Колишній вже посол України в Німеччині Андрій Мельник розповів Главкому про те, як він працював з цією країною задля того, щоб ми могли отримати новітню зброю для захисту і звільнення своєї території.
-Літаки і ВМС – це окремі глобальні теми, про які ми майже не говоримо, на жаль. А я про це тарабанив задовго до великої війни. Німці виробляють круті корвети, фрегати, інші види бойових кораблів і підводні човни. Після втрати нашого флоту під час анексії Криму я намагався це питання просувати в нашому оборонному відомстві. Даремно. Німеччину наші не розглядали як потенційного партнера з політичних міркувань, через заборону продажу зброї в регіони конфліктів.
А що стосується підводних човнів, то я ж був у Гамбурзі генконсулом три роки (2007-2010). Тоді я був ще зовсім «зеленим» дипломатом. Це було у часи після Майдану. І тоді я мав час детально вивчати Німеччину. Я об’їздив усе узбережжя, всі їхні порти, верфі, побував на підводних човнах. Це реально космос. Маленький підводний човен, який працює на водні без шуму, і в порівнянні з дизельними підводними човнами, які легко пеленгувати, ці субмарини є примарами. У ті часи такий човен коштував пів мільярда євро. І німецький адмірал, який мені, «чайнику» у військовій сфері, зробив екскурсію, пояснив для чого він у 21 столітті потрібен. Він сказав: пане генконсуле, ви не розумієте: один підводний човен у Чорному морі – і ви міняєте повністю все планування ворожого флоту. Навіть якщо у них 20 чи 30 кораблів, вони не знають, де ви є. Замість того, щоб бомбити узбережжя, вони думатимуть, як вас знайти, бо ви – човен-невидимка, ви їх тримаєте в тонусі. Вони тоді навіть не будуть виходити з акваторії Севастополя.
Пройшло 15 років з того часу, коли я агітував за необхідність купити у ФРН підводний човен, а зараз він коштує вже понад мільярд євро.
У 2015 році я був у Бремені на фірмі Atlas Elektronik, яка виробляє протикорабельні торпеди. Все те, що ми зараз випрошуємо, можна було б 2015-16 роках замовити.
Чому ми цього не робили?
Я не знаю. Для мене це загадка. Я цього не розумів і сварився з усіма. Коли глава Міноборони Степан Полторак приїхав з візитом до Німеччини у травні 2017 року, який я вибивав два роки, то його зустрічали краще ніж президента. Німці вміють пил в очі пустити. Тоді Урсула фон дер Ляєн була міністром оборони. Я пам’ятаю цю зустріч. Це був жах. Ми підготували тези, я провів брифінг у машині. Прошу: «Пане міністре, не забудьте озвучити всі наші теми, скажіть, яку саме німецьку зброю нам треба. Це мені дуже полегшить роботу у Берліні».
І слухайте, що було. Розмова замість запланованих 45 хвилин тривала менше пів години. Фон дер Ляєн каже: «Чим ми можемо вам допомогти, розказуйте, я записую…». А він їй розповідає: нічого не треба, що ми – найкрутіша армія у світі, що це ми ще можемо вас навчити, як воювати. «Приїжджайте до нас, ми все вам покажемо». Я бачу у неї очі округлились: «Я подивлюся, чи зможу приїхати. Дуже дякую, було приємно познайомитись». Вона встає, прощаються, Полторак не розуміє, що сталось. Я був у шоці. Краще б він не приїжджав взагалі. Тоді б я казав, що це – лінія держави, нам це потрібно, ось всі наші бажання. А так німці потім знущалися з мене, мовляв: так міністр же ваш нічого нас просив – до побачення!
Щодо поставок нам літаків Eurofighter, які виготовляє консорціум Airbus. Я закидав цю провокативну думку, щоб німці усвідомили, що ми бачимо більшу картину. Що ми не лише зациклилися на тих «Леопардах» і довбем. Ми знаємо, що німці можуть ще більше всього зробити.
Я бився головою об стінку всі ці роки, щоб переконати в необхідності співпраці з Німеччиною у військовій сфері. З німцями треба системно працювати, і вони підуть назустріч. Адже їхні підприємства отримають від нас нові замовлення на десятки мільярдів. Вони розуміють, що Україна це буде крупний покупець на десятиліття, безпека з Росією – наше супер-завдання років на сто наперед.
