У перші дні війни, коли окупанти сипали бомби на мирні оселі миколаївців, тисячі молодих матерів поспіхом залишали місто, рятуючи дітей від небезпеки.
Серед них була і миколаївська вчителька Марина Блакитна, якій із дванадцятирічним сином і донькою-студенткою довелось шукати захисток у сім`ї своїх родичів.
Можна сказати, що їм пощастило – люди не їхали «в нікуди», а опинились там, де їх любили – серед рідних, які давно влаштувались у іншій країні, мають стабільне джерело доходів, житло, роботу.
Однак, як поділилась Марина Володимирівна, на чужині вона не помічала принад елітного життя – серце краяла туга за Україною. Постійно гортала в телефоні новини, страждала, що у країні війна, а вона далеко від дому.
Зрештою, попри вмовляння рідних залишатись тут, де їм безпечно, – ще улітку 2022 року родина повернулась у рідне місто – під вибухи ракет. Миколаїв зустрів їх огорнутий болем та сльозами… Шокувала велика кількість руїн, розриті водогони, черги літніх людей за гуманітаркою… І все ж, це був вільний від окупантів Миколаїв: місто не скорилось ворогам!
Вже наступного дня після повернення додому вчительська сім`я розпочала свою волонтерську діяльність, спрямовану на підтримку ЗСУ.
ВОВА, ТВОЯ ПІДТРИМКА ДУЖЕ ВАЖЛИВА! БОЛГАР))
За неповний рік ця миколаївська родина самотужки приготувала десятки центнерів добротної домашньої їжі, яку передали нашим захисникам на передову.
На звичайній сільській кухні троє волонтерів – 12-річний хлопчик, 19-річна студентка і їх мама – вчителька Миколаївської ЗОШ № 57 імені Т.Г.Шевченка – щоденно випікають гору пиріжків, варять по декілька відер вареників, голубців, смажать відбивні котлети, запікають буженину, підчеревину, солять сало. По готову продукцію до Блакитних приїжджають інші волонтери, які її доставляють на передову.
Зважте, діти навчаються – Володя у 7 класі, Даша – студентка юридичної академії і, водночас, волонтер ГО «СпівДія», а сама Марина Володимирівна продовжує працює у школі.
Наші захисники заочно вже навіть знайомі з малим шеф-кухарем Володею Блакитним. Хлопчик на кожному відеречку, контейнері з їжею залишає свій «позивний» – «Готував Вова з Миколаєва», і номер телефону. Зазвичай, ще до початку канікул, глибока ніч, а Вова робить пахлаву, пече рулети з яблуками, – тому що несподівано нагодилась машина на схід.
Хлопчик не лише готує їжу для бійців, а й купляє для них шеврони за свої «кишенькові» кошти. Вчинки Володі настільки вразили воїнів, що вони передали йому з фронту прапор зі своїми підписами. У центрі такі слова: «Вова, твоя підтримка дуже важлива! Разом до перемоги! Болгар».
Такою відзнакою дуже пишається, розмістив прапор на видному місці – над ліжком. Володя мріє стати шеф-поваром, відкрити у Миколаєві свій ресторан. Про це знають усі його друзі. Ще змалечку любить готувати, до війни для рідних випікав смачні бісквіти, тістечка.
Талантами сина до кулінарії на початку нашої розмови поділилась Марина Володимирівна. Хоча домовитись про зустріч з нею – це треба було мати добре щастя. Волонтерка неспроста обрала професію вчителя фізичної культури. Вона й по характеру – людина енергійна, активна, постійно у русі і у справах:
– Слухайте, ви прямо знайшли такого героя, щоб про мене писати! Ну який я герой, що можу, те роблю. Ми планували завтра зустрітись, але вибачайте, мусимо перенести нашу зустріч, – чую по телефону її жвавий, повний життєвої сили тембр голосу.
– У мене завтра справді не вийде, тому що з Червоним Хрестом домовились: тут хлопці повідомили про ліки, просять зібрати. Я вночі свого медика потурбувала, кажу, даруйте, що посеред ночі, та хлопці будуть на схід їхати, зможуть доставити їжу, – треба через них ще й медикаменти передати. Просять від тиску, алергії, застуди та інші. Кажу йому, скиньте список, щоб я вранці змогла піти в аптеку. Вийшло на алярм, зате все вчасно вирішилось.
