В Миколаєві людно і спекотно, літо як літо. Багато людей несуть або котять на візочках бутлі з водою – в місті досі проблеми з водопостачанням.
Час від часу лунає звук повітряної тривоги, але мешканці залишаються на своїх лавочках у парку – п’ють пиво, спілкуються, гуляють з дітьми. Атмосфера загалом спокійна. Все як у Києві, про який кажуть, що місто живе мирним життям і забуло про війну. Живе мирним життям – можливо, забуло про війну – ні. Бо в будь-який момент може прилетіти – і в Київ, і в Миколаїв.
“Останній тиждень в Миколаїв “прилітає”, фактично, щодня – або ракети, або РСЗВ , або артилерія”, – говорить командир загону швидкого реагування Товариства “Червоного Хреста” Миколаєва Павло Бузник. Він волонтерить у “Червоному Хресті” вже дев’ятий рік, паралельно працюючи на основній роботі – інженером з ремонту банківської техніки. За весь час війни у Павла було лише два вихідних, решта днів – на чергуванні.
Разом з командою волонтерів Павло виїздить на місця влучання, щоб надати першу допомогу постраждалим. І йдеться не лише про медичну допомогу: напоїти, нагодувати, заспокоїти, за потреби зігріти та перевезти кудись в інше місце – всім цим займаються загони швидкого реагування. Навіть дістати плівку, щоб затягнути вибиті в будинку вікна, – це завдання Павла. Принаймні, одне з багатьох завдань, які він сам перед собою поставив.
“Складність у тому, що ми не завжди знаємо, куди саме прилетіло. Іноді доводиться спиратися на інформацію від мешканців міста, і буквально прочісувати район в пошуках потрапляння”, – говорить Павло.
Вночі виїжджати особливо небезпечно – можна наїхати на снаряд, який не розірвався, не помітивши його у темряві.
“Ми вже навчилися якось між крапельками проходити. Тобто, якщо прилетіла ракета – то ми розуміємо, що можна швидко їхати і працювати. Якщо артилерія – можуть накрити знову. Було таке, що ми думали, ракета, приїхали, а нас накрило “Градами”. Ми відходимо – нас накривають, ми відходимо – нас знову накривають”, – говорить Павло.
Другий величезний фронт роботи під час війни – це евакуація людей з миколаївських та херсонських сіл, які знаходяться під обстрілами. (Не плутати з евакуацією з окупованих населених пунктів – нею займається міжнародний “Червоний Хрест”, окрема організація).
Про все це корреспондент LB.ua поговорила з Павлом в інтерв’ю.
Який період в місті був для тебе найстрашніший?
Лютий-початок березня. Було повне нерозуміння того, що відбувається, і як нам працювати так, щоб це було безпечно для моїх волонтерів. Тому що бути волонтером “Червоного Хреста” у мирний час – це одне. А займатися тим самим під час війни – це вже зовсім інше завдання.
По місту їздила військова техніка, і ми не розуміли, це наша чи ні? Летить вертоліт – це чий? Зараз я вже володію певною інформацією, і знаю, чиї вертольоти. Тоді ми думали, що це ворожі десанти.
Були якісь перестрілки в місті, постійно інформація про ДРГ, комендантська година… Пересуватися було треба дуже обережно. Військові були дуже напружені, їм потрібно було спокійно показати посвідчення, пояснити, хто, показати рюкзак і пояснити застосування купи незрозумілих штук, які в ньому лежать.
По місту було досить багато прильотів в цей час, і ти це все буквально чуєш над головою – і шукаєш, де сховатися.
Ти не думав, що місто можуть захопити?
Спочатку були такі думки, але потім запрацювала позитивна машина Кіма.
Кім був ефективним на той час?
Так, однозначно. Дуже багатьох людей він підбадьорив, було враження, що от-от і ми звільнимо Херсон.
Але Кім перестав бути таким активним після удару по ОДА.
Так. Ми виїхали тоді до ОДА, але нас не пустили до завалів. Потім ДСНС під’їхали і кажуть: там людей виносять на простирадлах, давайте ваші ноші.
Ноші ми, звісно, дали.
Думаєш, Кім через ці події перестав записувати свої веселі відео?
