Андрій Качор до війни був відомим броварським журналістом і активістом, який боровся з місцевими корумпованими можновладцями. Потім працював у Вінниці і там вже боровся з шаріївцями. На початку війни він долучився до батальйону “Стугна” і з ним воював на Харківщині та Миколаївщині. А останні тижні долучився до роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Чим відрізняється війна на Харківщині і Миколаївщині, яка різниця в поведінці людей і скільки російських ванюшок обривають зараз телефони проєкту “Хочу жити” Андрій Качор розповів Цензор.НЕТ.
– Цього тижня ми багато говоримо про мобілізацію, оголошену Путіним, про “могілізацію рузкіх”, для тебе, як людини з фронту, що значить це рішення?
– Я думаю, що це рішення нічого не означає ні для мене, ні для моїх побратимів, які зараз лишились на фронті. Всі прекрасно розуміють, чому це було оголошено – росіянам дійсно бракує резервів – але ж, як кажуть, “артилерія б’є по площах”. Скільки їх там буде – 10 чи 300 – це не дуже важливо в багатьох випадках. А особливо, коли ми розуміємо, що ці люди абсолютно невмотивовані, залякані й не хочуть воювати.
Ми якось говорили з побратимами: ок, ти сидиш в окопі або готуєшся до бойового виходу. Якою б сильною в тебе не була мотивація, рівень підготовки, тобі все одно може бути страшно. Але саме мотивація дає сили не лишати позиції або йти вперед. А яка мотивація у них? Якщо навіть їхні кадрові військові так стрімко лишають позиції, як на Харківщині, то що говорити про цих? Ми ж уже бачимо мобіків, які здаються в полон.
Так, звісно, краще, щоб їх не було, але в якийсь розпач це хлопців не завело. Хоча й шапкозакидацьких настроїв немає, бо це орда.
– Хлопці, з якими ти служив досі, вони лишились на Харківщині?
– Ні, частина проходить навчання, а більша частина була переведена на південний напрямок, на лінію зіткнення.
– Коли я говорила з хлопцями з твого підрозділу, вони ходили визволяти Дергачівку на Харківщині. Як далі склалась ваша доля?
– Ми виконали своє бойове розпорядження, виконали майже всі завдання. Потім ми повернулись на базу частини, я ще пройшов додаткове навчання з керування БПЛА в бойових умовах і виконували завдання в рамках 135 батальйону. Потім нас перекинули на південний напрямок. І там все дуже змінилось. Ми побачили наскільки може змінитись обстановка через зміну ландшафту.
– Можеш розповісти детальніше?
– На Харківщині ми працювали переважно в лісах, в основному вночі і навіть, коли над тобою ворожий дрон, то ти розумів, що якщо ти не будеш рухатися і твоя машина замаскована, то він тебе, скоріше за все не виявить і не прилетить по тобі. Я навіть зі свого досвіду скажу, що дуже важко побачити з дрона людину в камуфляжі, яка перебуває під густими кронами зелених дерев.
На півдні ситуація прямо протилежна – противник займає висоту і тобі її потрібно взяти, умовно, знизу. Навколо висоти просто голий степ.
– І в тебе настає Чорнобаївка…
– Так, і це не перебільшення. Тому що як була російська перевага в артилерії, так вона і є. Може, зараз вона не така колосальна, але вона є. Там значно кращі умови для авіації. Так, і для нашої, але і для їхньої. Коли чуєш звук літака, ти не знаєш, чий він. Тому просто заспокоюєш себе, що це свої.
Тут якщо є посадка, то вона вузенька і невелика, як правило обабіч дороги. І нею рухаються бійці багатьох підрозділв. Бо це єдина можливість пересуватись. Ти розумієш, що воно все пристріляне…
– І ворог розуміє, де ви будете іти…
– Так. А коли в тебе є задача перейти від села до села, то в більшості випадків це голий степ. Що рятує? Меліоративні канали, зокрема, які зазвичай чимсь засаджені і там є заглиблення, по яких можна іти. Інше питання, що там внизу багно і чагарники. Але так є більше шансів зберегти життя.
