5 грудня Володимир Зеленський підписав Спільну декларацію щодо євроатлантичної інтеграції з прем’єром Чорногорії Дрітаном Абазовичем. Таким чином Чорногорія підтримала вступ України в НАТО, а також оголосила, що надасть Україні 11% свого оборонного бюджету.
Чорногорія стала лише третьою країною НАТО – після Бельгії та Чехії, які ухвалили подібний документ.
“Ви захищаєте не лише власну територіальну цілісність і суверенітет – ви бороните універсальні цінності: право людей обирати своє майбутнє, майбутнє своєї країни. Ми готові повною мірою працювати щодо санкцій, ми надаємо допомогу біженцям, а також фінансову, військову допомогу”, – заявив Абазович під час онлайнконференції з Зеленським.
Для України це приємна новина, адже чорногорська політика різко контрастує з політикою сусідньої Сербії, яка не тільки не надає військової допомоги Україні, але й ухиляється від запровадження санкцій проти Росії на тлі участі деяких сербських громадян в боях на боці російської армії. Врешті-решт, Чорногорія під час війни надала тимчасовий захист кільком тисячам українців, нагадує ВВС.
Проте незабаром після підписання декларації між Зеленським та Абазовичем, чорногорські ЗМІ повідомили про те, що документ мав взагалі-то підписувати з президентом України не прем’єр, а президент Чорногорії Міло Джуканович.
За інформацією чорногорського видання Pobjeda, Джуканович чекав висновку щодо документу від МЗС, посольства Чорногорії в Україні та представництва країни при НАТО до середини грудня. Чорногорський президент дізнався зі ЗМІ, що Абазович вже встиг підписати декларацію з Зеленським, повідомляє CDM.
Тим часом в Чорногорії вирують пристрасті через протиборство щодо майбутнього країни в ЄС і НАТО та ставлення до війни Росії проти України. У цій боротьбі активну участь бере Сербська православна церква, яка не засудила російського вторгнення в Україну, але раніше залучила до чорногорської політики митрополита УПЦ МП Онуфрія. А опозиційні демонстранти виходять на акції з прапорами України і кажуть про зростання загрози для незалежності Чорногорії.
BBC News Україна розібралася, як російська війна проти України стала ще одним фактором, який розділив мешканців Чорногорії на різні табори, і чому на акціях чорногорської опозиції часто можна побачити українську символіку.
Втрачена і віднайдена незалежність
Чорногорія – маленька балканська країна з населенням трохи понад 600 тисяч, але її незвичайна історія визначила гостру політичну боротьбу, яка в країні розгортається зараз, зокрема, і щодо ставлення до Росії та України.
В часи Османської імперії Чорногорія, на відміну від Сербії, повністю не втратила незалежність. Під проводом місцевих православних митрополітів частина населення багато століть чинила опір, за керівництва митрополітів з династії Нєгошів виникло князівство Чорногорія і Чорногорська автокефальна церква, а у XIX сторіччі – на початку XX сторіччя чорногорці відвоювали в турків низку територій.
Проте в країні були сильні позиції прихильників об’єднання з сусідньою Сербією в єдину державу. По завершенню Першої світової війни вони включили Чорногорію до складу Югославії під правлінням сербської династії, короля з династії Нєгошів позбавили влади, а Чорногорську автокефальну церкву 1920 року включили до складу Сербської православної церкви.
Прихильники незалежності не змирилися, заперечували рішення про “анексію Чорногорії” і час від часу підіймали повстання, але до розвалу соціалістичної Югославії у 1990-х їхні позиції були слабкими.
Останні 30 років ключові події в історії Чорногорії відбуваються за участі нинішнього президента Міло Джукановича. Наприкінці 80-х та на початку 90-х він був одним з союзників Слободана Мілошевича серед югославських комуністів, не без підтримки якого у 1991 році, у 29 років, вперше очолив уряд Чорногорії. У 1991-1992 роках соціалістична Югославія розпалася, але Джуканович підтримав референдум 1992 року, на якому чорногорці вирішили лишитися у складі малої федеративної Югославії, стореної лише з Сербії та Чорногорії.
