Нагадаємо, 8 березня рашисти поблизу Миколаєва на кіровоградській трасі розстріляли мікроавтобус, яким їхали працівниці дитячого будинку, який були вивезено в село Аноновка Баштанського району.
Але 128 дітей та частина вихователів залишилися в селі, пробитися до якого з Миколаєва було неможливо.
І лише 11 березня стало відомо, що діти та вихователі евкуйовані.
Сьогодня ми публикуємо дописи з соцмереж безпосередніх учасників цієї унікальної операцї по евакуації. Виявляється, її ініціторами стала організація ветеранів “морських котиків” США, яка вважала себе опікунами цього дитячого будинку.
“Ввечері на мене виходить мій друг ветеран US Navy SEAL з питанням чи можна якось витягти 150 дітей-сиріт, які застрягли в Антонівці на Миколаївщині. З цим проханням до нього звернулись інші ветерани US Navy SEAL, які опікувались цим дитячим будинком у Миколаєві.
Піднімаю на вуха своїх друзів в Патрульній поліції, та в ЗСУ, що боронять Миколаів. Відповідь однозначна: “Їхати не можна. Там бої, міни. Вчора розстріляли бус з виховательками. Евакуювати неможливо”.
Передаю американцям. Вони переживають. Мій заокеанський друг-ветеран каже: “Sorry brother, I wish I was there”. Це мене трохи зачіпає. Аналізую актуальну карту руху ворожих колон і розумію, що є шанс проскочити з Кропивницького, там десь 120 км. Відповідаю американцям, що вранці поїду та витягну.
З самого ранку з надійним товаришом (захоче назветься сам) рушаємо з Києва до Кропивницького. Вже в дорозі через побратимів знаходжу контакт командира групи 3-го полку СпП, яка працює в тому районі, доводжу потребу у сприянні. Отримую підтвердження, що гаряче, але можна спробувати.Через друзів в Дніпропетровській ОДА виходжу на керівництво Кіровоградської ОДА, вони оперативно готують автобуси, місце прийому дітей, тощо.
В Кропивницькому в кабінеті голови ОДА хвилин сорок намагаються з’ясувати, що ж я блядь таке, і хто в біса дав мені повноваження кудись везти дітей. Майже по всіх каналах отримують відповідь: “Особу підтверджуємо, але чим він займається і на кого працює, нам невідомо”.
Пояснюю, що давайте спочатку дітей витягнемо, а потім вже розберетесь, хто я і що я. Бо вікно для евакуаціі ось-ось закриється. Але врешті після численних підтверджень по лінії МВС, СБУ та Дніпра мені дають “зелене світло” та заправлені автобуси. І навіть офіційно звертаються до командира полку посприяти в евакуаціі, щоб хлопці по місцю спокійно могли нас страхувати. Дотис.
Їдемо джипом з п’ятью автобусами до кордону Миколаівськоі області у супроводі патрульки. Намагаюсь телефоном вийти на керівництво дитячого будинку, щоб збирались. Якось переконав, що мені можна довіряти і я дійсно відвезу дітей у безпечне місце.
Військові нас ледь пропустили: – Тут люди хочуть протиснутись туди, куди неможливо протиснутись. Кажуть, дітей забрати. Пропускати? – Ну раз хочуть, то побажай їм удачі. Техніка русні вже рушила в той бік. Там пизда. Але до тої пизди ще було кілометрів 60 пиздувати. Патрулька довезла до кордону області, а далі колону підхопили хлопці з 3-го полку СпП на двох машинах. Вони там ганяють русню вже не один день.
Перша спалена техніка з білою Z трапилась ще за 7 км до нашої точки. Але доіхали без пригод. Швиденько погрузили дітей. Їх виявилось 128. Написав розписку, що “Музика Максим Іванович прийняв вихованців закладу для евакуації в безпечне місце”.
Рушили назад вже на закаті. Хлопці з 3-го полку супроводжували до самої фінішної точки в Кропивницькому та допомогли вигрузити дітей. Патрулька теж долучилась до супроводу. На дітей вже чекало керівництво ОДА, вихователі, психологи та вечеря.
Попросив керівництво області відзначити хлопців з 3-го полку якимись офіційними подяками. Пообіцяли зробити.
Ледь знайшли мотель переночувати перед поверненням в Киів. Перша ночівля в ліжку від початку війни. Отак якось, людина без повноважень та наказів, але з непоганою репутацією та широкими горизонтальними зв’язками, може дещо хороше зробити. Хоча ціна помилки була надвелика. Але ж хтось має брати на себе ініціативу та відповідальність.