В мене була ситуація, коли треба було перебігти три кілометри туди і три назад фактично по полю. Врятував випадок – там був хутірець, який ніби є, але насправді його нема. Вцілілих будинків там немає, всі дроти обірвані на землі лежать. Ми біжимо, і раптом я чую збоку: “Здрастє!”. І ти в шоці. Хто? Навколо все гримить, працює все, що можна – танк, 120-й калібр, працюють СПГ, авіація і вертольоти – і це цілодобово, аж раптом люди пасуть кіз, кури кубляться, собаки бігають… це район Киселівки, Максимівки (Снігурівський район Миколаївщини). Скільки ми там були – не надто довго – але там ні на секунду не припинялися обстріли. Як там живуть люди, я не знаю.
І от ти біжиш серед всього цього, під палючим сонцем у броні й просто сподіваєшся, що не прилетить, розраховуючи на ефект несподіванки, що ніхто тебе тут не чекає. Але в іншому випадку нашим бійцям доводилося відступати по такій самій відкритій місцевості, з кульовими пораненнями, з уламками в тілі, під мінометним і танковим обстрілом до місця евакуації. І хлопці йдуть і не знають – дійдуть вони туди живими, чи ні. І доходять, на жаль, не всі.
– Як тоді з окопами в таких умовах?
– Специфіка підрозділу “Стугна”, що бійці в окопах не сидять. Ми приїздимо, виконуємо завдання і їдемо. На жаргоні таких, як ми, називають “рексами”.
А піхота займає позиції тих, кого вибили. Але і під обстрілами доводиться копати.
– Якщо не в окопах, то де ховаєтесь від обстрілів?
– На Харківщині були якось в селі за кількасот метрів від кордону. Місцеві потім казали, що їм ніколи ще так не навалювали, як після того, коли ми відпрацювали. Після завдання ми зупинилися на ніч у місцевому будинку культури. Там не було укриття, а здебільшого дзеркальні гімнастичні зали. Вже полягали, чуємо – гримить, розуміємо, що “Град”. Але вже такі втомлені, що сил не було десь ховатися. Потім виходимо, навколо пожежі й уламки, а нас і не зачепило. Навіть машини всі вціліли.
Тому особисто ми в окопах сиділи лише під Васильковом.
– З учбовою метою…
– Ну як учбовою. Ми там кілька днів побули, а потім сказали, що на сусідній позиції вилізло два буряти. Це липень вже був. То ми вже теж пильнували, щоб і собі впіймати трофей. Тоді ж і на Броварщині впіймали якогось, на горищі ховався.
– Ну тоді мені знайома розповідала, що її донька прийшла з магазину переконана, що бачила орка і на запитання, чому так вирішила, сказала, що він говорив їхньою російською і не міг читати українською.
Що ще робили на навчаннях?
– Бліндажі облаштовували, до зими готували. Теж у принципі потрібна штука. Але це не те, за чим всі приїхали… Тому багато хто написав, як я, заяви про переведення, а потім нас відправили на Миколаївщину.
– Переведення, до речі, часта історія?
– Скоріше, ні. Простіше взяти нову людину ніж дочекатись переводу когось.
– Ще до переможної харківської офензи багато говорили про контрнаступ на Херсонщині і Миколаївщині, а потім ЗМІ писали, що від цього плану відмовляли американці, бо це було б складніше. Як людина, яка там була, як вважаєш, наскільки складним буде просування?
– Я не володію всією ситуацією, але суміжні підрозділи повідомляли про великі втрати. І лікарні Миколаївщини та Одещини були переповнені нашими хлопцями. Наприклад, одного нашого пораненого відправляли аж в Ізмаїл. Я не буду називати цифр, але втрати були значні. Попри все, це нікого не зупиняло. Всі розуміли небезпеку, що допустимі втрати з нашого боку можуть бути величезними, але всі йшли. У нас немає іншого варіанту. У нас немає на кожні 10 чоловік по танку, але попри це люди йшли і виконували дуже небезпечні завдання.