Проте з 1995 року, після поразки сербських націоналістів у війнах в Хорватії та Боснії, Джуканович дистанціювався від Мілошевича і обрав шлях на інтеграцію Чорногорії до Європи. У 1997 році його обрали президентом Чорногорії, і відтоді він керував країною безпосередньо або через соратників по правлячій партії. Чорногорія обрала курс на унезалежнення від Сербії і розвал малої Югославії. Це після багатьох років перемовин врешті-решт завершилося референдумом та проголошенням незалежності у 2006 році – “за” тоді проголосували 55,5% виборців.
У 2000-і роки в Джукановича склалися чудові відносини з Росією, і російські бізнесмени інвестували в країну, скуповували нерухомість. У Москві тоді не протидіяли проголошенню незалежності Чорногорії, адже Сербією тоді керували прозахідні уряди, і до проголошення незалежності Косова у 2008 році відносини Сербії та путінської Росії були досить прохолодними.
Проте все змінилося після приходу до влади сербських націоналістів у Сербії в 2012 році та початку війни Росії проти України. У 2014 році Джуканович, на той момент прем’єр, прискорив курс на вступ Чорногорії в НАТО, підтримав санкції проти Росії. Москва обіцяла “заходи у відповідь”.
Партія Джукановича, попри протести просербських партій проти вступу до НАТО, зберегла владу і у 2017 році Чорногорія нарешті стала членом альянсу.
Проте 2019 року загострилося протистояння Джукановича з просербськими партіями та Сербською православною церквою, коли влада намагалася ухвалити “закон про свободу релігії та вірувань”. Він передбачав повернення державі контролю над всіма церковними приміщеннями, побудованими до 1918 року, коли Чорногорію включили до складу Югославії.
В одному з протестів, 29 лютого 2020 року у Подгориці, поряд з лідером протестів -чорногорським митрополитом Сербської православної церкви Амфілохієм – взяв участь і митрополит УПЦ МП Онуфрій, який оголосив учасникам, що молиться за те, “щоб у Чорногорії та Україні припинилися гоніння на Церкву”. Тоді посольство України в Чорногорії мусило пояснювати, що Онуфрій представляє Російську православну церкву, а не ПЦУ, недоречно коментує внутрішньополітичні питання Чорногорії, і ставить під загрозу дружні відносини українців та чорногорців, повідомляло видання Danas.
Врешті-решт строката опозиція, яка складалася з дружніх Сербській православній церкві партій, перемогла на парламентських виборах у серпні 2020 року. Перемозі сприяла втома частини населення від тривалого правління Міло Джукановича, корупційних скандалів, які накопичилися за десятиріччя його правління.
Разом з проєвропейською партією “Чорним по білому” етнічного албанця Дрітана Абазовича, яка вимагала боротьби з корупцією в країні і виступала проти Джукановича, наближений до СПЦ політик Здравко Крівокапич сформував уряд країни. Він відмовився від законопроєкту, що викликав “церковний бунт”.
Уряд Крівокапіча, прозваний “урядом апостолів” за наближеність до церкви, розвалився після чвар всередині коаліції якраз напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року. До кінця квітня він виконував обов’язки, і зволікав з приєднанням до заходів проти Росії. Уряд зміг ухвалити санкції проти РФ лише 8 квітня – з третьої спроби, вже після того, як Росія внесла Чорногорію до переліку ворожих держав і стало відомо про події у Бучі.
Наприкінці квітня парламент затвердив проєвропейський уряд меншості на чолі з Дрітаном Абазовичем – партія президента Міло Джукановича не увійшла до його складу, але дала необхідні голоси для затвердження.
