Ще в березні він дякував президенту Петру Порошенкові, а в червні вже долучився до зміни правил в адміністрації Володимира Зеленського. Він ненавидить дрескоди і каже, що може «лебедя, рака і щуку» змусити одного з одним спілкуватися заради мети. Як все сталося і чим Давид Арахамія, відомий багатьом у соцмережах як David Braun, планує займатися далі, він розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.
Давид Арахамія – український підприємець, громадський діяч і волонтер.
Відомий під псевдо David Braun.
Народився у російському Сочі, потім родина жила в Грузії. У 1992 році через війну в Абхазії переїхав із батьками до Миколаєва, тут отримав освіту і розпочав перший бізнес.
Є одним із засновників міжнародної IT-компанії Template Monster. У 2016 році стартував його новий проект – конструктор сайтів Weblium. Із початком війни на Донбасі створив організацію «Народний проект». За перший рік волонтери зібрали близько 100 мільйонів гривень допомоги українським військовим. У серпні 2014-го Арахамія став радником голови Миколаївської ОДА щодо волонтерства. Потім – уповноваженим міністра оборони з питань закупівель і, зрештою, його радником. Очолював «волонтерський десант» в Міноборони.
Балотується до парламенту від «Слуги народу», четвертий номер у списку.
– Я з Гагри. Від Сочі це п’ятдесят кілометрів. Моя мама була між цими двома містами, коли в неї почалися пологи. І швидка просто забрала її у пологовий міста Сочі. Це тільки через це у мене місце народження – Сочі.
– Але тепер маєте…
– Зараз виглядає дуже погано. Кажуть: народився в Росії – якийсь шпигун Росії. З 1992-го був в Росії тільки раз, у Москві за багато років до війни, тому що один з американських партнерів чомусь не хотів їхати до Києва.
– До Грузії їздили вже після того, як у 1992 році довелося покинути?
– Тільки двічі. Їздив подивитися на те, що зробив Саакашвілі, подивитися на власні очі, щоб побачити, чи дійсно ці реформи можливі, як вони це зробили. Багато мене зустрічали, показували. У мене є родичі, які живуть у Тбілісі. Я був вражений, відверто кажучи. Але я розумію, що якщо порівнювати Грузію з Україною, то це «дві великі різниці».
– У якому сенсі?
– По-перше, територія і розмір. Я з бізнесу. Коли мене питали про реформи в армії, наприклад, чому це так повільно рухається, то я завжди казав: давайте, хто був у бізнесі, просто уявімо, що у вас є одна організація, ваша власна, без ніяких інших власників, в якій працює двісті п’ятдесят тисяч людей і в ній є понад тисячу філій, а ви хочете все змінити, то скільки це займе часу?
– Скільки?
– Всі, хто не мав досвіду, кажуть: за рік. А всі, хто хоч чимось управляли, кажуть: три-п’ять років – мінімум. Я кажу: це тільки ви – власник. А зараз уявіть, що є парламент, уряд, міністри, якісь зони впливу, групи, таке інше. Це буде 7–8 років, якщо дуже ретельно до цього ставитися.
– Але зараз президент Зеленський говорить про те, що він йде лише на п’ять років. То як він зробить в державі за п’ять років те, що можна зробити в бізнесі за сім?
– Це дуже доречне питання. Я кажу, що для того, щоб це запрацювало, треба змінити правила гри. Я бачив багато прикладів, коли ви створюєте новий ринок, наприклад, кажете, що ось це – червоні лінії, а далі працюєте, як приватний сектор. Єдиний спосіб, яким можна змінити за п’ять років країну, – це просто звузити, зменшити роль держави, щоб бізнес працював.
– Ви ще перед другим туром агітували за президента Петра Порошенка і писали про те…
– Я не агітував. Я дякував.
– Але підтримку нібито якусь йому здійснювали.
– Я планував голосувати за Порошенка. У цьому немає ніякого секрету чи якоїсь інтриги. Чесно кажучи, я думав, що Тимошенко буде в лідерах. Якщо порівнювати Тимошенко і Порошенка, то я за Порошенка.
– Тобто це було перед першим туром?
– Так.
– Але як ви познайомилися з Володимиром Зеленським?