Тим часом вдячні ветерани US Navy SEAL вже готові збирати кошти, щоб допомогти нам відновити виробництво ударних дронів після евакуаціі. Сій зерна, врожай буде”.
Ми встигли до дитбудинку вчасно – на околиці села вже йшли бої, росіяни займали село. Дитбудинок організувався якісно та оперативно, вони великі молодці. Мене вразила як директорка дитбудинку, так і вихователі. Вони були зібрані, спокійні, чіткі та конкретні. Здавалося, вони здійснюють не евакуацію, а контрольну за третю чверть.
Спецпризначенці, справжні термінатори, обвішані до самих вух усіляким просунутим знаряддям, опинися дуже у пригоді: малеча, побачивши їх, була у захваті. Діти обліпили їх, та було чути: “А це що? Гранати? Можна помацати? Чого ні? А це що? Рація? Можна помацати? Вау, круто! Прийом, прийом!”
Дітей швидко розсадили по автобусах, я зайшов в один з них зі списками, бо все відбувалося у залізобетонному додержанні документації, і запитав – а чого ви сумні такі? Діти відповіли: “Бо наш улюблений вихователь не їде з нами”. Я сказав: “Гаразд, давайте я буду вашим вихователем поки що”. Що тут почалося. Вони кричали, аплодували, сміялися, кричали “Ура!” Дитина підбігла до мене та обняла.
Напередодні машину, де їхали їхні вихователі, машину зі знаком Міжнародного Червоного Хреста, розстріляли росіяни. Вихователі загинули усі.
Ми встигли вивести автобуси з села і вискочити під носом у росіян. Якісь машини почали переслідувати колону, але покинули і відстали від нас. Дітей ми вивантажили у Кропивницькому, усіх 128, як одна копійка. За списками та купою документації – в мене менше документів, коли я відкриваю новий бізнес. Їх вже зустрічали й одразу зайнялися ними.
Вони заходили до будинку, де на них чекали, та кожна дитина чемно казала: “Добрий вечір!”. Відразу їх посадили вечеряти. Коли діти намагалися віднести, за звичкою, посуд на мийку, до них бігли тітоньки з кухні та кричали: “Ми самі, діти! Ми самі! Сидіть їжте!”
Незабаром їх вивезуть вже безпечною територією до Молдови, а звідти вони полетять кудись, де їх зустрінуть кремезні сиві дядьки, які соромляться своїх сліз, бо їхньою професією все життя було – воювати.
А ми з керівником авіагуртка залишилися вдвох. Як нічого й не було. Всі роз’їхалися. Поїхали й завжди веселі та безтурботні термінатори, які супроводжували нас до самого місця, хоча за межою Кіровоградської області у цьому не було потреби. “Та просто покатаємось”, – загадково сказали вони та їхали з дітьми до пункту призначення. Почалася комендантська година, тиша та темрява навалилися на нас. До табору юннатів повертатися було вже пізно, вирішили їхати вранці.
Нас нагодували та поселили. Першого разу з початку війни я спав на ліжкуз білизною, а не на підлозі на карематах. Але заснути не виходило: заплющу очі а там – яскравий, як через проектор на екран стоп-кадр: діти, від трьох до п’ятнадцяти років, у яскравих різнокольорових курточках, біжать до білих нарядних автобусів, таких новеньких і красивих. І все на цьому кадрі завмерло, а помаранчеві аварійки автобусів блимають. Закрою очі – і знову. І знову. І знову. Тоді я згадав, що на мені весь час була гоу-про, яку в минулому житті я брав із собою у всі поїздки, і якою знімав і акул під час дайвінгу в Мексиці, і спуски на трасах Куршавеля. І я вирішив злити з неї відео. Але гоу-про заглючила, я ніколи такого не бачив. І я навіть знаю коли – коли діти кричали “Ура!” в автобусі, а я щосили намагався не розплакатися перед ними, і навіть не міг вийти з автобуса, тому що мене обіймала дитина. У мене тоді так ламанув тиск, що, здається, дісталося й гоупрошці. Я вирішив, що розберуся з нею згодом. На ранок я таки зможу злити відео та подивитися його, та усвідомлю, що на запису камери, яка була в мене просто на лобі, є багато такого, чого я зовсім не пам’ятаю. Але то буде наранок, а тієї ночі я знову ліг у ліжко. Заплющив очі, а там – діти у яскравих куртках біжать до білих автобусів. І блимає аварійка: помаранчевий. Помаранчевий. Помаранчевий.