– Хто воює проти вас там? На Харківщині, як мені розповідали, було більше мобілізованих з так званих ЛДНР, на Донеччині діяли вагнерівці. А тут? Буряти, ісконниє рускіє?
– Скоріше, ісконниє рускіє. Навіть під час бою, про який я розказував, нашим і суміжним підрозділом було вперше за тривалий час захоплено полонених. Вони, до речі, потім пішли на останній великий обмін. І це були росіяни, які на допитах розказували: “Ми нічєго нє зналі, сматрєлі камєді клаб”.
Скажу тобі чесно, я не уявляю ситуації, щоб наш підрозділ утримував село і до нас могли просто так зайти п#дари і взяти двох полонених. Або вони були на повному розслабоні, або не розуміли якихось азів. І там на відео можеш глянути, як Золкін їх питає: “Ну, у вас же був дозор? Як це сталось?”. “Був, на дахах”.
Найбільш образливо, що цих полонених тоді вивели неушкодженими, а четверо наших хлопців загинуло.
– Ти на початку згадав про місцевих, яке їхнє ставлення до вас було? Адже доводилось чути і про вату, і про тих, хто здавав наших, і тих, хто навпаки допомагав.
– Коли ми були на Харківщині, то з місцевими старались не спілкуватись. Але інші підрозділи розповідали, що були ситуації, коли говорили людям, що завтра будемо там і там, і туди прилітало. Бувало проїздить якийсь тип повз твою машину на велосипеді, а потім стає і щось пише в телефоні. А в тебе вже параноя: а кому він там пише? Зрештою, важко повірити, що можна навести на власне село. Але і таке бувало.
А на Миколаївщині… я останні пів року жив у Полтаві, типу “духовній столиці України”, так от на Миколаївщині на мій погляд люди більш проукраїнські ніж там. Абсолютно позитивні враження, золоті люди. А ще там тепло і виноград як слива розміром. По 30 гривень. І господині ревнують, що ти сьогодні не в неї купив, а в іншої. Я потім прочитав книжку “Юпак” Сайгона про Південь – оце воно.
– Раз ми вже заговорили про книжки, то чи є час читати на війні і що читаєш?
– Та я, мабуть, на війні прочитав більше книжок, ніж за попередні три роки життя. Все вже й згадати складно. Звісно, першим треба було прочитати все, що не прочитав про війну. “Мистецтво війни” Сунь-дзи прочитав, “Апологія Сократа. Діалоги” (не вразило, до речі), “Іловайський щоденник” Зіненка, “Хочу бути людиною” Гузара, “Війна за реальність” Кулеби, “Щоденник артилериста”, “Щоденник добровольця батальйону Донбас”… Зараз дочитую “Доцю” Горіха Зерня – просто офігенна книжка. А так, люди читають. Бувають дні, коли ти 3-4 доби нічого не робиш, вже набігався, на турніку накачався, все – треба духовна їжа.
– Я так розумію, що життя на базі воно все ж краще, ніж в окопі, і ви вільніші у виборі їжі, як готувати.
– Я не знаю, може, це тільки так у нас, може, у нас найзолотіші волонтери, але в нас ніколи не було проблем з продуктами. І, в принципі, із забезпеченням. Бо держава мені видала лише автомат. Коли я потім здавав документи і переводився, в частині дуже дивувались: “А вас не збентежило, що вам за пів року нічого не дали, навіть аптечки?”
Та що ж. Спершу хлопці купували самі, потім – шолом волонтерський, аптечки волонтерські, броніки класні, легенькі, теж волонтерські (у мене, щоправда, свій, сталевий, куплений ще півтора року тому). Ясно, що коли на завданні, то береш сухпаї, а так їсти було, що хочеш. Леся Нікітюк привезла пів фури енергетиків, равини передали купу їжі – я стільки маци ніколи в житті не їв (я її до того взагалі не їв). Баночки з консервацією їхали з Полтави, Вінниці. Ледь не по пів барана привозили, не знали, як його розчахнути. Потім зварив з нього плов, хлопці казали – “божествений”.
