Якби не робота, я би вже не дивилась вечірні звернення Зеленського. Не чіпляють. Ні «ум-голові», ні серцю. Як релізи від ОВА – було-відбулося. І це можна було б пережити, якби на фоні тих ніяких звернень у суспільства не було б питань, які потребують відповідей – майже щодня.
Врешті, виття звідусіль через розчарування, страх та розпач – саме через відірваність його відповідей від наших питань. Найголовніше з яких – що буде, якщо ми програємо.
Зазначу, що на сьогодні є декілька визначень, що таке перемога України. Єдине поки що офіційно визнане – повернення до кордонів 1991 року. Нагадаю, ніхто не казав нам, коли це має відбутися – за рік, за два, за десять, протягом століття? Знайшовся серед владників хтось розумний, хто порадив: говорити про час – не на часі. Тому кожний собі намалював те, що хотів.
Ні, скажете ви, це вони, це Буданов сказав, що буде в травні в Криму, а Зеленський – що хоче купатися в морі, і не взимку. Це вони нам казали, що як піде-піде наша армія у контрнаступ, зупиниться десь у Бєлгороді. Слухайте, якби це тільки жінки казали, менше б з тим, вони і в не таке повірять – і що зірку з неба, і що найгарніші, і що вибори можуть виграти. Але ні, в своїх розчаруваннях, які не сила пережити, зізнаються дорослі чоловіки, звинувачуючи владу у надмірних сподіваннях, які вона породила в суспільстві. Справді дорослі? В казки вірять, а якщо що – казкар у всьому винний?
Щоб не шукати винних серед казкарів, краще одразу для себе визначити своє майбутнє. Як казав один із колишніх губернаторів, ніколи не буває так, щоб було ніяк. От підірвали тунель та міст на БАМі, а мені згадалися радянські дитячі бандерівські анекдоти. «-Дядьку, а Микола дома? – Ні. – А де? – Та пішов мости підривати. -Ну, як прийде, скажіть, хай ще зайде в гестапо». «-Степан Бандера тут? –Так-так-так, – відповів кулемет». «Діду, ти чого машинним маслом квіти поливаєш, пропадуть. – Та хай би воно з квітами, лиш би зброя не заржавіла». І це ще без «маю час та натхнення» і «яке безглузде самогубство» – бо ще звинуватять в розпалюванні ворожнечі, хоча після того, що вони накоїли, давно палає все, що тільки може.
Якщо НКВД бігало по лісах на західній Україні до 1953-го року, навіть якщо уявити найгірше, що від довоєнної України лишиться тільки клаптик, не буде їм спокою ніде і ніколи. Діти загиблих будуть рости, а потім жити жагою помсти. За законом збереження енергії – хто не зможе будувати своє, буде нищити тих, хто в цьому винний. Українці поколіннями будуть жити для того, щоб повернути своє. Коли зможуть.
Але хіба ми зараз не хочемо того самого – повернути своє? Хіба не цього прагнемо? Перенесіться в можливе безрадісне майбутнє і гляньте на зачмарене нами самими сьогодення. Ще не все так погано, як нам здається через втому і зневіру. Не катастрофа, не все пропало, не кінець. Тоді чому така тотальна гризня з пошуком таких і не таких, правих і не правильних, диференціація патріотів за існуючими і вигаданими ознаками? Від нудьги і незайнятості.
Згадайте, що відбулося саме з вами за ці майже 2 роки. Ми, наприклад, ніколи не спілкувалися з сусідами – так, добридень, і все. Виявилося, милі люди. Чуйні, турботливі. Коли не стало в Миколаєві води, почали воду возити не тільки для себе, для багатьох. І з нами ділились. Мені в перші тижні міста без води дзвонили люди, про існування яких я вже забула – теж хотіли привезти. Сусіди ж пропонували у випадку чого йти до них у сховище – в нашому будинку його немає. І нехай ми тим запрошенням не скористалися, але воно було! Через це відчуття безвиході нас оминуло, ми знали: якщо що – є куди. Потім з іншими сусідами скинулись, щоб поміняти згнилі каналізаційні труби у підвалі. Бо у дворі пахло вже, як у Венеції – каналізацією і гнилою водою. Скинулися і ті, кому текло, і ті, кому не текло, бо дім – спільний.
Не буду казати, що все мі-мі-мі ідеально. Ні, гімно, як ми і до війни думали, і у війну виявилося гімном, але ж це не переменшує того хорошого, що було і є. Так, бик по життю лишиться биком за будь-яких обставин, і війна його кращим для оточуючих не зробить. Але не виключено, що на фронті для своїх він може бути надійним і ефективним, тож це теж питання сприйняття.