Так. Загинули не просто люди – загинули його друзі. Це були прекрасні люди – активісти, добровольці, ветерани АТО. Одна справа – мати справу з втратами щодня. Інша – коли загинуло одразу багато людей з твого оточення. Думаю, йому було дуже важко.
Тим більше, людей ще дуже довго діставали з-під завалів, і тому весь час збільшувалася кількість загиблих.
У місті був шок?
Безумовно. Це саме те слово.
І у всіх там був хтось знайомий, чи родичі друзів… Миколаїв – невелике місто. Звісно, ми переживали вже схожий досвід перед тим – коли був удар по казармах 79-ої бригади.
Там теж мабуть багато родичів і друзів?
Так, звісно. 79-та бригада і Миколаїв – це синоніми.
Як ти вважаєш, за рахунок чого Миколаїв не став Херсоном?
За місто боролися і його відстояли. Безумовно, тут важко сказати, чи це більше заслуга Кіма, чи генерала Марченка. Мабуть, що обох.
У Миколаєва як у міста є певна агресивність. Вона зіграла нам на руку.
Сказали: “Несем гуманітарку”, і всі понесли гуманітарку. Сказали: “Риємо окопи, несем мішки”, і всі почали рити окопи і носити мішки. Сказали: “Робимо коктейлі Молотова” – і коктейлі Молотова стояли під кожним деревом. Досі іноді можна зустріти
Сказали: “Ворог може зайти в місто, давайте розставимо всюди шини і запалимо їх, буде задимлення. Ворог тупий, міста не знає, ми його закидаєм коктейлями”. І що ти думаєш? Все місто було в шинах. Потім: “Треба варить протитанкові їжаки”. І ми варили. Я не знаю, звідки взявся весь цей метал, але їжаки були усюди.
Місто показало себе дуже добре з точки зору обороноздатності. І область теж – мисливці зустрічали ворога в лісах, це дійсно правда.
Наскільки близько росіяни були до міста?
Дуже близько, в передмістях. Там де військовий аеропорт – це жилий район – і там був ворог, були бої.
Останній тиждень росіяни б’ють по Миколаєву фактично щодня. У вас мабуть багато роботи?
Так, дуже багато виїздів. Найстрашніше виглядав приліт в ємність з олією. Було дуже велике задимлення, важко дихати, гігантська хмара чорного диму висіла над містом, виглядало все це апокаліптично. Але серйозних травм, на щастя, ніхто не отримав. В сусідніх багатоповерхівках вибило вікна, на цьому все.
Було потрапляння дуже близько з заправкою, але чудом не зачепило баки з паливом. Також “прилетіло” дуже близько від складів “Червоного Хреста”, де зберігається гуманітарна допомога. Склад теж постраждав, була сильна пожежа.
Багато людей постраждало, коли прилетіло у двір багатоповерхівок 17 червня. Масштаб руйнувань такий, що ми працювали там майже 12 годин – надавали першу допомогу, потім збирали інформацію і допомагали з плівкою (щоб заклеїти вибиті вікна), потім раздавали питну воду та їжу – мешканцям, працівникам комунальних служб, поліцейським, які боролися з мародерами. На маленькому п’ятачку була величезна кількість людей.
Фото: facebook/Павел Бузник
Для вас це вже звична робоча ситуація?
В принципі, так. В мене в машині були намет, генератор, вода – все необхідне. Тому що я знав, що таке може статися.
Майже всі сусідні будинки були дуже сильно пошкоджені, кілька з них вже не придатні для життя. Але там навіть зараз живуть люди. Ми це знаємо, тому що нас туди потім викликали – треба було допомогти, завести жінку в лікарню. Ми кажемо: “Так там же не можна знаходитися”. Вони: “Ми знаємо, але це наше єдине житло, інших варіантів нема”.
Я так розумію, ви надаєте не лише першу домедичну допомогу?
Ми робимо те, що потрібно. Основне: зупинити кровотечу, доправити пацієнта в лікарню. Особливо раніше, бо було мало швидких у місті – зараз вже станція швидкої отримала багато хороших автомобілів.