Якщо про базу чи окоп… На базі важче морально, нудишся, не знаєш, чим себе зайняти інколи. А потім приїздиш в зону бойових дій і “видихаєш”. З Харківщини ми взагалі весело поверталися, бо все виконали і без витрат. Потім, звісно, перші втрати все змінили. Додому хочеться поїхати, але потім так само хочеться на фронт.
– Скільки разів вдавалось поїхати додому, якщо вдавалось?
– Ну, в мене особлива ситуація, бо в мене регулярні суди…
– З шаріївцями?
– Так. Я їздив на них три чи чотири рази, але тільки тоді, коли ми були не на позиціях. І не передбачається якийсь бойовий вихід. На останнє і передостаннє засідання я вже не зміг поїхати. А так хлопці періодично їздять вирішувати питання, за технікою. А так щоб відпустка, то, здається, ні в кого досі не було. Зараз у хлопців ця бр-ка (бойове розпорядження) взагалі безстрокова. І поїхати можна тільки, коли є критична необхідність. До поранених, звісно, їздили провідувати.
– Ти згадав про ваших класних волонтерів. Кілька тижнів тому були гучні скандали через справи проти волонтерів за автомобілі і тоді військові мені навіть зізнавались, що їх фактично налаштовують проти волонтерів і дуже важко отримати листи. У вас є подібні проблеми?
– Я не знаю, чи є подібне налаштування, але коли нам щось треба було отримати на підрозділ – а ми працювали з різними організаціями та фондами, і з “Повернись живим” в тому числі – то було неясно, як мені взяти листа з підписом, якщо командир під Козином, а я в селі на Миколаївщині. Але робили.
Був випадок, що нам треба були хвостовики для “вогів”, щоб скидати їх з дронів, і сам дрон, то це був такий головний біль… Там треба було пройти курс навчання, (ми проходили подібний курс, але інший), значить, треба ще один курс пройти, п’яте-десяте, купа бюрократії, дуже багато часу, який є критичним на війні.
Ми їх розуміємо, фондам треба бути “чистими” перед державою. Але виявилося ефективніше кинути пост у фейсбуці, що треба 300 тисяч на дрон з “тепликом”, і ми їх за тиждень зібрали. Зрозуміло, що всіх це обурює, але не те щоб ми про це багато говорили. Просто ставиш собі умовну “галочку”, що тут треба буде допрацювати після перемоги.
– Знаєш, журналістам завжди хочеться якусь родзинку отримати, а хлопці починають: та я що, “писарем у штабі відсидівся”. Звідки така реакція?
– Я теж, можна сказати, “писарем у штабі відсидівся”)). Суб’єктивно, применшують свої заслуги навіть ті хлопці, які бували в такому… що моторошно згадувати. Тобто бійцям незручно розповідати про свій досвід, бо вони порівнюють його з досвідом інших, часто тих, хто загинув на завданнях. Я хочу сказати, що навряд чи люди, які справді перебували в жорстких бойових ситуаціях, будуть вам про них в деталях розповідати, хвалитися, якщо хочете. Це, певною мірою, неповага до тих, хто не повернувся з поля бою. Не знаю, мабуть це можна назвати синдромом того, хто вижив.
Знаєш, коли підрозділ іде на бойовий вихід, а когось не беруть – він ображається. Якщо двічі не беруть, то в бійця може початися депресія. Він сидить, курить постійно і не розуміє, що відбувається, що з ним не так. Ясно, що на війні нема улюбленців – людей на вихід беруть під конкретні задачі.
Але коли з’являються перші втрати… то теж всі ідуть, ніхто не відмовляється, принаймні в нашому підрозділі такого жодного разу не було. Просто ти вже не бачиш оцього “можна я, можна я!” Я хочу, щоб мене зрозуміли правильно – ми ні від чого не відмовляємось, просто ти вже не йдеш ніби як “весело попалити русню”, а розумієш, що можеш звідти не повернутись. І психіка певною мірою змінюється.
