Мільйон дронів, два мільони, виробництво дронів вдома, РЕБи за рахунок громад, Орбан і Фіцо, привид Трампа… Все це про одне – про те, що нам свою простягнуту до світу руку треба максимально зайняти створенням того, що ми просимо.
Коли сказали про закриття київського метро – думала, техногенне ЧП – це прикриття для розташування там підземних виробництв зброї. Скільки міфів і легенд про засекречені гілки метро, які не використовуються, але є. Це виглядало б оптимальним – Київ захищений ППО, в столиці сконцентровані трудові і інтелектуальні резерви, в метро вже є необхідний мінімум комунікацій. Не в одеських же катакомбах починати, і не в горах зараз лупати скелі, хоча за 2 роки можна було передбачити й таке.
За обставин нестачі всього, що потребує фронт, максимально зайняти людей роботою, здається максимально логічним. Тим більше, що влада в нашу здатність робити зброю вірить, якщо пропонує збирати дрони на кухні. Так само логічною виглядає і трудова повинність як альтернатива мобілізації, яка б зняла напругу в суспільстві і покінчила б з принизливими ловами чоловіків на вулицях. Військові підрозділи, які вирішили питання поповнення особового складу через рекрутинг, свідчать про те, що готових наближати перемогу із зброєю в руках достатньо, але люди хочуть розуміти, де, з ким і яким чином вони будуть ризикувати життям, і не хочуть бути безправним і безсловесним ресурсом із зав’язаними очима, від якого геть нічого не залежить.
Загалом суспільство не проти мобілізації, а якраз за, свідчать соцопитування. Можливо, українці, які тут залишилися, розуміють мобілізацію ширше, і хотіли б мати можливість вибору? Бо не всі готові померти. Навіть за Батьківщину. Чому?
В сучасній Україні не вчили, що «раньше думай о родине, а затем о себе», а підкреслювали, що найцінніше для держави – саме життя громадян. Крім того, у світі відкритих кордонів Батьківщина, особливо для молоді, перестає буди чітко окресленим клаптем землі, а сприймається чимось безграничним, як цей світ. Чимось, що є єством кожного, що всередині, а не зовні. Бо виїхати із своєї країни, пересуватися світом в пошуках кращої роботи і кращого життя – це нормально, це не зрада. Звичайно, війна перевертає все, але не всі здатні до кардинально швидких змін самих себе.
В Росії інакше, там з дитсадка вбивається про готовність померти за державну велич, за «можем повторить», за все, що завгодно, тому що «лучше, чем от водки и от простуд». В результаті ми маємо два світи на колись єдиному просторі. І один із кордонів йде саме по ставленню до життя та смерті.
Коли ми були ошелешені сентенціями Соловйова, що людина народжується, щоб померти, що в смерті немає нічого страшного, що померти – це гордість і героїзм, коли Кирило майже те ж саме нав’язував своїй пастві і обіцяв вбивцям і мародерам прощення всіх гріхів і майже святість, ми думали, що це якийсь пропагандистський зальот. Виходить, ні, саме все це й малося на увазі – визначення якості сучасного громадянина РФ готовністю померти. Якщо говорити про російську тьмутаракань – таки да, альтернатива невелика, і цінність життя там так само мізерна.
Чого хочуть українці? Справедливості і гарантій того, що влада зробить все, що повинна, щоб максимально забезпечити і захистити кожного воїна на фронті і після. Справедливої мобілізації, бо те, що є зараз, сприймається як узаконене корупційне полювання на тих, хто не може відкупитися. А обіцяне посилення відповідальності для ухилянтів – як підвищення корупційних ставок для тих, хто в схемі.
Завдяки обов’язковій праці для фронту і перемоги, що і є трудовою повинністю, можна було б збільшити і фінансове забезпечення воїнів, можливо, навіть в рази. І зменшити нашу залежність від іноземних партнерів, тому що багато з того, що ми від них отримуємо, могли б робити самі. І вони тільки за, виходячи з того, що ми від них чуємо.
І третє. Залучення до створення конкретних ресурсів для перемоги багатьма українцями було б сприйняте з радістю. Навіть пенсіонерами, які теж хочуть бути корисними. Крім того, робота, хоча б часткова зайнятість незайнятих через війну людей, суттєво вплинула б на моральне оздоровлення суспільства. Бо чим більше людина сконцентрована на створенні корисного продукту, тим менше лишається сил і часу на копирсання у стихійних чи умисно створених хвилях зрад і паніки.
Для того, щоб зберегти свою психіку для майбутнього, ми маємо сприйняти те, де зараз знаходимось. Сприйняти і зрозуміти, що суспільство зараз в глибокій депресії – ми так розлучаємось з ілюзією швидкої перемоги чи бодай швидкого закінчення війни. Майже через 2 роки війни ми знаходимося в середині процесу глобальної світової руйнації, навколо розпадаються чи розділяються сім’ї, ми втрачаємо матеріальне, сумніваємося в духовному, відмовляємося від культурного. Українців розриває між «ми найкращі, ми авангард прогресивної Європи, ми майбутнє світу» та – «кому ми взагалі потрібні, сильні світу пограються нами і викинуть». І це теж неабиякий дисонанс всередині нації, який розхитує і руйнує. Правда десь посередині, і вона у вічному «допоможи собі сам», тоді бажаючих допомогти тобі теж буде більше.
У нас є чудовий досвід єдності, який додає сил і віри. В нас є почуття гумору, яке не забрала навіть війна. У нас є готовність допомагати ближнім і бути корисним державі. Нам не вистачає тільки сил, щоб позбавитися ілюзій і сприймати світ таким, яким він є, без страху перед майбутнім.
Улюблений тост українців – «шануймося, бо ми того варті». Але мало хто знає, що друга його частина – «рятуймося, бо тверезієм». Це теж вибір – рятуватися від тверезості чи рятуватися тверезістю.
Оксана Тихончук.