влади, політичних партіях, громадських організаціях та кримінальних структурах.
Агенти, що обіймали високі посади в українському уряді, мали власний великий апарат, який використовувався для виконання найрізноманітніших завдань – від переміщення готівки до організації конспіративних квартир. Серед цих низових агентів зустрічалися як лояльно налаштовані до Росії українці, так і прості платні агенти, найчастіше з кримінальних спільнот.
Хоча для планів вторгнення цей апарат був не надто великою цінністю, він виявився надзвичайно важливим для дій росіян на окупованих територіях.
Автори також наголошують на важливості Російської православної церкви як єдиного органу підтримки ідеологічно відданих агентів російського впливу. Оскільки відносини держави та релігійних інститутів – це доволі чутлива тема, навіть після вторгнення українська влада не одразу змогла обмежити роботу цих частин російського апарату підтримки.
Російські агенти також мали спровокувати повномасштабні протести. Причому цей план передбачав не лише провокації, а й спроби вплинути на найвище керівництво України та змусити його відмовитися від курсу на приєднання до НАТО та зайняти нейтральну позицію напередодні вторгнення. За задумом російських спецслужб, це мало спровокувати масові протести, схожі на Революцію гідності у 2014 році, та полегшити дестабілізацію країни, паралізувавши силові структури та військове командування.
Нічого цього насправді не сталося.
Помилки планування
Автори доповіді зазначають, що високопосадовці російської розвідки рекомендували відкласти вторгнення до літа 2022 року – на їхню думку, необхідні умови для швидкої перемоги на початку року ще не склалися. Однак у Москві вирішили діяти, бо в Кремлі вважали, що розуміються на українській політиці.
Можливо, цю думку підкріплювали українські колишні високопосадовці, які живуть у Москві. За інформацією СБУ, з російськими спецслужбами на регулярній основі співпрацюють такі представники режиму Януковича: ексміністр оборони Павло Лебедєв, колишній керівник СБУ Олександр Якименко, ексміністр внутрішніх справ Віталій Захарченко та колишній керівник адміністрації президента Андрій Клюєв.
Поспішне й не до кінця підготовлене вторгнення автори доповіді розглядають як свідчення того, що російські агенти перебільшили рівень свого впливу, а самі спецслужби отримали наказ сприяти окупації у встановлені терміни, а не оцінювати її життєздатність. Цю інституційну культуру виконання наказів автори вважають однією з причин провалу початкових планів вторгнення в Україну.
Створені російськими спецслужбами мережі мали виконувати інші завдання і виявилися непридатними в умовах тривалого конфлікту. Ба більше – злочини проти цивільного населення змінили ставлення до Росії не лише серед простих українців, а й серед представників проросійських організацій.
Росія розраховувала окупувати Україну шляхом паралізації центрального державного апарату у поєднанні з капітуляцією окремих ізольованих українських підрозділів. “Росіяни, мабуть, помилково спроєктували в Україні свою культуру управління “згори донизу”, – вважають автори.
Що в них вийшло
Однак, хоча події в Україні розвивалися за зовсім іншим сценарієм, вважати російські плани зовсім помилковими неправильно, кажуть автори доповіді. В окупованих районах росіяни продемонстрували, що можуть контролювати населення та керувати апаратом контррозвідки за допомогою достатньої кількості колабораціоністів.
Окупаційним адміністраціям і гарнізонам допомагали працівники місцевих правоохоронних органів та державні службовці, завербовані перед війною як агенти російських спецслужб. Згідно з деякими передвоєнними оцінками, ці люди мали захопити місцеві органи влади і потім передати їх росіянам. Насправді завербованих агентів було значно менше.
Наприклад, з 800 російських агентів, виявлених в окупованих районах Харківської області, більшість були молодшими чиновниками у місцевих органах влади.
Менш як 100 працівників місцевих правоохоронних органів співпрацювали з росіянами.
Плани ФСБ, однак, і не вимагали, щоб більшість – чи навіть значна частина населення – вітали вторгнення. Виходячи з досвіду Чечні, планувалося, що для того, щоб окупаційний режим був ефективним, з ним мають співпрацювати добровільно чи з примусу 8% населення.
До речі, проаналізувавши ситуацію в захоплених росіянами районах, українські розвідники дійшли висновку, що загалом оцінки ФСБ виявилися правильними.
Ще однією сильною стороною російського потенціалу нетрадиційної війни є систематична методологія придушення окупованих територій, зазначають автори доповіді. Досвід Чечні показує, що для повного придушення опору може знадобитись не одне покоління, але це не означає, що діяльність опору серйозно загрожує Росії.
Окупаційна адміністрація контролює магазини, розподіл харчових продуктів та послуги. Доступ до цих послуг – це ще один важіль примусу не лише для придушення опозиції, а й для заохочення до співпраці.
Автори доповіді також відзначають успіхи російських спецслужб у використанні цифрових технологій, за допомогою яких вони створили об’ємну базу даних про мешканців окупованих територій – хто де живе і працює, чи був пов’язаний з українськими силовими структурами, де живуть і працюють родичі тощо. Спецслужби склали великі списки високопоставлених прихильників української влади, щоб за можливості або усунути їх, або захопити для показових судових процесів.
У цифровій формі до цих даних мають доступ багато оперативників, що допомагає тиснути на опір окупації, погрожуючи, наприклад, членам їхніх сімей.
Системні недоліки
Однак російські спецслужби мали свої недоліки, зазначають автори.
Зокрема, тенденція покладатися на невелику кількість елітних агентів, що управляють своїми власними мережами, означає, що усунення цих агентів непропорційно впливає на російський розвідувальний потенціал.
Що ж до фронтової розвідки та цілевказівки, попри хороші можливості зі збору інформації, заплутана схема обробки розвідданих призводить до значної затримки між їх появою та завданням удару по виявлених цілях. Зазвичай, для цього потрібно не менше доби, а то й значно більше, наприклад, коли удар завдавали ракетою “Калібр” морського базування.
Крім того, деякі уражені цілі були військовими об’єктами багаторічної давнини, що можна інтерпретувати як бажання розвідників генерувати цілі навіть за відсутності актуальних розвідданих, вважають автори.
Описані в доповіді проблеми – вербування на високому рівні та створення апарату підтримки – це проблема не лише України: нагадуванням цього є нещодавні арешти російських агентів у німецькій розвідці та нові спроби Москви дестабілізувати ситуацію в Молдові.