Здавалося, Чорногорія знову стала сповідувати звичайну євроатлантичну політику. У травні Міноборони оголосило про виділення Україні 400 тисяч євро на медичну та військову допомогу. Дрітан Абазович у червні відвідав Київ разом з прем’єром Албанії, аби продемонструвати підтримку України і її заявки на членство в ЄС.
30 липня Скупщина (парламент) Чорногорії з ініціативи трьох проєвропейських партій – Демократичної партії соціалістів, соціал-демократів та партії босняків – проголосувала у резолюції за засудження російської агресії проти України та підтримку заходів ЄС щодо протидії Росії.
Це рішення підтримали 55 з 81 депутата, 18 голосували проти, троє утрималися. Проти відкрито виступив просербський Демократичний фронт, представники якого назвали резолюцію “однобічним і підбурювальним документом, який не враховує все, що відбувалося в Україні”, повідомляло Radio Slobodna Evropa.
“Це просто нікчемний памфлет, який з якоїсь адреси нав’язали парламенту Чорногорії… Парламент неодноразово відхиляв ініціативу створити комітет для вивчення впливу бомбардувань НАТО в 1999 році на здоров’я громадян”, – сказав депутат від “Демократичного фронту” Йован Вучурович.
Натомість депутат від Демократичної партії соціалістів президента Джукановича Даніель Живкович нагадав про порівняння Чорногорії з Україною, які лунали з боку деяких сербських політиків.
“Я не бачу великої різниці між наративом, який йде з Росії щодо громадян України, і тим, що лунає з сусідніх країн щодо Чорногорії та її громадян”.
Депутатка від Соціал-демократичної партії Драгінья Вуксанович заявила, що голосування по резолюції є маркером, хто насправді з чорногорських політиків хоче інтеграції в ЄС, а хто обирає союз з Росією та Білоруссю. Вона висловила впевненість, що Україна переможе над “тими, в кого на танках літера Z”.
“Страждання мирного населення в Києві нагадують нам про страждання Сараєво. Руйнування Маріуполя нагадує нам про знищення Вуковара. А злочин у Бучі непереборно нагадує нам про геноцид у Сребрениці”, – коментував резолюцію представник Партії босняків Сульо Мустафіч.
Проте вже у серпні в Чорногорії почалася чергова політична криза. Прем’єр Дрітан Абазович без згоди партнерів по коаліції підписав угоду з Сербською православною церквою, яка визнала за нею право на майно і надала їй право екстериторіальності. 19 серпня парламент проголосував вотум недовіри уряду через цей крок, але він досі виконує обов’язки.
Далі країну шокував шпигунський скандал і реакція Абазовича на нього.
У вересні Агентство національної безпеки Чорногорії оголосило про викриття російської шпигунської мережі, в участі в якій звинуватили двох чорногорців та 28 громадян іноземних держав. Після цього з Чорногорії вислали шістьох російських дипломатів, а російський консульський відділ в Подгориці припинив роботу.
Незабаром з ініціативи прем’єра Абазовича, було звільнено в.о. голови Агентства нацбезпеки Саво Кентеру, який займався розслідуванням щодо шпигунської мережі, керівників МЗС та Міноборони, які були прихильниками подальшої інтеграції в ЄС.
“Маємо найбільшу операцію з викриття російської шпигунської мережі, з Чорногорії було вислано 35 людей, виявлено агентів ГРУ в Чорногорії – і, зрештою, хтось каже, що ми працюємо недостатньо добре і не називає жодної причини, але замінює тебе на посаді… Усе зрозуміло”, – прокоментував відставку Саво Кентера.
2 листопада депутати ухвалили закон, яким обмежили повноваження президента щодо надання мандату на формування уряду. Це викликало протести противників просербських партій, прибічників Джукановича.
Політичний хаос в Чорногорії триває. На вулиці регулярно виходять прихильники євроатлантичного вибору, які протестують проти буль-якого зближення з Сербією та Росією, поряд з чорногорською символікою вони часто несуть і українські прапори.