ПОЧАЛИ ВОЛОНТЕРИТИ ЗІ СМАЖЕННЯ ПИРІЖКІВ
Незадовго після цієї розмови ми зустрілись у ЗОШ № 57 імені Т.Г.Шевченка, де працює Марина Володимирівна. Наприкінці робочого дня вчителька планувала затриматись у місті, зробити закупи продуктів для волонтерської кухні.
– До війни наша сім`я жила у Миколаєві, зараз ми перебрались у село до батьків – там велика кухня, є подвір’я, комірки для зберігання овочів, – розповідає волонтерка. – Те, що я із сином та донькою стали волонтерами, – склалось якось само собою, наче так і мусило бути.
У серпні 2022 року ми повернулись із з-за кордону в Новопетрівку. Звалилось на мене багато сумних подій, і я мала прийняти рішення – залишатись у безпеці, у казкових умовах, ховаючи як страус голову у пісок, чи повернутись на Батьківщину, як того вимагав мій виклик долі.
За ті п’ять місяців, що не була в Україні, помер мій свекор – серце літньої людини не витримало постійних стресів, помер самотній дядя, про якого ми піклувались… У мене не було морального права впадати у смуток, коли йде війна, гинуть люди, і ворог обстрілює моє місто; чи жаліти себе, що так багато поганого… Вирішила повертатись, щоб хоч якусь маленьку користь принести для нашої перемоги, бо коли ти в роботі – немає часу горювати. Планувала дітей залишити у родичів, та дізнавшись про це, обоє сказали, що їдуть додому.
Спочатку я не знала до кого приєднатись, і наші зусилля були схожі на «самодіяльність».
Річ у тому, що наприкінці літа 2022 року неподалік від села стояли блокпости. Я просто підійшла до хлопців (а нас, новопетрівських, вони знали), кажу, може вам щось домашнє приготувати, вони ж у відповідь: у нас все є, крім смажених пиріжків. Може пожартували, але з цього моменту все і почалось: ми з сином насмажили їх раз, і другий, і третій – тих пиріжків, потім інші страви. І так пролетів перший місяць після повернення із з-за кордону.
А потім я сільським дівчатам кажу, коли буде час, приходьте, допомагайте. Люди стали потроху приносити продукти, – хто м’ясо, муку, яйця, олію.
Моя мама працює у сільській раді. Почали давати оголошення що потрібно, повідомили, для кого саме ця їжа, ліки. І так наша «домашня кухня для бійців» здобула підтримку у земляків.
Марина Блакитна поділилась, що був сезон збору горіхів, і вони з сином звернулись до дітей допомогти назбирати горіхів. А ті односельці, які мають пасіку, принесли у двір мед – так і почали готувати хлопцям смачні «енергетики» – бідончики з медом, горіхами.
– До мене тоді ж підтягнувся В.О. Мацюта, мій колега, також вчитель фізичної культури нашої 57-ї школи, який на той час був резервним тероборонівцем в Кривоозерському районі, – згадує вчителька. – Василь Олександрович постійно постачав горіхи, мед, фрукти. Він і досі допомагає, і кошти збирає, передає. У Миколаєві його будинок добряче зачепило, тому він й перевіз сім`ю із міста до батьків у село.
Слушно зазначити, що свою коллегу-волонтерку усіляко підтримують у її педколективі, і це не тільки коштами, а й добрими словами.
Від директора школи Андрія Малахова на адресу М.Блакитної почула наступне:
«Як у спорті – для перемоги треба віддати себе повністю, так у неї й по життю: завжди перша. Все, що б не робила Марина Володимирівна – це повна самовіддача. Її волонтерська діяльність – це поклик серця, приклад великої працездатності, патріотизму. Це навантаження ніяк не позначилось на якості роботи педагога. Для наших учнів це – улюблений вчитель фізичної культури; завжди весела, уважна, життєрадісна. Серед її учнів є багато діток з населених пунктів Херсонщини, які знають що таке окупація, вимагають до себе подвійноі уваги, чуйності, піклування. Діти ніколи її не бачили втомленою, засмученою. Вона завжди дарує їм оптимізм і радість. Після ночі на волонтерській кухні, ніколи не показує втоми. Свою коллегу дуже поважаємо, вона є прикладом, як по-справжньому вірити у перемогу».