– Після виборів, коли він вже був обраний президентом, але не було інавгурації. Він мені просто зателефонував.
– А як він вас знайшов?
– Мені багато людей кажуть: о, та як же він зателефонував?! Це просто. В Києві не дуже багато людей взагалі, якщо взяти таку активістську тусовку. Йому потрібна була людина. Він шукав нового міністра оборони. Йому сказали, що є Давид, такий чувак…
– Який може бути міністром оборони?
– Та ні! Міністром оборони я не можу бути. Я навіть в армії не був. Це має бути цивільна людина. Але на час війни це повинна бути людина з мілітарним досвідом. Це моє особисте ставлення до цього процесу. Він мене запросив. Там хтось знайомий знайомого – він отримав мій телефон. І запросив мене поспілкуватися на цю тему, побачити моє бачення. Тому що я був і зсередини, і ззовні.
Спочатку це була розмова тет-а-тет, потім до нас доєднався Андрій Богдан, чинний голова адміністрації, потім ще якісь люди, команда. Я зі всіма познайомився. Мене дуже вразило. Я ж мав з чим порівнювати. Розумієте? Там все на інтригах, на якихось кулуарах. А тут така ІТ-шна атмосфера.
– Але отак від знайомства відразу до четвертого номера у списку – трохи дивно на вигляд.
– Для мене теж дивно. Я сидів, коли був з’їзд, з бейдждиком «Гість» в останньому ряду. Я знав, що я буду у списку, бо він мене питав, а я сказав: ну, добре, я можу приєднатися. Але я думав, що це буде п’ятий десяток. Четвірка для мене було несподівано. Але він мені потім пояснив. Він каже: наша програма – це люди нової формації, які можуть дивитися на речі якимось іншим шляхом. У мене є багаторічний досвід проживання в США. І я за рахунок цього можу порівнювати одні речі з іншими. Люди кажуть, що в мене такий основний сенс, що я можу «лебедя, рака і щуку» змусити одного з одним спілкуватися заради чогось, заради мети.
– Як колишніх дружин?
– Як колишніх дружин. У мене перша дружина і моя нинішня дружина спілкуються, їздять у відпустку і таке інше. Тобто мені завжди казали, що коли ти підеш на пенсію, тобі треба йти миротворцем, бо у тебе дуже гарно виходить.
– Але у фейсбуці пишуть: пристосуванець.
– Пристосуванець? У фейсбуці дуже багато пишуть. Коли я сказав, що я йду в політику… До цього я був ІТ-підприємець, організація дуже успішна, я продав компанію у 2013 році. Це була дуже велика історія для молодих підприємців. Останні два роки я просто їздив містами і спілкувався. Разом із «Приватбанком» ми їздили зі спільним проектом надихання, так би мовити, середнього класу підприємців, які хочуть створити або розвинути бізнес. Моя особиста позиція – що будь-яка країна, особливо Україна, може вистояти, тільки якщо буде середній клас. Якщо середнього класу не буде, сподіватися на державу чи сподіватися на якісь бюджети…
– Ви зараз загадали про «Приватбанк». Я планувала розпитувати про Ігоря Коломойського. Люди відразу скажуть: от вам і зв’язок!
– А! «Людина Коломойського»?
– Звичайно!
– Я кажу завжди, що я з Коломойським знайомий через «Приват-24», і то в минулому.
– Тобто з Коломойським не знайомі?
– Я бачився з Коломойським у 2014 році. Була перша зустріч волонтерів з президентом Порошенком. Коломойський був тоді «губернатором». І всі «губернатори» у першому ряду сиділи. Я пам’ятаю, що я тоді просто виступав і сказав, що зараз найкращий друг волонтера – не держава, а найкращий друг волонтера – це контрабандист. І йому дуже сподобалося. Я пам’ятаю, що просто багато людей сміялося. Все.
Я не поважаю Коломойського. Бо коли я прилетів у Дніпро і побачив, у якому стані Дніпровський аеропорт, якщо це рідне місто такої заможної людини, то я вважаю, що йому просто «по фігу.» Якщо йому «по фігу» на своє місто, то як йому може бути не «по фігу» на свою країну?
– Ви спілкувалися, наскільки я зрозуміла, з Володимиром Зеленським доволі відверто…
– Так.