Абазович та просербські партії намагаються обмежити повноваження Джукановича, звинувачують його в причетності до схем контрабанди. Натомість представники партії Джукановича вимагають дострокових парламентських виборів, натякають на зацікавленість Росії та Сербії у скасуванні державності Чорногорії.
“Намір полягає в тому, щоб представити референдум (про незалежність 2006 року. – Ред.) і саму незалежність Чорногорії як суперечливу іі короткострокову екскурсію, яку слід терміново скасувати…показати, що Чорногорія є нежиттєздатним утворенням і що останні шістнадцять років її незалежності – лише неприємний і тимчасовий епізод”, – заявив в інтерв’ю antenaM у вересні ексміністр оборони і соратник Джукановича Предраг Бошкович.
Питання ідентичності дійсно залишається вагомим для Чорногорії. Тут склалася ситуація, коли дехто визначає свою національність не відповідно до етнічного походження батьків, а відповідно до геополітичних симпатій.
“В Чорногорії переважно живуть чорногорці за етнічним походженням. Але частина наших родичів, друзів себе вважають сербами. Вони себе ідентифікують, як серби, хоча і походять звідси. В одній родині можуть бути брати, один з яких себе вважає сербом, інший чорногорцем. Це дуже часте явище в Чорногорії. Це не розкол за етнічним походженням, це криза ідентичності”, – пояснює чорногорський політолог Любо Філіпович.
Якщо дивитися на статистику, в останні 40 років відбулося суттєве зростання кількості сербів в Чорногорії, хоча загалом населення країни зросло лише на 40 тисяч (приблизно на 7%). Під час перепису 1981 року 68,5% вказали себе як чорногорців, лише 3% населення називали себе сербами.
Зідно з переписом 2011 року, лише 45% населення вважали себе чорногорцями, натомість сербами – 28,7%.
Розкол щодо України
Ставлення до війни Росії проти України стало ще одним фактором, який розділив мешканців Чорногорії на різні табори.
Чорногорський політолог Любо Філіпович в коментарі BBC News Україна каже, що публічно політики навіть з просербських партій уникають заяв на підтримку Росії.
“Уряд Сербії теж не виражає відкритої підтримки Росії. А в Чорногорії це був би політичний суїцид для багатьох – казати, що вони проти України”.
Водночас він не вважає заяви Абазовича на підтримку України щирими.
“На мою думку, Абазович підписав документ з Зеленським, аби використати Україну для власних цілей. Публічно він прозахідний, але таке враження, що працює в інтересах Сербії, бо він хоче коаліції з політиками, які співпрацюють з Росією, постять селфі з Путіним, тими, хто виступає проти НАТО. Це мені нагадує позицію уряду Грузії – публічно підтримувати Україну, але мати зиск від співпраці з Росією”, – пояснює Філіпович.
За його словами, чимало прихильників інтеграції Чорногорії в ЄС та НАТО не довіряють Абазовичу, вважають його провідником волі просербських партій, який вдало спекулює на проблемах корупції та контрабанди в країні.
Водночас, хоча Чорногорія є членом НАТО, ситуація в країні нагадує чорногорському політологу ситуацію в Україні перед 2014 роком.
“У нас в країні досить потужні проросійські та просербські настрої. Уряд контролює коаліція груп, які є переважно проросійськими та просербськими. Просто деякі з них відкрито це визнають, деякі ні. Наша ідентичність та незалежність заперечується Сербією, так само як Росія заперечує ідентичність України. В нас є свій “Львів” – Цетинє, інші міста, де національна ідентичність є дуже сильною, але є інші частини країни, де чорногорці не так переконані в ній”, – пояснює він.