Ми з ними в принципі познайомилися і потоваришували, тому що виконували завдання, на які в них не вистачало ресурсу – наприклад, перевезення пацієнта після операції додому. Транспорт в місті на той момент не ходив, таксі практично не було, швидкі на виїзді. А людину треба доставити додому. Тоді дзвонили нам.
(Поки ми спілкуємося, Павлу дзвонять з приводу транспортування бабусі в лікарню. Він розмовляє з бабусею голосом дбайливої покоївки, зрештою за нею вирушає автомобіль – LB.ua).
Також великий обсяг роботи в зимовий період – це на місці удару розгорнути палатку, обігріти постраждалих, які фізично цілі, але все одно потребують допомоги, бо вони стоять біля свого будинку, який горить. Зробити їм чаю, нагодувати, дати ковдру — це все теж дуже важливо.
Коли почалися прильоти в житлові будинки, в нас були цілі під’їзди з вибитими вікнами. Зима, мороз, холодно. Я почав шукати плівку. Але де її шукати? Будівельні гіпермаркети або закриті, або плівки там вже немає. Я знайшов телефон бухгалтера напів зачиненого магазина десь на краю міста, і вона відкрила мені склад. Я купив усю плівку, що в них була.
Що ще, крім плівки, потрібно людям в місті під обстрілами? З неочевидного.
Дуже швидко закінчилися запаси свічок, павербанків, батарейок, ліхтариків.
У квітні почалися проблеми з водою. У нас був запас питної, але була проблема помитися. А в той час в нас якраз була величезна кількість транспортувань пацієнтів – спустити з поверха, підняти. В цьому районі багато дитячих садочків, і на їх базі розміщували біженців.
Тобто біженці їхали в Миколаїв, попри обстріли та відсутність води?
Так, з області та з Херсона.
Ми в цей час постійно чергували вночі, тому що як раз вночі могла доїхати до міста колона з 10 машин з біженцями з Херсона. Треба було подивитися їх документи, прийняти, швиденько заспокоїти, нагодувати, розвезти по садочках, там зрозуміти, які в них потреби – матраци, туалетний папір, яка треба їжа, які особливості по здоров’ю, які в кого плани. Серед них могли бути і люди з травмами, і паліативні пацієнти.
Скільки людей могло за ніч приїхати з Херсона?
Бували випадки, що і 100. В “Червоного Хреста” на той момент був навіть свій гуртожиток – гуртяга одного з ВНЗ, куди ми заселяли біженців. Ну і плюс 5 дитячих садочків, і ми між ними постійно курсували – забрати, привезти, когось в лікарню, і так далі…
Ви не боялися, що прилетить?
Це постійний стан, я і зараз боюсь.
Фото: facebook/Павел Бузник
Що прилетить от прямо сюди і прямо зараз?
Так, це нормально.
Ви їздите в ті райони, які обстрілюються? (Ті райони міста, які ближче до Херсона, страждають від обстрілів найбільше – LB.ua)
Так. Але оскільки це інша частина міста, то там швидка все ж встигає раніше. Ми можемо приїхати, подивитися, що там з вікнами, обробити якісь неглибокі порізи.
Взагалі постійна дилема: відправляти туди машину чи ні, безпечно це чи ні? Бо наша допомога може бути не потрібна, а я ризикую цілою командою людей.
У тій частині міста лишається багато миколаївців?
Так. В який момент мені здавалося, що вони настільки адаптувались, що стали спокійніші за людей в центрі. Але це тільки поки по них не почала працювати ствольна артилерія…
Як часто гатять саме з арти?
Тфьу-тьфу-тьфу, сьогодні я «Піонів» не чув. Була інформація, що наші знищили той дивізіон «Піонів», що обстрілювали місто. (Реагує на телефон): О, ракетна небезпека зараз.
Додаток повідомив?
Ні, це мені військові пишуть. Додаток я видалив ще наприкінці першого місяця війни. Мені і так вистачає тривоги довкола.
Миколаївці теж не ховаються під час тривог, як і кияни?
Тепер вже ховаються.
Ну, перші тижні люди реально жили в підвалах і бомбосховищах. Потім вже перейшли в коридори, а потім якось – “ну бахне, то й бахне”. Але зараз в тих районах, де бахкає сильно, люди все ж намагаються ховатися в безпечні місця.
Чому вони не поїдуть звідти?