– Запитували у нього про ці зв’язки?
– Так, звичайно. Бо це мене дуже турбувало.
– І?
– Дві речі, які мене турбували перед тим, як я міг погодитися чи не погодитися приєднуватися до команди. Це зв’язки з Коломойським. І друге – це ставлення до Росії. Тобто дві мої червоні лінії. З Коломойським – він мені відверто сказав, що вони партнери по «Кварталу» були, не партнери, а він надавав канал, час, тому вони знайомі. Але каже: ти ще подивишся, коли з часом побачиш мої зв’язки з Коломойським з точки зору, як я буду діяти.
Знаєте, я колись навчався один рік, а мій батько був моїм класним керівником. Це була дуже складна ситуація, тому що він до мене ставився подвійно з увагою.
– Моя мама – вчителька. Вона мене вчила. Я знаю, що це таке.
– Він мене «дрюкав» так, щоб ніхто ні в якому разі не подумав, що він мені якісь поблажки дає. Я думаю, що приблизно таке ставлення буде у пана Зеленського до пана Коломойського.
– Добре. Інше питання – Росія. Зараз ось ці заяви президента сприймаються суспільством не дуже однозначно.
– Так. Абсолютно вірно. І мене це турбувало і турбує. Я можу тут тільки одне сказати – що у Володимира Зеленського ще є такі якісь сподівання, що він зможе придумати якийсь новий формат досягнення миру. Але наша червона лінія – це наші території, їх потрібно повернути. Але є якийсь формат.
Я особисто вважаю, що таких форматів немає, що єдиний формат в нас – це будування сильної армії і чекати, коли Путін піде зі своєї посади, тоді може бути відкрите вікно можливостей якось там домовлятися. Зараз при Путіні я не бачу взагалі ніякої можливості щось робити, навіть з ним починати розмовляти. Бо він – просто чекіст, який довів вже на моїй першій батьківщині в Абхазії те ж саме.
Подивіться, зараз хто може поїхати… Я сподіваюся, що українці не їздять до Абхазії. Це така ж ситуація, як і з Кримом, з Донбасом. Скільки вже років? Уже 27 років. І там просто… Там нічого немає. Там руїна. І якщо у людей немає якогось причинно-наслідкового зв’язку побачити… Я завжди казав, що багато людей налаштовані, кажуть: от є Америка і є Росія, і Америка з Росією, а ми просто якісь заручники цього процесу.
Я вибачаюся, просто українська мова… Це одне з перших інтерв’ю.
– У вас добра українська мова як для людини, яка народилася між Грузією і Росією.
– Я тільки вчуся. Знаєте, як я вивчив українську мову? Коли я приїхав, я дивився серіал «Альф». Я завдяки «Альфу» її вивчив. Я не вивчав українську мову у школі.
– Ваше ставлення, до речі, до закону про мову?
– Дуже підтримую (закон про мову – ред.)! Слухайте, я вважаю, що ми живемо в Україні, люди повинні розмовляти українською. Мої діти всі розмовляють українською, всі у школі.
Пам’ятаєте це велике переживання, коли у кінотеатрах сказали, що тільки українською мовою буде кіно? І казали, що все, це згине кіноіндустрія, бла-бла-бла. А зараз такий трафік, тобто багато людей ходять. Тобто немає проблем!
– Але зараз дехто закликає президента до перегляду цього закону. Ви будете говорити, що не варто?
– Я особисто голосуватиму проти. У мене завжди є особиста позиція. Багато людей у фейсбуці мені писали, що от ти зараз будеш вимушений дотримуватися партійної дисципліни і таке інше. Я завжди казав: я – вільна людина. Я – заможна людина, у мене є достатній капітал, щоб я нікому не…
– А що таке «заможна людина» за українськими мірками для вас?
– Для мене це людина, яка не думає, де їй взяти гроші на те, щоб просто поїсти, жити, поїхати відпочити, де їй взяти гроші, щоб лікуватися в нормальній клініці, не за кордоном.
– Скільки для цього треба на місяць, скажімо, родині?
– У мене дуже багато в родині. У мене шестеро дітей.
– Майже шестеро. Ми скажемо для тих, хто нас дивиться, що четверо, і на двох чекаєте.