Цетинє – це центр чорногорської державності, столиця Чорногорії протягом кількох століть до включення країни до складу Югославії у 1918 році, центр боротьби проти Мілошевича у 90-х роках. І це також місто, де місцеві мешканці, “Громадянська ініціатива 21 травня”, регулярно проводять акції на підтримку України.
Натомість найбільш сильні просербські настрої у виборців в приморській Будві та на півночі країни у Плевлі, де на останніх муніципальних виборах перемогли представники просербського “Демократичного фронту”.
У липні Radio Slobodna Evropa опублікувало дані опитування NVO CGO та Damar про ставлення чорногорців до війни. 52% опитаних підтримало засудження урядом російської агресії, 30% виступили проти, а 18% не визначилися. 45% опитаних також підтримали санкції проти Росії, а 34% виступили проти них.
Водночас, коли чорногорців запитали, яку позицію Чорногорії треба займати у війні, 48% обрали нейтралітет, 34% закликали слідувати політиці ЄС та НАТО, і лише 9% виступили за підтримку Росії.
На думку Любо Філіповича, в Чорногорії існує реальний розкол населення на прихильників України та прихильників Росії. Як правило, Україну підтримують чорногорці, які виступають за інтеграцію країни в НАТО та ЄС, а також представники національних громад країни – хорватів, босняків, албанців.
Один з таких прихильників України, чорногорський письменник та спеціаліст з історії та культури України Божидар Пророчич пояснює свою позицію тим, що Україна зараз веде боротьбу за мир у Європі та світі.
“Це боротьба проти сили, несправедливості, військових злочинів і геноциду. Історія вчить нас, що Україна завжди була незламною у найскладніші історичні часи”, – каже він.
Пророчич намагається пояснити чорногорцям у своїх книжках трагедію Голодомору та історію кримських татар, перекладає вірші українських поетів, зокрема, Василя Стуса.
На його думку, у долях України та Чорногорії багато спільного, і тому чорногорцям та українцям треба єднатися.
“Історія Чорногорії та України, їхня боротьба та страждання розповідають нам про наші одвічні прагнення у боротьбі за збереження ідентичності, мови, церкви”.
Пророчич каже, що Росія є загрозою миру в Європі і світі і має зазнати поразки, тож в інтересах Чорногорії підтримувати Україну до перемоги.
Інша сторона в Чорногорії – громадяни, які бажають розширення співпраці з Сербією та Росією, які часто виступають проти засудження російської політики.
Сербська православна церква і її ставлення до війни
13 березня 2022 року митрополит Чорногорсько-Приморський СПЦ Іоаникій Мічович оголосив, що “події в Україні є наслідками безбожжя, яке вкоренилося”, і що Чорногорію проєктували як “маленьку Україну”.
“Треба співчувати православному народу в Україні, перш за все треба молитися Богу за цей народ, який, на жаль, посварився між собою. І це нам знайомо: у нашій країні багато розколів і чвар. Ну і Чорногорію проєктували бути маленькою Україною”, – цитує його Radio Slobodna Evropa.
Іоаникій також висловив співчуття митрополиту УПЦ МП Онуфрію, і заявив, що священникам цієї церкви в Україні зараз “найважче”.
Деякі представники української діаспори в Чорногорії вважають, що місцеві ієрархи Сербської православної церкви абсолютно байдужі до страждань українців під час війни, а дехто навіть щиро радіє будь-яким перемогам росіян.
Наприклад, священник церкви святого Димитрія в Подгориці Іван Црногорчевич щиро радів у соцмережах, опублікувавши знімок, як росіяни в окупованому Маріуполі міняють дорожній знак українською мовою на російськомовний.
Ексміністр оборони Чорногорії, соратник Джукановича Предраг Бошкович в інтерв’ю AntenaM назвав Сербську православну церкву “найвагомішим гравцем російського впливу в регіоні”.
