У Миколаєві перша ніч завжди найважча. У цьому місті, яке майже постійно під російськими бомбардуваннями від початку війни, спати практично неможливо.
Про це йдеться у матеріалі ВВС.
Розум або несамовито намагається з’ясувати, наскільки близько був останній вибух, чи була це ракета, чи снаряд, один чи частина залпу – або розмірковує, скільки часу може минути, перш ніж вікна знову здригнуться й завиє сирена повітряної тривоги.
Але якщо такі, як я, під час моєї третьої поїздки до міста від початку війни, вважають довгі ночі викликом, як із ними можуть упоратися місцеві жителі, які кажуть, що провели лише близько 20 тихих ночей від самого початку війни?
“Спати? Та не дуже”, – сказала менеджерка нашого готелю одного ранку минулого тижня. У березні вона здавалася нестримно енергійною, пробігаючи повз забиті дошками вікна, щоб показати гостям імпровізоване бомбосховище в підвалі.
Але тепер її обличчя видає виснаження, яке, здається, переповнює весь Миколаїв.
“У мене вдома немає власного підвалу. Він затоплений. Тому нам ніде сховатися. Ми просто лежимо в темряві. Минулої ночі вибухи були найближче – за пару кварталів”, – каже вона.
Колись звичайні звуки, як-от гримання дверима чи гарчання вантажівки, тепер сповнюють жаху, оскільки люди інстинктивно, підсвідомо та назавжди налаштовуються реагувати на будь-що, що може звучати як ракета чи літак.
“Я? Я намагався лягати спати рано. Близько 7 або 8 вечора. Таким чином ви маєте кілька годин до початку бахкання, якщо вам пощастить”, – каже 60-річний Гела Чавчавадзе, власник кафе, яке доставляє безкоштовну їжу вранці до районів, які розбомбили минулої ночі.
Зазвичай вибухи починаються після опівночі. Артилерійський вогонь з російських позицій на півдні, ракети з-за лінії фронту далі на схід, реактивні бомби та нищівні крилаті ракети, які, як заявляють, запускають з кораблів у Чорному морі та за його межами.
Іноді є конкретна ціль, але – випадково чи умисно – вибухи здебільшого відбуваються в житлових кварталах і стаються раптово, як блискавка, що перетворює кожну ніч на нервову рулетку.
Протягом останнього тижня російські бомбардування – зокрема кілька денних атак – досягли нового рівня жорстокості.
“Це велике місто”, – каже миколаївський військовий речник, капітан Дмитро Плетенчук приїжджим журналістам, які стоять біля руїн адміністративного штабу міста. Але він закликав нас завжди носити бронежилети, а пізніше написав мені повідомлення, щоб підтвердити, що з лютого 130 цивільних осіб тут вбито та 589 поранено російськими ракетами.
Змітаючи уламки скла з руїн свого кухонного столу через дві години після того, як на вулиці вибухнули касетні бомби, 58-річний стоматолог Олександр Яковенко дивується, чому він досі живий.
“Я не можу цього пояснити. Мене тут не має бути. Сирена виє щовечора. Але чомусь минулої ночі я вирішив піти зі своєї спальні в іншу частину квартири”, – каже він, показуючи на сліди від осколків на стіні, які напевно б його вбили.
Сусідка Ольга, яка прийшла допомогти прибрати, заридала.
“Що я скажу своєму онукові? Одного разу вночі він прокинувся, плакав і сказав мені: “Бабуся, я хочу жити”, – каже вона, перш ніж продовжили змітати скло з підлоги.
Шукаючи розради чи сенсу серед таких руйнувань, деякі люди в Миколаєві покладаються на релігію.
“Все в руках Божих. Що буде, те буде», – каже 67-річна Світлана Харланова, стоячи на порозі свого майже дивом неушкодженого будинку, погладжуючи невелике осколкове поранення в голову, через чотири години після того, як ракета залишила глибокий кратер у її дворі.
Інші шукають розради в тому, що в перші місяці війни в Миколаєві було заборонено.
“Я бачу, що зараз багато людей п’ють – навіть рано вранці. Я не думаю, що їм слід було скасовувати заборону на алкоголь. Це недоречно під час війни”, – сказав власник кафе Гела Чавхавадзе.
Зловживання алкоголем є проблемою в багатьох частинах України. Одного вечора я спостерігав, як п’яний солдат, хитаючись, піднімався сходами в готелі, а в іншому кафе – гучну суперечку між двома літніми чоловіками.
Але Дмитро Волощенко, який володіє крафтовою пивоварнею в Миколаєві, наполягає на тому, що “у нас не більше проблем, ніж раніше [до зняття заборони]. Алкоголь справді допомагає… якщо ви знаєте межу”.
Але те, з чим погоджуються усі – це фізична та психічна шкода, якої завдають нічні бомбардування приблизно 250 тис. людей – із довоєнного півмільйонного населення – які досі живуть у місті.
“Це руйнує наш сон і наші мрії. Це послаблює нервову систему людей і викликає страх і паніку. Це важко. Мене щоночі будять не тільки бомби, а й телефонні дзвінки. Коли я сплю, мені сниться війна і руйнування”, – каже Олександр Дем’янов, лікар-травматолог, який лікував багатьох постраждалих у місті.
Але є люди – не в Миколаєві – які вчаться насолоджуватися нічними звуками вибухів.
Сусіднє місто Херсон, за 50 км на південний схід, перебуває під російською окупацією. Але останніми тижнями українські сили почали обстрілювати російські позиції поблизу міста, використовуючи нову західну артилерію та ракети.
“Якщо ми чуємо вибух, то ми святкуємо, тому що ми знаємо, що це означає, що наші сили наближаються до нас. Ми чекаємо, коли нас звільнять”, – каже Костянтин Риженко, незалежний український журналіст, який переховувався в Херсоні.