СПІВПРАЦЯ ІЗ СВІТЛАНОЮ ПАХОЛЮК
Але дуже скоро, як розповіла Марина Володимирівна, ця «самодіяльність» перейшла на більш серйозний рівень:
– Тепер я відчуваю велику відповідальність, тому що координує діяльність нашої «сімейної кухні» відома волонтерка Світлана Пахолюк. Вже не я телефоную і кажу, заберіть у мене те чи інше, а мені телефонують, називають час, на який треба все підготувати для відправки. До речі, ми із Світланою були добре знайомі ще до війни. Будучи за кордоном, спілкувалась з нею по телефону, мала достовірну інформацію про все, що відбувалось у Миколаєві.
Коли ми повернулись додому, продовжили перераховувати кошти. І кожен з нас – і я, і донька Даша, і син Володя – старались, щоб це були індивідуальні внески. Наприклад, Вова прополов батькам город, зробив масаж спини дідусеві, сходив по воду, приніс сумки з продуктами від магазину, – і відклав свої зароблені 5 чи 10 гривень. Зокрема, на ці «кишенькові» кошти сам купляв термо/шкарпетки, тактичні перчатки, чай, гречку, цукор, «мівіну», – запаковував в окремий пакунок, і коли волонтери забирали родукцію – відсилав через них на передову свою посилочку з підписом «Воїнам від Вови».
Десь під Бахмутом був дитячий будинок, і нам повідомили про нестачу ліків, одягу, взуття, скинули розміри. Володя сам поїхав на ринок, скупився – і одяг, і цукерки, – сам і відправив.
Тепер, коли ми об’єднали свої зусилля із Світланою Пахолюк, процес набув більшої ефективності, чіткості. Зокрема, телефоную і кажу, є яблука, є печиво, є м’ясо, – готуємо підчеревину, котлети. Вона каже, чудово, нині о такій-то годині, чи завтра, буду, все заберу.
Світлана багато раз ризикувала життям. І наша втома біля волонтерської плити ніяк не зрівняється з тою напругою, фізичним і психологічним виснаженням волонтерів, які доставляють готову продукцію хлопцям на позиції. Я дуже вдячна долі, що люди все розуміють. Неодноразово ми передавали гостинці у наш госпіталь.
Крім їжі учні нашої школи і Новопетпівської гімназії підготували для бійців малюночки, плетені сердечка з побажаннями, сітки маскувальні, закрутки люди попередавали, рибу, каші з м’ясом, шкарпетки, чай, серветки, свічки…
СВІЙ СКРОМНИЙ ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ – РОБЛЮ СЕРЦЕМ
Марина Володимирівна також поділилась, що тепер процес став чіткішим завдяки повідомленням про потреби через соцмережі.
– Зараз все частіше готуємо у міській квартирі – літо, жара, хочеться зекономити час на доставку. Поки готуємо чергову партію їжі – практично не спимо, щоб приготувати і доставити все свіжим і якісним. А в селі робимо клич, і наша дружня петрівська громада збирає продукти, решту купляємо на ринку, в магазинах, хоча спочатку – за власні кошти.
Те що я роблю, – роблю серцем. Це дуже скромний внесок у нашу перемогу. Я хочу бути українкою, бо я є українкою. Я народилась українкою, і не хочу ні на яку країну свій паспорт поміняти. Якщо ти вже побував в інших країнах – можеш порівняти – удома найкраще. Удома наше повітря, наше небо, – все наше. А там, щоб не було красиве – фонтани, кафе, ресторани, – це ж чуже, це ж чиєсь, а не наше. І не треба себе втішати ілюзіями, що може все це стати твоїм. Ні! Не стане ніколи! Бо все це – надбання тих людей, того народу, тієї країни, куди ти просто приїхав як біженець. Ти там чужинець, якого прихистили, дали дах, чи навіть забезпечили роботою….