Різні обставини роблять з нас різних людей. За рік навколо все переінакшилось. Де тепер і кому потрібні кольорові шкарпетки Кіма? Хоча, чим далі від Миколаїва, тим, припускаю, буде більше емоційно нестабільних жінок, які про них пам’ятають. А Миколаїв – місто маленьке, тут всі про всіх знають, тому і пам’ять інакше.
Та що Кім, які потрясіння власного «я» пережив Зеленський! Рік назад йому аплодували конгреси-парламенти-сенати, а зараз не кличуть, не чекають, а то й не дають виступити. Його очі блищали від сліз, коли після його виступу вперше піднялися парламентарі іншої країни. Він був розчуленим і розгубленим через це.
А тільки перестав ніяковіти, тільки звик до публічного тріумфу – його вже не хочуть, йому вже не раді. І знову розгубленість і вже роздратування – чому?
В акторстві на накопиченому багажі можна жити роками – «заліковка» працює. В президентстві так майже не буває. В президентстві Зеленського так точно не буде – занадто багато він на себе взяв. Взяв і продовжує захищати монополію на владу, не безпідставно вважаючи, що це найкоротший шлях для реалізації владних повноважень. Так і є, але – на короткий відрізок часу, який добігає кінця, чого Зеленський, схоже, не відчуває.
Із зверненнями Зеленського так само. Його можна тільки пожаліти – він сам загнав себе у цей конвеєр щоденної комунікації, яка з часом перетворилась в фальш-комунікацію, в імітацію комунікації. Складається враження, що Зеленський «перестав чути зал». В принципі, і це можливо, бо жодні соцопитування не зможуть дати вам те, на що відкриє очі безпосереднє спілкування і миттєва реакція. Його оточення, і не тільки найближче, не може, а можливо, і не здатне донести до нього “чистий звук із струн душі суспільства”. Хтось сам не чує, хтось боїться засмутити боса або друга, а хтось – теж жаліє президента, щоб не обтяжувати і без того тяжке його сьогодення. Та й щодо чистоти звуку суспільної душі можна сперечатися…
Скажете, чого його жаліти, він сам у це вписався. Та ні, якраз у це він не вписувався. Якби знав, пішов би в 2019-му «на стадіон»? Не знаю. Тут вже поплічники сивочолого гетьмана кажуть, що краще б втік на початку війни, що без нього було б краще. Ну, як було, ми бачили по Криму. Втім, чула й таке, що при Порошенкові принаймні війна не починалася, і якби він залишився – і далі б не було.
Люди вірять, у що хочуть, навіть в повну маячню.
От Кучма, наприклад, сказав, що за Крим би воював. І в принципі, після Тузли, мабуть, таки воював би. Але тепер тільки мемуари.
Зеленський такий само травмований, як ми всі, тільки кратно більше. Не дай боже комусь стільки всебічної правди про війну і стільки відповідальності. Звичайно, після війни, як би і коли вона не закінчилась, відповідальність його розплюсне і розчавить, бо її буде тільки більшати – і за те, що було, і за те, чого не було. Але найбільшим винуватцем вже через пару років буде Байден – «якби він дав те і тоді, скільки б смертей можна було уникнути», і так по кожній позиції.
Це все буде. Тільки ніхто не знає – коли. Війна може закінчитись раптово, а може тягнутися роками. Світ втомився від нас, і його можна зрозуміти – комедію можна дивитись через вечір, а один і той самий фільм жахів щодня дивитися не хочеться. Ми досі сподіваємось, що світ щирий, коли говорить, що буде з нами до кінця, але у нас з ним уявлення про кінець різні.
Відстань і час мають на війни шалене значення. В першу зиму війни, коли жителі Миколаєва тягнули шини на перехрестя в очікуванні танків, хтось тремтів вдома в очікуванні штурму міста, а хтось тягнув шини. І перші були нажахані більше.
В більшому масштабі так само. Відсутність організації – як процесу – найбільша наша проблема. Не всі здатні самоорганізуватися, а потім переорієнтуватися, коли первинна мета – вже не мета. Є дуже багато людей, які через стрес, а тим більше через тривалий стрес ціпеніють, втрачають здатність керувати своїм життям. Саме на них нездійсненні обіцянки швидких перемог і переможного кінця діють найбільш руйнівним чином. Вони набагато краще почували б себе, якби країна дійсно перейшла на військові рейки з максимальним виробництвом всього, що потрібно для війни. Так чи інакше, через Трампа чи ні, ми повинні прагнути самозабезпечення у всьому, у чому тільки зможемо. Якби цей процес дійсно відбувся, істерик і скиглення було б значно менше: коли руки зайняті – і голові легше.
Ну, а почати стабілізувати свій емоційний стан просто – треба сприйняти, що війна – це назавжди. А якщо ні – приємна несподіванка буде.
Оксана Тихончук.