Думаю, їм нема куди їхати. Місто і так залишило близько 40% населення. Коли вже і місто, і “Червоний Хрест” організували евакуаційні автобуси, і кожен ранок починався з того, що ми вивозили людей. В кінці березня-квітня щодня їхало близько 700 людей.
Куди їх везли?
На Одесу.
Там було де селитися? Бо у Львові, наприклад, житло дуже швидко скінчилося.
Я не знаю, але багато хто їхав далі, на Молдову, або на Захід України.
Але дуже багато людей не виїхало, тому що вони бояться. Вони не мають за що орендувати житло і ніколи не були за кордоном. Або не можуть лишити родичів. Або тварин. От я буду далі розказувати про евакуацію з сіл – там дуже багато людей лишилося тупо через котів, собак, курей і свиней.
Фото: facebook/Павел Бузник
Ладно через свиней, а котів і собак же можна і з собою запакувать.
Бували такі жахливі дні, коли ми вивозили просто дуже багато людей, і взяти тварин не було куди.
Пам’ятаю пекельний день евакуації із Посад-Покровського це на кордоні Миколаївщини і Херсонщини. Там були дуже сильні обстріли, і постійно курсував звідти шкільний автобус з вибитими вікнами. І я пам’ятаю жінку з величезною вівчаркою. І вона її вивезла. І собака спала отут, в цьому дитячому садочку (показує рукою напрямок), на матраці на підлозі разом з усіма. Отак: люди-люди-люди-собака-люди-люди-люди.
Пам’ятаю евакуацію з села чоловіка, який дуже погано бачив. Було якесь затишшя, ми заїхали його забрати. Заходимо у двір, забираємо його, беремо його речі, він виходить і плаче, просто сльози котяться щоками.
Він каже: “Я все життя все це будував, камінь за каменем, а тепер доводиться залишати”. А у дворі дуже гарна собачка типу лайки, він спускає з повідця, гладить і прощається з нею. І ми їдемо.
Після цього ми заїхали купити снарягу, і Мітя, один з нас, бере переноску. Я питаю: “Навіщо тобі переноска?” Він каже: “Буду вивозити котів і собак з тих сіл”.
Зараз те село, звідки ви забирали чоловіка, окуповане?
Ні, але жити там неможливо через постійні обстріли.
Скільки людей ви вивезли з області за час війни?
Це неможливо порахувати, чесно. Але ми були більше направлені на те, щоб вивозити лежачих хворих, бо ми їздили на швидкій. Хоча наш “Форд” теж працював на евакуацію. Була група абсолютно героїчних хлопців, які їздили по селах на своїх машинах і вивозили звідти людей.
Як ви взагалі психологічно справлялися з усім цим?
Роботи було так багато, що ми навіть не встигали за щось переживати, хвилюватися. Не було такої проблеми як поганий сон. Зранку виїхав на приліт ракети, потім робота з біженцями, потім евакуація, потім треба розвезти продукти… Якщо є можливість поспати – чудово. Ми почувалися потрібними, і це дуже допомагало справлятися зі стресом.
Фото: facebook/Павел Бузник
Було таке, що ви приїздили евакуювати людей, а вони відмовлялися від евакуації?
Було. Або нас попросили когось забрати, ми приїхали в село – а це 30-40 км від міста, і нам кажуть: “Ой, а ці люди вже зранку пішки пішли на трасу…” Ми питаємо: “А ви самі чого не їдете?”. “А ви думаєте, ще щось буде тут, да? Ви думаєте, не налагодиться?”. Я кажу: “У вас нема зв’язку, нема електрики, вас обстрілюють. Чого ви чекаєте? Поїхали, поки тихо”. Вона: “Ой, ні, ви знаєте, в мене кози, кури…”
Таких ситуацій було дуже багато.
І що тепер з цими селами?
Там пекло. Вони зруйновані, деякі взагалі стерті на попіл.
А що з людьми? І з їх козами.
Люди переважно все ж виїхали. А кози як кози. Ідемо по вулиці в селі, все навколо зруйновано, і тут – загончик, а в ньому маленькі пухнасті поросятка. 