Тяжко, бо війна затягується. А ти все більше надієшся, що ще трохи, і -перемога. Але це як у марафоні, чим довше біжиш, тим більше сили…
Знаєте, я б ніколи не змогла жити під Росією. Я казала колегам у школі, що спалила б хату – щоб не дісталась ворогам, і виїхала в нікуди, тільки щоб не коритись російським окупантам.
Дякувати богу, що нас захистив Святий Миколай, мужності і відвазі наших захисників. Я кожен день молюсь. Я кожен ранок молюсь, думки одні – перемога! Щоб вберіг бог тих хлопців, які на передовій. Молюсь за тих хлопців, яких взяли в полон, щоб їх вберіг Господь.
ПЕРШІ ТРИ ДНІ ВІЙНИ – ОЧИМА ВЧИТЕЛЬКИ
За день до російської агресії, 23 лютого 2022 року, Марина Блакитна – вчителька фізичної культури Миколаївської ЗОШ № 57 імені Т.Г.Шевченка проводила турнір з волейболу серед учнів п’ятого класу. Вона і гадки не мала, з якої причини через два тижні опиниться за кордоном далеко від рідної домівки.
Марина Блакитна згадує:
– Ми ніколи не забудемо, ми ніколи не пробачимо все те пережите, що заподіяли нам окупанти. Я на все життя запам’ятала свої страждання у перші дні наступу росіян на Миколаїв.
Прокинулась тоді дуже рано. Від вибухів. Це ж десь збоку Кульбакино, – з’явилась перша думка. Що відбувається? Насправді, у ці хвилини росіяни бомбардували військовий аеродром. Машинально увімкнула телевізор, і від почутого вжахнулась: російська федерація почала війну з Україною.
Пам’ятаю, як відразу зателефонувала татові у с. Новопетрівка Новоодеського району), кажу, тату, приїжджай, забирай дітей, собаку… На той час ми з чоловіком доглядали за стареньким паралізованим родичем, якого не могли покинути напризволяще. Тож я подумала, якщо ми залишимось тут, то це надовго, і треба хоч якість продукти взяти з села.
Наша автівка буквально повзла, оскільки на виїзді з Миколаєва був безкінечний потік машин. Назустріч ми не побачили жодного автомобіля. Але наступного дня треба було їхати до дітей ще раз, щоб завести ноутбук, планшет, адже обоє навчаються. Тому три дні підряд – у четвер, п’ятницю і суботу нам доводилось їхати трасою з обох боків Миколаєва – через Соляні, і по Херсонському шосе.
Я все життя пам`ятатиму ті три дні. Насамперед, як буквально над нашими головами, у небі над трасою летіли три російські вертольоти – російський десант, який, як згодом з’ясувалось, коли вони вже заходили на висадку в районі заводу, стадіону, – наші «прийняли по заслузі», розбили.
Пригадую, я кажу своєму чоловіку, що мені від того, що над головою летять вертольоти, дуже моторошно. Може, зараз вони розстріляють наш автомобіль, кинуть щось зверху. А він відповідає, мовляв, все буде добре, нам не можна зупинятись, а то й, може це наші летять… Він так просто сказав мені, що наші, хоч самому було добре видно їх бортові знаки. Вони летіли настільки низько, що дрижали вікна машини, і я думала, якщо зараз трісне скло, воно посиплеться нам в обличчя. Тепер я розумію, що ворожі гелікоптери неможливо було збити на підступах до міста, – тому що вони дуже низько летіли. Цей пережитий страх від гуркоту моторів не забуду ніколи, як і усвідомлене жахіття, яке попереду.
Коли у суботу ми з чоловіком втретє повертались у місто, мости вже розвели, і ми їхали в об’їзд. Мене вразило, що траса була абсолютно порожня. У бік Миколаєва не їхав ніхто. Ніби все вимерло. І тут, десь між Себіне і Гур`ївкою нас зупиняють три хлопці у військовій формі. Піди знай, які у них наміри, і хто вони: диверсанти чи наші? Та ми все ж вирішили зупинитись. Вони сказали, що у них поламалась машина, щоб ми їх підвезли у місто.