“Це відкрито підтвердив і нинішній ректор Університету Чорногорії, який сім років тому на конференції в Москві заявив, що “найзначнішою і життєво важливою проросійською громадською організацією в Чорногорії є СПЦ”. Усе це згодом підтвердилося діяльністю церкви не лише в Чорногорії, а й у всьому регіоні. Адже після російської агресії проти України ми побачили відкриту і беззаперечну підтримку цієї агресії з боку Сербської Православної Церкви”, – сказав він.
Політолог Любо Філіпович також вважає, що Сербська православна церква є провідником впливу Сербії та Росії в Чорногорії.
Чорногорська православна церква, відновлена 1993 року, майже не має приміщень, не визнається іншими православними церквами, і не користується великою популярністю серед чорногорців.
Згідно з опитуванням CEDEM у 2020 році, 72% чорногорців відносили себе до православних, 19% до мусульман і 3% до католиків. З православних 90% називали себе вірянами СПЦ, лише 10% – Чорногорської православної церкви.
“Ми дуже прив’язані до нашої землі, живемо в будинках, якими наші родини володіють впродовж поколінь, іноді сторіч. І якщо в якомусь селі є церква СПЦ, люди ходять туди, бо вибору немає, СПЦ контролює майже всі церкви”, – пояснює Любо Філіпович.
Як живеться українцям в Чорногорії
Водночас в Чорногорії в останні місяці суттєво активізувалася українська діаспора, яка намагається залучити чорногорців на бік України.
Після початку повномасштабного вторгнення до Чорногорії поїхали десятки тисяч українців, але залишилося там лише приблизно 10% з цієї хвилі.
Чорногорія приєдналася до програми надання тимчасового захисту українцям, яку затвердили в ЄС. Тож українці отримали право на роботу, користування послугами установ освіти та охорони здоров’я, проте соціальних виплат в країні не надавали.
Станом на 10 жовтня в Чорногорії на правах тимчасового або постійного проживання перебували 11,1 тисяч громадян України. З них 6,7 тисяч подалися на тимчасовий захист – заявки понад 5,8 тисяч вже затвердили.
Українська діаспора в Чорногорії зросла майже до розміру російської.
За даними МВС Чорногорії, на 10 жовтня в країні жили на правах тимчасового або постійного проживання 13,5 тисяч громадян Росії. Загалом же росіян в Чорногорію приїхало з 24 лютого навіть більше, ніж українців – 120 тисяч, щоправда 103 тисячі за цей самий період поїхали з країни.
Більшість українських біженців також поїхали далі в ЄС, а в Чорногорії залишилися переважно ті, хто мав якісь бізнес-зв’язки, співробітники IT-сектору, фрілансери, або ж ті, кому вдалося швидко знайти роботу.
Повномасштабне вторгнення Росії дало поштовх організаційному оформленню української діаспори. В березні 2022 року було створено українську громадську організацію “Українська організація “Добра справа”. Виникли чотири українські центри в Чорногорії, які поєднують функції гуманітарних штабів та культурно-освітніх центрів – у столиці Подгориця та приморських містах Херцег-Нові, Будва та Бар, і зараз українська громада в Чорногорії є однією з найбільш активних на Балканах.
З місцевою російською громадою публічних конфліктів немає – в Чорногорії переважно живуть або опозиційні до Путіна росіяни, або ті, хто “поза політикою”.
Політолог Любо Філіпович підтверджує, що не чув про конфлікти між росіянами та українцями в Чорногорії.
“Українці багато років приїжджали сюди на відпочинок, і в чорногорців конфліктів з ними не було. Тут вже була українська громада і велика російськомовна громада. Серед росіян тут переважно останні 10 років концентруються опозиціонери, ліберали. Взаємодії між українською та російською громадою я не бачу, але й інцидентів немає”, – каже він.
Водночас він згадує про випадки негативної реакції просербських громадян Чорногорії на українські прапори.
Наступного року Чорногорію чекають президентські вибори і, ймовірно, дострокові парламентські, тож чорногорська державність проходитиме випробування.