Фото: facebook/Павел Бузник
Була ситуація, коли “прилетіло” в приватний геріатричний пансіонат, всі вікна вибило. Треба евакуювати 28 мешканців, тому що на вулиці мороз. Перевезли їх в один з дитячих садочків, поклали на дитячі ліжечка. Це літні люди, але різні: є в стані деменції, є з ампутованими кінцівками. І ми їх якось намагаємося вкласти на ці дитячі ліжечка, зсуваючи їх між собою. В одну кімнату занесли дідуся і заносимо бабусю. Він кричить: “Це чоловіка палата, жінки не мають тут бути!” На наступний день ми привезли їм вже нормальні ліжка – треба були розібрати ті, що там стоять, винести, занести нові, зібрати вже їх. А потім ми з садочка цих людей перевозили в паліатив. Тобто, ми перевозили їх кілька разів.
В який момент у нас з’явився чех, нам його привезли волонтери. Справжній парамедик, двохметровий і бородатий. Хоче допомагати нам. Окей, ми взяли його в команду. Треба перевести бабусю в Сапетню, їдемо. Заносимо бабусю в коридор, а там на стільчиках сидять пацієнти, і вони почитають хапати нас за руки і шепотіти: “Забери мене, забери, забери”. Реально як у фільмі жахів. Я Мілана звідти витяг, питаю: “Ну шо, норм?”. Він каже: “Норм”. Я кажу: “Ок, раз не злякався , буде з нами працювати”.
Я вже згадував, що у квітні в нас була величезна проблема з тим, щоб помитися. Ми ще якось вирішували цю проблему, шукали, у кого є приватний будинок зі своєю водою. А от Мілан жив в гуртожитку, де не було води. Я його питаю: “Мілан, а як ти миєшся?”. Він каже: “А, все норм, на річку ходжу”. Це був квітень.
Ми його тоді повезли помитися. Кажемо: “Дивись, Мілан, душ! Гаряча вода!”. Боже, який він був щасливий. Але, чесно кажучи, ми самі були щасливі після кількох тижнів миття в кастрюльках прийняти душ. Починаєш цінувати прості речі: це вода, і вона тече по тобі, і вона гаряча! Чудо.
Фото: Макс Требухов
У вас зараз солона вода тече з крана.
Так, ми нею миємося, а п’єм що знайдем. Привозну, бутильовану з магазину, яка буде.
Налагодити нормальне водопостачання поки неможливо?
Поки не буде звільнено Херсонщину – мабуть, що ні.
Ви мабуть дуже співпереживаєте херсонцям?
Так. Величезна частина нашої роботи була пов’язана з Херсоном. Ми возили їм медикаменти та інші вантажі. Потім, коли було вже дуже складно до них доїхати, вони виїздили нам на зустріч. Ми ставали десь в чистому полі, вантажили в їхні машини коробки, а вони в наші – людей з Херсона.
Що в передавали їм найчастіше?
Медикаменти. Їжа там, на щастя, є. Передавали кров зі станції переливання крові, передавали препарати для онкопацієнтів. Передавали замісну терапію, яку перед тим забирали в Одесі. І так само з інсуліном – його треба було спочатку знайти, а потім вже доставити в Херсон.
Чого в Миколаєві наразі бракує, крім води?
Хіба що перемоги.
З усіх ваших виїздів, який був для тебе найбільшою пригодою?
В Нову Зорю, це на кордоні з Херсонською областю. Прийшла інформація, що в селі є поранений, якого треба евакуювати. Дзвонила його дружина, вона також повідомила, що два її брата загинули. І попросила нас приїхати, бо швидка до них не дістанеться. Зв’язок був дуже поганий – я її чув, а вона мене ні.
Спочатку все було добре, ми доїхали по хорошій дорозі до села, з якого залишалося 2,5 км до нашої цілі. Там дорога закінчилася, і залишився тільки напрямок. Ми розуміємо, що не проїдемо, довелося повернутися.
Я пишу тій жінці: “Пацієнт ще у вас?” Вона каже: “Ні,забрала швидка”. Але ще потрібно забрати її саму, двох маленьких дітей і двох мертвих братів. Я їй кажу: “Йдіть пішки до дороги, там я вас зможу забрати”. Вона: “Я не зможу пройти цю відстань пішки”. Я починаю шукати позашляховик, виходжу на військових.