– І близнючок я чекаю. Для цього багато грошей треба, бо дуже багато людей. Але моє ставлення, що якщо це в Києві (це залежить від того, де людина живе), то повинно бути не менше ніж тисяча доларів на людину.
– Коли досягнемо такого?
– Я не знаю. Ніхто не може в цій країні відповісти, коли досягнемо. Давайте подивимося, що зараз є. У нас зараз є уряд, який майже не працює вже. У нас є Рада, яка вже ні за що майже не голосує.
– Це не зовсім правда. Бо голосують.
– Ну, дуже мало.
– Список «Слуги народу» станом на ранок четверга. Четверо з сотні – їх уже немає в списку. Ми не будемо говорити про всіх, але про одного хотілося б. Юрій Гусєв, колишній заступник міністра оборони. Я думаю, що ви добре знайомі, очевидно.
– Дуже добре знайомі.
– Як сталося так, що Юрій Гусєв був під № 41, а тепер…
– Команда президента – це ж не тільки Рада. Це багато інших посад, які повинні займати. Це люди, які в команді. А потім хтось може піти міністром, наприклад, хтось може піти «губернатором», хтось може піти представником…
– Але, за традицією, вони всі у списку, а потім, коли створюється уряд, їх забирають.
– На Юрія була дуже потужна, я сказав би, найпотужніша атака інформаційна. Ми знаємо, від кого вона йде. І він вирішив сам. Це його особисте рішення.
– Але я чула інше. Що йому пропонували посаду керівника області.
– Він і піде на керівника області.
– Якої?
– Херсонської, наскільки я чув. Зараз йде оформлення.
– А я чула й інше. Що і ви плануєтеся у виконавчу владу.
– У мене зараз таких планів немає. Я зараз планую очолити Національну інвестиційну раду. Це просто така позаштатна громадська діяльність майже. Що треба? Я дуже добре розуміюся на закордонних інвестиціях. У мене в особистому контакт-листі є чільна тридцятка інвестфондів у США, наприклад. І я їх можу навіть на особистому авторитеті запросити в Україну, показати, що в нас є, якісь проекти, і де є можливості заробляти.
– І залучити гроші?
– І залучити гроші. І в мене є такий особистий…, що я буду вважати за п’ять років, що я зробив, то це тільки дві цифри: скільки ми залучили прямих іноземних інвестицій і не фінансових інвестицій. І друга цифра, яка мене цікавить – це кількість новостворених робочих місць. Бо якщо в людей є робочі місця і є гідні зарплати, то тарифи їх не цікавлять.
– Два мільйони діджиталізованих робочих місць для жінок Індії.
– Так.
– Звідки з’явилася ця ідея? І чому жінки в Індії, а не жінки в Україні?
– У нас є і в Україні.
– Але два мільйони – це дуже глобально!
– Просто Індія – там півтора мільярда. І два мільйони – це отак. В Україні два мільйони – це буде дуже багато.
– Для України два мільйони жінок, яких діджиталізують – це дуже звучить…
– Так, це забагато. Розумієте, це відсоток.
– Але чому не зробити б таку акцію чи таку ініціативу в Україні? Ми говоримо про маленькі бізнеси. Наприклад, пральні чи перукарні, чи ще щось.
– Кав’ярня якась, наприклад.
– І вони зараз працюють здебільшого, чесно кажучи…
– У паперовому такому форматі.
– Не те, що у паперовому. А багато з них нелегально. Тобто людина, яка робить манікюр чи зачіски, не платить податки, нічого ніде не записує, а гроші рахує і кладе в кишеньку. Так? Ніякої діджиталізації там немає. Як це можливо змінити?
– Зараз, здається, наступний після мене Михайло Федоров.
– Здається, шостий він.
– Так, шостий. Дуже крутий чувак. От реально. Він зробив кампанію дуже діджитальну. І оце те, що президент заявив, – «держава в смартфоні». Це буде його відповідальність фактично імплементувати цей процес. І бізнес там має дуже багато можливостей. Наприклад, завжди кав’ярня – це сімейний бізнес. Якщо не мережева. Це хтось у сім’ї орендує якусь площу, хтось робить каву. Вони змінюються. Це – сімейний бізнес. І вони, наприклад, не хочуть йти у податкову і там стояти в черзі, бо це фактично втрачені гроші у кав’ярні. Треба це зробити електронно повністю. Вже це можна робити для декількох послуг, але не для всіх.