Я пам’ятаю перші кілометри, коли вони сіли до нас у машину: гнітюча тиша. Аж потім вони почали між собою перемовлятись, це були окремі запитання: а ти те-то взяв, а те…? Мовчанка, і знову якесь слово і кивання або заперечення у відповідь. Я відчувала їх напругу. Але я була абсолютно упевнена, що це наші хлопці, а не перевдягнуті диверсанти. Вони мали дуже втомлений вигляд, і ті окремі короткі фрази, якими вони спілкувались, були українською мовою. І навіть акцент підказував, що українська мова їх рідна.
При в’їзді у місто нас зупинили для перевірки документів. Вже вийшовши з машини, – ті хлопці у військовому зателефонували, як мені здалось, своєму командиру, тому що доповідали, де залишили поламану автівку, і що вже дістались блокпоста у Миколаєві. Було зрозуміло, що він давав їм якісь координати, куди прямувати далі, та ми вже їх залишили на блокпосту.
Коли я це згадую, знову бачу їх колосальну втому, виснажені обличчя, – і відчуваю те ж хвилювання. Це ті хлопчики, які першими відбивали ворога…
А далі ми їхали міськими вулицями, і від побаченого – ще більший стрес: місто неначе вимерло. Дороги, тротуари, двори – скрізь пусто, не було жодної людини.
Я – звичайна вчителька, навчала дітей радіти життю, бути чесними, вільними та щасливими. За жодних обставин я не змогла б змиритись з тим, що ворогам вдалося б підкорити Миколаїв. Моя родина не змогла б залишитись жити при окупантах. Я тут народилась, виросла, тут все життя прожили мої батьки.
А ситуація була надскладна: на початку березня орки почали з півночі обходити місто, важкі бої йшли біля Вознесенська.
Коли брали Баловне, аеропорт обстрілювали, і коли вже пішли на Гур`ївку, і практично окупували нашу трасу, там де з моїми батьками тоді жили мої діти, – я розуміла, що вже не можу добратися до дітей. Я знала, що у село хліб ніхто не завозить. Ні муки не було, ні продуктів. Це був реально хаос. Вознесенськ же також був перекритий. Там йшла боротьба. А моя Новопетрівка Новоодеського району по трасі зліва – залишилась всередині (навпроти Сапетні) біля річки.
Люди зважились на крайні заходи – їхати у місто по хліб, ліки. Та коли перший раз хтось спробував виїхати з села в місто – обстріляли машину. Її зупинили (адже окупанти вже стояли біля Кандибіно), одного пасажира взяли в полон, іншого розстріляли, а третій дивом врятувався. Машину подружжя – літніх людей, пенсіонерів – також розстріляли на трасі.
Всі ці жахливі новини відмовлялась сприймати психіка: відчуття розгубленості, постійного страху за життя рідних, нерозуміння, як діяти… Адже тоді орки вже окупували Кандибіно, а з того боку йде Баловне, Гур`ївка, Себіне, Піски і Новопетрівка, з протилежного (від Снігурівки) – Кандибіно, – їх стримувала тільки траса. І коли вони тримали її, то розстрілювали усі цивільні машини.
16-го березня ми з чоловіком знову їхали в Новопетрівку – всі ці розстріляні приватні автівки об’їжджали, вони скрізь стояли по трасі. Побачене сильно вразило. Було дуже багато потрощеної техніки, все розбито, розгромлено, їхали на мінімальній швидкості, доводилось постійно обминати перешкоди – дивимось, там ракета стирчить в асфальті, там – перевернуті машини, спалені, розбиті, – реально, як Апокаліпсис…
І це справжнє жахіття – коли ти їдеш по цій трасі один. Довкола – пустка!