На наступний день нам присилають пікап, за кермом якого сидить абсолютно безстрашний воїн, в броніку і без каски. І каже: “Ну що, хлопці, поїхали”. Ми – в касках і бронежилетах – сіли до нього в машину і поїхали.
Там, де ми були вчора, вже обстріли. Воїн каже: “Ми зараз поїдемо по такій відносно безпечній, але поганій дорозі”. Виявляється, що ця дорога – це просто канал з грязюкою, абсолютне бездоріжжя. Але ми якимось чудом доїжджаємо до села, влітаємо в нього і починаємо шукати цю жінку. А вона мені навіть свою адресу не змогла назвати, сказала: там три вулиці, я вас зустріну. Ми заїжджаєм на першу вулицю, і нам кажуть, що інший край села – це вже лінія зіткнення.
До нас виходить чоловік з візком гівна, в прямому сенсі слова. Ми: “Де тут жінка на евакуацію?”. Він показує, куди їхать.
Дійсно, там є жінка, яка до нас виходить. Я в стані афекту кричу їй: “Давайте швидше, хапайте дітей і в машину! Де ваші брати??” Вона відповідає: “Трупи на городі, але взагалі-то це не я”.
Тобто, в цьому селі на межі зіткнення є ще люди, і вони нікуди не збираються.
Ми знаходимо ту жінку, яка мені дзвонила. В неї дійсно двоє дітей, один з них інвалід – не ходить і не розмовляє. І ще з ними її мама. Йдемо на город, там її брати, складаємо їх в мішки і закидаємо в кузов пікапа.
Починаються конкретні прильоти по селу, ми садимо жінку, її маму і двох дітей в машину, і тут наш воїн каже: “Протектор забився багнюкою, ми не зможемо повернутися тією ж дорогою.Так що ви мені просто покажіть, де тут хороша дорога, і ми по ній дуже швидко проїдемо, і все”. А місцеві кажуть: “Це і була хороша дорога”.
Я вже закрив очі і бачу, як ми застрягли у тій багнюці, і нас розстрілюють. Але що робити? Нема варіантів, вертаємося на той шлях. П’ять жахливих хвилин ми їдемо і… вискакуємо на нормальну дорогу.
Довезли евакуйованих до Миколаєва, шукаємо, де поселити. І тут жінка каже: у нас там в селі залишилися мої бабуся і дідусь.
Тобто, вам треба їхати туди знову?
Так, третій раз!
Я знову дзвоню цьому воїну, кажу: слухай, там ще людей треба забрати. А він каже: в мене пікап зламався. Я дзвоню тим людям, яких треба забрати, кажу: давайте якось сплануємо, звідки ми вас заберемо. Вони відповідають: “А ми вже виїхали на мотоциклі”. Я: “Що?” Вони: “Але ми не на зовсім виїхали, на розвідку. В нас вдома ще документи лишилися”. Я: “Щоооооо?!”. Вони такі: “Да, і крім нас там ще в селі люди, які просять їх забрать”.
Дайте вгадаю, зрештою ви вивезли їх всіх.
Так, зрештою воїн полагодив свій пікап, і ми вивезли звідти чотирьох людей.
Фото: facebook/Павло Бузник
Це був кінець квітня? Тоді в новинах був наступ росіян на Нову Зарю.
Я навіть не можу сказати, в якому місяці це було. Для мене це один довгий лютий.
Зараз ви не їздите на евакуацію так далеко?
Ні, тільки в ближні населені пункти. З міркувань безпеки.
Та хіба ж вам безпечно було їхати в ту Нову Зорю?
Ні, це взагалі смерть була.
А ви поїхали.
Просто коли ти один раз дивом виїхав живий, потім другий раз дивом виїхав живий, то на третій раз вже думаєш: нафіг таке диво. І переглядаєш трохи концепцію безпеки.
Я вірю, що в кожної людини є свій запас безсмертя, от як шкала НР (health points – LB.ua) в комп’ютерних іграх. От скільки Боженька тобі відміряв, стільки разів він тебе і витягне. Але ця шкала не безкінечна. Рано чи пізно удача закінчиться. Наїдеш на щось, машина вибухне. Ладно ти сам загинеш, а твої люди?