– Що заважає?
– Заважає? Знаєте, у кожному міністерстві кожен хоче свою «республіку» побудувати.
– А де гарантія? Завжди, кажуть, як люди йдуть у владу… Нібито з Майдану йшли, а потім… якось змінюються. Що змінює? І де гарантія того, що ви прийдете і не змінитесь?
– Немає гарантії. Для мене цей список – я за нього не платив ніяких грошей. Ну, покликали мене зараз. У мене є внутрішня енергія щось продемонструвати. Я навіть у фейсбуці написав пост для себе. Я сказав, це публічний пост. Але для мене особисто, що коли час якийсь мине, я повинен подивитися на цей же пост, навіщо я йду, і це я на тому шляху чи кудись взагалі зайшов в інше місце? Якщо це я побачу – щось не так: заява і пішов. Чому? Тому що я вважаю, що це повинно бути за покликом душі. Тому що зарплата там якась. Я навіть не цікавився. Я буду її кожен місяць розігрувати у фейсбуці на благодійність.
Я буду «топити», щоб платили людям гідні ринкові зарплати. Я буду дуже непопулярна особа. Я зараз кажу. Бо людям дуже не подобається, коли я якомусь керівникові держпідприємства хочу дати зарплату 10 тисяч доларів, але я кажу: це просто з бізнесу… Якщо я хочу взяти собі Ілона Маска, то цих ілонів масків, наприклад, 10 людей, і вони десь працюють. Я повинен їх якось переманювати. Завжди у світі, я знаю, не суперринкові зарплати, але десь ринок мінус 20%. А в нас ситуація – ринок мінус 90%. І чи ти повинен якісь свої власні корисні інтереси лобіювати йти, чи ти повинен бути просто якийсь дурний і взагалі нічого не зможеш зробити. Ефективні люди десь працюють. Їх потрібно переманювати. Держава зараз не дуже привабливий роботодавець, давайте відверто.
– До речі, ви переманювали в компанію людей, причому не на великі зарплати, як ви говорили.
– Так. Ну, на невеликі – це в ІТ все ж таки. Там середня зарплата – дві з половиною тисячі доларів, більш-менш середня.
– Тобто переманювали, як? З трьох на дві з половиною тисячі?
– З трьох на дві з половиною.
– А як? Кажуть, що от провів лекцію, які ви проводите безплатно, іноді на вісім з половиною тисяч людей. Як ви їх мотивуєте? Мотивуйте зараз когось взяти участь у благочинній акції.
– У благочинній акції – дуже легко. У Миколаєві у 2014 році були якісь проблеми з бюджетами. І все стало. Миколаївський зоопарк – один із найвідоміших зоопарків у країні. Йому там 200 років. І директор зоопарку каже: у мене немає чим годувати тварин. Я зробив таку акцію. Понад 7 тисяч людей за вихідні прийшли до зоопарку. Дуже багато «КамАЗів» з продуктами фермери навезли, і таке інше.
– А в чому полягала акція?
– Це треба трохи емоцій поєднати з патріотизмом. Я описав, чому Миколаївський зоопарк крутий. Миколаївці там народилися. Для них це є і є. А я показав, що він входить до «топових» зоопарків, що у нас є рідкісні тварини, яких в Європі взагалі немає, і таке інше. Потім я у фейсбуці розмістив фотографію дуже худого тигра-дистрофіка. Написав, що його немає чим годувати, і він через п’ять днів просто здохне.
– Це була трохи брехня?
– Трохи маніпуляція, я сказав би.
– Тобто ви підете маніпулювати і далі, у Верховній Раді?
– Якщо потрібно буде маніпулювати заради того, щоб щось трапилося, я буду маніпулювати. От можете подивитися. Я в камеру скажу. Бо якщо є якась така мета, яка… Знаєте, «мета виправдовує засоби». Якщо б я просто сказав, що, хлопці, в зоопарку є проблеми – приходьте і допомагайте, то скільки людей прийшло – п’ять? Сто? А тут сім тисяч!
