Хрести, лавочки, загорожі – тут металодетектор постійно пищить, тому розміновувати кладовище треба практично навпомацки, пояснюють вибухотехніки. На цвинтарях у зонах бойових дій так багато нерозірваних боєприпасів, що місцева влада деяких областей заборонила мешканцям їх відвідувати, пише ВВС.
Інна Буртова, яка повернулася до Снігурівки Миколаївської області після деокупації, поминальної неділі не пішла на могилу свого чоловіка, який помер задовго до повномасштабного вторгнення Росії.
“На кладовище ходять одиниці – на нове не дозволяють, на старе дехто ходить”, – пише жінка.
Адміністрація міста закликала не ходити на цвинтарі, а ДСНС повідомляла, що тут знаходили багато розтяжок – непомітних металевих дротів, натягнутих на шляху потенційної жертви. Якщо дріт зачепити, він активує вибуховий пристрій.
“Найбільша кількість, яку на невеликому кладовищі на деокупованій території в Миколаївській області знаходили, – це 18 гранат на розтяжках,” – розповідає Владислав Грицай, начальник відділення групи піротехнічних робіт ДСНС у Миколаївській області.
Після деокупації українські вибухотехніки знаходять серед могил і інші види зброї: касетні боєприпаси і дрібні міни-пелюстки (ПФМ-1), ракети і артилерійські снаряди.
Застосування усіх цих видів зброї по кладовищує воєнним злочином. Розтяжки і закладені ручним способом протипіхотні міни не могли опинитися в такому місці випадково: таку зброю на місці мала умисно закладати людина, яка вміє це робити.
Російський почерк
Протипіхотні міни на кладовищах ранили і вибухотехніків, і цивільних; не лише з повномасштабним вторгненням Росії, але й починаючи з 2014 року.
Найвідоміший випадок масового мінування цвинтаря у 2022 році – місто Тростянець на Сумщині, мер якого заявляв про розтяжки на кладовищі після деокупації міста від російської армії.
Багато випадків, коли цивільні гинуть від протипіхотних мін, ніде не задокументовані, зазначають Human Rights Watch у звіті від липня 2022 року. “Особливо – коли жертва була наодинці в момент інциденту”.
Використання такої зброї заборонене міжнародними конвенціями і звичаєвим міжнародним гуманітарним правом, але за російською армією тягнеться довгий слід обвинувачень у таких порушеннях.
Наприклад, мінні пастки для цивільних знаходили і на територіях інших держав під час нещодавніх конфліктів – за даними ЗМІ, їх там могли залишати бійці російської ПВК “Вагнер”.
ВВС документувала залишені вагнерівцями розтяжки у житлових кварталах Лівії у 2020 році. А видання The Guardian заявляло, що цивільні у Малі постраждали від розтяжок, які залишили вагнерівці.
Human Rights Watch звинувачували й українську армію у використанні мін-пелюсток в Ізюмі – ЗСУ відкинула ці звинувачення, а українські ЗМІ пізніше публікували свідчення місцевих мешканців про те, що такі снаряди прилітали з боку російської армії, яка відходила.
Розмінування без гарантій
Крім того, що в Україні, найбільш замінованій країні світу, бракує спеціалістів, робота саперів залежить від погоди і російських обстрілів.
Територію можна розмінувати, якщо з боку окупованих територій не прилітають снаряди, якщо є гарна видимість без зливи або снігопаду і якщо земля вже розмерзлася.
Але тоді боєприпаси можуть “мандрувати” вологими ґрунтами і зʼявлятися там, де сапери уже розчистили території.
Та навіть коли всі обставини складаються сприятливо, вибухотехніки постають перед смертельною небезпекою. У листопаді на кладовищі неподалік Снігурівки на міні підірвався Анатолій Чичельницький – начальник вибухотехніків Миколаївської обласної поліції. Він отримав важке поранення, але вижив, і тепер продовжує працювати.
Тож коли напередодні поминальної неділі місцева влада Харківщини, Херсонщини і Запоріжжя заборонила відвідувати цвинтарі, ВВС запитала у вибухотехніків, скільки це може тривати?
Коротка відповідь – довго і без гарантій.
Справа до кладовищ дійде після розмінування критичної інфраструктури, пояснив Роман Кривцун, речник Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування. На Харківщині, наприклад, лінії електропередач настільки забруднені мінами, що вони довго залишаться у пріоритеті.
У ДСНС на Миколаївщині додають, що через рослинність і велику кількість металевих обʼєктів навіть після завершення робіт стовідсоткових гарантій безпеки не дає ніхто.
Інна Буртова зі Снігурівки не знає, чи відвідування цвинтарів є нагальною проблемою: “Моє життя складають мої звірята і моя робота, а ще – мій сад”, і додає: в момент, коли ми переписуємося, у місті “гучно”, бо піротехніки саме підривають щось на полігоні.