Ми знали, що їх вже тут немає, що наші їх звідси вигнали – та все одно було дуже страшно. Я тоді зрозуміла, саме їдучи по цій трасі, дорогою до мами в село, що все це не марення, це реальна війна. Для моїх дітей за цих обставин немає жодного захисту, їх потрібно з Новопетрівки кудись забирати, рятувати.
А коли ми зрештою «подолали ту трасу жахіть» і добрались у село, донька Даша мені каже, мамо, я тепер на все життя буду боятись вертольотів. У мене тепер завжди буде страх, коли я почую гуркіт їх двигуна. Російські вертольоти літали над нашим селом, і з прожекторів світили по дахах будинків, дворах…Коли вертоліт спускався низько над нашим подвір`ям, я бачила їх обличчя, як вони розмовляють, повертають голову.. Це так страшно, мамо…
Була сильна паніка, що у черговий раз вертольоти сядуть у Новопетрівці, мовляв, вони ж неспроста щоночі кружляють, щось видивляються. Та слава богу, в наше село вони не зайшли, заходили в Матвіївку – там заблудились в Матвіївському лісі, і звідти наші їх відразу погнали.
Саме у цей момент зателефонували мої рідні, які вже деякий час живуть і працюють за кордоном, кажуть, треба спасати дітей, Марина, виїжджай. Але мене тримав хворий дядя Вітя, якого ми з чоловіком доглядали. Я розривалась, та все ж в якийсь момент зрозуміла, що в такій обстановці наступного разу можу не побачити своїх дітей. Рідні зателефонували ще раз, сказали, що беруть білети, виліт із Польщі. Тому 17 березня вранці ми були вже на автостанції, і автобусом рушили до Польщі. Їхали через Люблін. Дорога була дуже важка. Три доби я практично не спала.
Всі ті, з ким ми їхали в автобусі – це були жінки з дітьми. Ще коли нас саджали у Миколаєві, в усіх була істерика, і ніхто не приховував сліз. Люди розуміли, що їдуть невідомо куди, і невідомо коли повернешся. І всі в автобусі ридали…
Та ще на кордоні ми побачили згуртованість польських волонтерів, як всім дають чай, їжу, одяг, дитячі візочки, памперси – в чому хто мав потребу. Все дуже чітко, організовано.
Ми добирались електричкою від кордону, яка чомусь посеред поля зламалась, і застрягла на невідомий час. А я розумію, що на завтра у мене квиток на літак, а ще треба було встигнути для сина Володі зробити тест на короновірус.
Цей сертифікат не видають у приватних клініках, треба тільки у спеціальному закладі його отримати. Беру таксі, показую на карті, а це дорога неблизька, і на листочку, що нам треба туди-то їхати, а водій відповідає, добре. І що саме характерне, що всі поляки ставились до мене з дітьми дуже чуйно, навіть просто підходили і давали цукерки. Скрізь, де ми були у Польщі, від маленького села, де нас висадили, до аеропорту, так поводились усі поляки. Скрізь на нас вже чекали волонтери. Ми розповідали свою проблему, і вони усіляко сприяли її вирішити. Якраз волонтери завезли нас на залізничний вокзал, щоб дістатись до Любліна, викликали для нас таксі, а коли побачили, що ми не встигаємо, дали нам інші квитки…
Ця людяність поляків вразила до глибини душі. Нас підтримує увесь світ. Ми обов’язково переможемо! Тільки перемога! І вона буде за нами! Тяжка, виснажлива, але вона буде за нами!
***
На прощання я запитала у Марини Блакитної, яким вона уявляє день Перемоги:
– Я дуже хочу одягнути найкрасивіше плаття-вишиванку. Мабуть, у цей день вишитий одяг одягне вся країна! Як тільки скажуть, що перемога, я зателефоную батькам, родичам, сусідам, колегам…Всі разом підемо по Соборній. Покладемо квіти біля ОДА. А у рідній ЗОШ № 57 наш педагогічний колектив накриє стіл на шкільному подвір’ї на весь Намив!
Я хочу, щоб разом з нами раділи, обнімались, співали, танцювали всі жителі нашого мікрорайону!
Все так і буде! Ми всі у це віримо!
Інтерв’ю провела Олександра Ментель, журналіст.