Я за натурою організатор. У Миколаєві, коли треба було зробити перші блокпости, всі просто боялися. Всі боялися взяти відповідальність. Я поїхав до мера і кажу: мені потрібно поставити блокпости, ми будемо ставити блокпости. Він такий: якщо поліція скаже «так», тоді і я не проти. Я поїхав у поліцію і кажу: мер за, ви повинні погодитися. Вони кажуть: ми будемо «за», якщо СБУ скаже «за». Я поїхав в СБУ і кажу: поліція і мер «за», а де ви? І всіх так «човниковою дипломатією» дотиснув. Маніпулювання? Так. Але повинні ми були тоді поставити блокпости? Ми через три дні після того, як поставили блокпости, затримали машину з диверсантами, з гранатами і таким іншим. Розумієте?
– Була така одна історія, коли вас назвали «гіпстером в Міноборони». Це було у 2015 році. Ця конференція НАТО. Що ви там робили?
– Я був запрошений в овальну натівську кімнату у Брюсселі, де я повинен був розповісти натівцям про волонтерство. Бо вони не розуміли, хто такі волонтери, і чому всі порівнюють в офіційних документах, що є волонтери і є армія, і що це новий взагалі феномен такий. Я підготував презентацію, дрес-коду не отримувався. Я сподіваюся, що до Верховної Ради не змусять в костюмах ходити, тому що я просто ненавиджу цей офіційний дрес-код. Я поїхав і…
– Але в шортах точно скажуть, що не можна.
– У шортах не можна, думаєте?
– Думаю, що ні.
– Ну, подивимося. В адміністрацію вже можна.
– Вже можна?
– З позавчорашнього дня.
– А що, до речі, сталося? Як почали пускати? Бо якось журналіста в сандалях не пустили.
– Мене не пускали. Кажуть: дрес-код. Я кажу: хто дрес-код затвердив? Вони кажуть: не знаємо. Я знайшов коменданта. Кажу: а чому дрес-код, чому не можна в шортах? І знайшли документи. Поміняли документи. Зараз можна.
Те ж саме з комп’ютерами. Розумієте, в адміністрацію президента не можна без спеціального дозволу пройти з комп’ютером. Але туди багато журналістів ходить, експертів. І в них є комп’ютери. Я кажу: чому iPhone можна, iPad як планшет можна (це є фактично комп’ютер), а комп’ютер вже не можна? От що за дурня? Просто ніхто не «парився». Я знайшов документ, який це регламентує. Ми пішли і підписали документ, що зараз можна і з ноутбуком. Тобто це такі вже дві маленькі реформи.
– Ага! Трохи поманіпулювали?
– Ні. Ну це потрібно зробити. Просто там всі бояться взяти персональну відповідальність. В чому вся проблема взагалі в політиці? Наприклад, треба три підписи. Тобто є комендант. Він каже: нехай ще юрист підпише. І якась ще людина. Я кажу: якщо ви – комендант, візьміть на себе відповідальність і підпишіть самі. Це ж просто. Просто чиновники (я давно помітив) дуже-дуже бояться брати персональну відповідальність. Бо за це їм може «прилетіти» від органів і таке інше.
– Ваші знайомі кажуть про те, що ви життя сприймаєте як таку собі онлайн-гру. І якщо щось не так, то ви людину переводите на нижчий «левел» (рівень), і так вона там залишається. Що це вам дає і як допомагає в житті?
– Коли ставишся до всього трохи легковажно, то це не дає заганяти себе в стрес. Я бачу, що всі досягнення людей засновані на внутрішній енергії. Якщо багато енергії, то ти можеш тисячу людей заохотити щось робити. Якщо енергії немає, то ти і сам себе не можеш підняти.
Якщо ти увесь негатив пропускаєш всередину, то просто заганяєшся в стрес і перестаєш рухатися. І тому я тримаю, я б сказав, таку «броню». Це така гра, тебе в ній може прибити, і ти починатимеш спочатку йти нагору. Бо зі мною це вже було: у мене була дуже заможна родина в Грузії, в радянські часи у нас були дім, квартира, три машини. А потім – оп! І знову перший рівень. Одна сорочка, в якій я тоді виїхав, грошей взагалі немає, і немає чого поїсти. Потім – бац! І зараз я знов підприємець, тисяча людей у штаті, продав компанію, і так далі. Може бути знову – перший рівень. І якщо ти будеш сприймати це як кінець світу, то в тебе ніколи не вийде піднятися.