Якщо на базі можуть бути ще якісь сварки, непорозуміння між хлопцями, то в зоні бойових дій, а особливо на виході – ні. Всі тільки “братанчик, братанчик”, всі максимально підтримують одне одного, ставляться реально, як до найближчих людей. Бо розуміють, що сьогодні вночі ти з ним грав в карти, а завтра його вже немає. І лежить просто ця колода на столі…
– Зараз ти перевівся в Київ, і я так зрозуміла, що твоя робота буде ближче до цивільного профілю і це пов’язано з ГУР? Чи можеш щось про це говорити?
– Я зараз співробітник Координаційного штабу поводження з військовополоненими. І там сьогодні відбуваються справді важливі речі. Зараз запустили проєкт “Хочу жити”. Я прийшов на етапі, коли проєкт мав ось-ось запуститися, ми не знали достеменно “вистрелить” він чи ні. Але як тільки запустили, дівчатам у кол-центрі почали обривати телефони. Здебільшого, до речі, кримчани та їхні рідні. Там такий ажіотаж… дзвонять і питають “как сдаться в плен”. Те, як воно відгукується зараз за порєбріком, сподіваюсь, це дасть вагомі результати.
-А можеш сказати, скільки таких звернень надходить?
– Ну от поки ми говоримо (28 вересня), мені скинули, що їх вже понад 2 тисячі. Цьому телеграм каналу зараз тиждень, але в нього майже 20 тисяч підписників. Побачимо, що буде далі. Інше питання – як саме буде відбуватись процес здавання в полон ванюшок безпосередньо в зоні бойових дій в межах цього проєкту. Думаю, про механізм цього процесу ніхто не казатиме публічно. Але сподіваємось, що це дасть відчутний результат.
– Там тільки кримчани, кримські татари, яким масово видали повістки, чи й росіяни?
-Поки ми не можемо проаналізувати географію саме користувачів телеграм-каналу. Але не виключено, що незабаром буде продемонстрована якась статистика проєкту. А головне – ми побачимо реальне зростання обмінного фонду.
– А наші полонені?
– Сама роль цього координаційного штабу, щоб родичі полоненого могли звернутись і отримати комплексну підтримку. Бо коли ти звертаєшся в бойову військову частину, то що – вона воює, ця частина, це пріоритет командирів. Вони не завжди можуть вичерпно допомогти рідним, з об’єктивних причин. А в Штабі працюють представники поліції, НГУ, СБУ та інших організацій і установ. З родинами полонених працюють комплексно, їм надають консультанта, який їх “веде” по нашій “дорожній карті”.
Днями генерал Буданов зустрічався з родичами полонених – там і морпіхи, і нацгвардійці, прикордонники, ті, що на ЧАЕС. І він публічно анонсував, що обговорюється обмін всіх на всіх або важко поранених на всіх важко поранених, всіх НГУ на росгвардію.
Єдине, що хотілось би попросити – не намагатися робити полонених медійними, публічними особами, поки вони в полоні, тому що це все ускладнює насправді.
– До речі, після визволення керівників “Азову” якраз говорять про те, що визволили відомих. І це краща тактика ніж мовчати.
– Скільки відомих? 5? А решта 210? Їх же було 215 загалом. Коли починаємо акцентуватись на комусь конкретно – це ускладнює процес визволення. Я навіть днями бачив пост військового, що в разі свого зникнення він заборонив рідним-друзям будь-де публічно згадувати його ім’я. Бо, може, людина вже вигадала собі легенду, а ви тут зі своїм “він танки гриз, росіян убивав”. Інколи бажання допомогти – в розумінні рідних, на емоціях – призводить лише до гіршого результату. Не варто так робити, саме в цьому випадку “мовчання – золото”. Дайте вашим дорогим людям більші шанси на порятунок.