– А як відбувається це відновлення? Бо ви ж все-таки віддаєте енергію.
– Я дуже багато енергії віддаю. А потім збираю її з людей, яким я допомагаю. Я дуже багатьох мотивую, і все, що я прошу, – кажу: мені не треба від тебе нічого, але якщо в тебе щось виходитиме, ти мені просто напиши. І якщо я бачу, що в людини все йде, як вона планувала, і при цьому я десь поряд постояв, то це для мене згусток енергії.
– Відпочивати все одно треба.
– Я додому заходжу, там дитячий садок, три собаки, папуга – я швидко переключаюсь.
– А поспати можна?
– Поспати можна. І приставки PlayStation ще люблю.
– Скільки вашим дітям – найменшому і найстаршому?
– Найстаршому – 14 років. Найменшій зараз три роки. І скоро будуть близнюки.
– Дівчатка будуть чи хлопчики?
– Дві дівчинки.
Я кажу синові: побудуємо гостьовий будиночок і будемо там жити. Бо буде у нас така жіноча атмосфера, що треба переїжджати.
– Ви відчуваєте грузинську кров?
– Тільки неврівноваженість у якихось моментах, я дуже емоційний. Всі мої друзі кажуть, що в політиці буде трохи важко, тому що я звик завжди казати, що я думаю. А в політиці, мені кажуть, треба якісь там інтриги плести, поплескати по плечу, сказати: ти гарна людина, а потім сказати про це іншому. У мене це не дуже виходить Я люблю, щоб ми сіли, один одному дивилися в очі, потиснули руки. І це означає, що ми дійсно хочемо робити те, що ми сказали. І досвідчені в політиці люди кажуть, що через це у мене буде дуже багато проблем. А я кажу, що буду вирішувати їх у міру надходження.
А щодо Грузії, у мене спогади дитинства. Дуже «крута» була країна. Гагри можна порівняти з Ялтою, тому мене – ніби ножем по серцю, коли Криму теж не стало.
– У вас на кепці написано David Braun. Ми говорили, що це ваше псевдо. Чому Браун?
– Це така весела історія. Коли вперше поїхав до Америки, коли кажуть, як вас записати, то Арахамія англійською – це дуже багато літер. Я сам вивчав, як це сказати швидко. І я розумію, що це важко американцям. Зустрів індуса, і він мені: привіт, мене звати Джим. А в нього спеціальний одяг, і я кажу: слухай, ти не виглядаєш як Джим. Він каже: ні, моє справжнє ім’я, умовно, «Драгмапутра», але Джим – це професійне ім’я. Я питаю: а що, так можна? Він: так, в Америці не треба навіть документів змінювати. Я прийшов додому і подумав: класна ж ідея. Думаю: Девід – і так нормально, поширене ім’я. А поруч була моя бритва Braun. І подумав: буду Девід Браун.
– Тобто вони вам мають платити за рекламу.
– Фактично, так, такий контракт рекламний міг би бути, особливо зараз.
– Ми так само не рекламували щойно. Ми спілкувалися з вами, і це більше для молодих і середнього віку людей розмова, які знають, що таке діджитал чи що таке сайти. А якби ми говорили з бабусями чи дідусями, які сидять на лавці під будинком, – як можна їм розповісти, чим ви займаєтеся?
– Це хороше питання. Я скажу: у вас є онуки, а я займаюся тим, що працевлаштовую їх і роблю так, щоб вони могли заробляти нормальні гроші і допомагати вам. Фактично, для бабусі у цьому є якась цінність. Але, по-перше, для мене це особистий виклик. Я хочу, щоб молоді люди не виїжджали за кордон, щоб мої діти жили і навчалися тут. У мене є гроші, щоб відправити їх у будь-який університет світу. Я хочу, щоб тут з’явилися нормальні університети, бо з освітою у нас дуже багато проблем. І по-друге, щоб вони просто не захотіли (емігрувати – ред.). Щоб вони поїздили, побачили світ і сказали: я хочу додому.
