Війська Північної Кореї цілком можливо найближчим часом вcтуплять у війну проти України на боці Росії. На диво, це не буде геть новим досвідом для КНДР.
Про це пише ВВС.
Держдума РФ 24 жовтня ратифікувала договір про “всеосяжне стратегічне партнерство” з Північною Кореєю. У цьому документі є пункт про надання взаємної військової допомоги у разі нападу на одну з країн. А Wall Street Journal писала, що у договорі є і таємний пункт про відправлення північнокорейських військових на війну з Україною.
Напередодні міністр оборони США Ллойд Остін заявив, що Пентагон має докази переправки до Росії північнокорейських військових. Розвідка Південної Кореї повідомляє, що КНДР вже надала Москві три тисячі військовослужбовців, а загалом їх буде близько 10 тисяч. Володимир Зеленський говорив про дві бригади по шість тисяч людей у кожній.
Якщо ці дані підтвердяться, що КНДР справді відправила тисячі своїх військових на допомогу російській армії, то ця кампанія стане першим випадком такої масової участі північнокорейських військовослужбовців у війні за межами Кореї.
Однак військові КНДР й раніше допомагали дружнім країнам у їхніх війнах, хоч і не в такій кількості.
Вони брали участь у конфліктах у всьому світі, від Південно-Східної Азії до Близького Сходу та Африки.
Історія армії КНДР
Для того, щоб зрозуміти такий стиль поведінки Пхеньяна, необхідно перш за все пригадати історію розділення Кореї на дві країни в ході кривавої війни, що відбулася понад 70 років тому.
В останні місяці Другої світової майбутнє Кореї не обговорювалося світовими лідерами.
Радянські війська вступили на її територію 11 серпня 1945 року в ході операції проти японської армії. Про роздільну лінію по 38-й паралелі домовилися в робочому порядку. Американці висадилися на півдні півострова лише 8 вересня, через шість днів після капітуляції Японії.
1948 року збройні сили обох держав залишили Корею, залишивши лише військових радників.
Про об’єднання Кореї військовим шляхом вперше заговорив Кім Ір Сен під час зустрічей зі Йосипом Сталіним 5 та 14 березня 1949 року.
Сталін у відповідь порекомендував північнокорейському лідеру спочатку придбати військову авіацію.
Проте Пхеньян рвався у бій і заручився підтримкою керівника комуністичного Китаю Мао Цзедуна.
На світанку 25 червня 1950 року північнокорейська армія перейшла 38-ю паралель і вторглась на Південь.
Армія вторгнення складалася із 135 тисяч осіб, 150 радянських танків Т-34 та 172 літаків. Південна Корея мала в своєму розпорядженні 150 тисяч військовослужбовців, всього дюжину легких навчально-бойових літаків і майже не мала бронетехніки.
Вже 28 червня північнокорейці взяли столицю – Сеул.
Але на початку липня на півдні Корейського півострова висадилися американські війська, точніше, сили ООН, в яких було 16 держав, але основний кістяк склав саме американський контингент.
15 вересня, накопичивши сили (10 дивізій, 500 танків, 1634 гармати, 1220 літаків, 230 кораблів) командування сил ООН завдало нищівного контрудару і висадило морський десант у районі Інчхона, відрізаючи північнокорейські війська на Півдні.
Протягом двох тижнів армію КНДР було розгромлено, вона фактично перестала існувати. 20 жовтня впав Пхеньян.
Але вже через 5 днів Мао Цзедун кинув до Кореї 270 тисяч китайських “добровольців”, кількість яких згодом зросла до мільйона.
Своєю чергою Сталін направив до КНДР винищувальний авіакорпус, але заборонив перелітати лінію фронту, щоби радянські льотчики не могли потрапити в полон.
СРСР офіційно визнав факт своєї участі у війні лише у 1970-х роках.
До травня 1951 року після серії наступів і контрнаступів війна набула позиційного характеру. Почалась війна на виснаження.
У липні того року сторони вперше сіли за стіл переговорів, які йшли важко і затягувались з боку СРСР. Крім того, на час перемовин бойові дії не припинилася, сторони здійснили ще декілька спроб потужних наступальних операцій.
Поворотним моментом стала смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року. Незабаром після неї Президія ЦК КПРС проголосувала за припинення війни в Кореї.
Вже 20 квітня 1953 року відбувся перший обмін полоненими, а 27 липня 1953 року уклали перемир’я.
Корейська війна стала однією з найбільш кривавих в історії. За підрахунками експертів, загальні втрати усіх сторін могли складати до 3 млн осіб.
Після Корейської війни режим, що закріпився в КНДР, взяв курс на мілітаризацію суспільства і декілька разів залучав своїх армійців до збройних конфліктів за кордоном.
Війна у В’єтнамі
Вперше КНДР безпосередньо втрутилася у війну поза межами держави у 1960-х роках.
В’єтнамська війна багато в чому була схожа на Корейську: комуністична Північ проти проамериканського Півдня. КНДР була готова допомогти В’єтнаму боротися з американцями.
У жовтні 1966 року правляча Трудова партія Кореї вирішила надати військову допомогу В’єтнаму. На початку 1967 року КНДР розпочала постачання озброєнь Ханою, направивши до В’єтнаму зброю, боєприпаси та до 2 млн комплектів уніформи.
Крім того, для захисту Ханоя В’єтнам отримав від Північної Кореї винищувачі. Тоді було відомо лише, що бойові літаки надала “якась держава”.
І лише 1996 року Пентагон достеменно встановив, що винищувачі постачав Пхеньян, а сам В’єтнам офіційно це визнав ще пізніше, 2001 року. Крім того, під час війни на боці в’єтнамських комуністів боролися до 200 північнокорейських льотчиків.
Близький Схід
Засновник та багаторічний лідер КНДР Кім Ір Сен називав Ізраїль “імперським сателітом” і з 1960-х надавав підтримку ворогам єврейської держави.
Пхеньян офіційно співпрацював з Єгиптом та Сирією, неофіційно — з Організацією звільнення Палестини та іншими радикальними формуваннями, проводячи для бойовиків тренувальні табори.
Але безпосередню участь в арабсько-ізраїльському конфлікті північнокорейські військові взяли лише 1973 року.
18 липня 1972 року президент Єгипту Анвар Садат розпорядився видалити із країни всіх радянських військових, а їхні бази передати державі. Радянський Союз у цей час проводив політику “розрядки” і уникав прямого чи опосередкованого конфлікту зі США.
Садат був незадоволений обмеженнями використання зброї, на яких наполягала Москва. У результаті Єгипет залишився без військових радників, пілотів та техніків із СРСР, при тому, що військово-повітряні сили країни складалися переважно з радянських МіГ-21.
У червні 1973 року Садат запросив до Єгипту військових радників із КНДР. Північна Корея, за задумом президента і командувача ВПС (і майбутнього президента) Хосні Мубарака, могла краще за інших впоратися з отриманими від СРСР системами ППО та винищувачами МіГ-21.
Загалом Пхеньян відправив до Єгипту 1500 фахівців для обслуговування радянських зенітно-ракетних комплексів.
Крім того, КНДР перед війною з Ізраїлем надала єгипетським ВПС 20 досвідчених пілотів. Як писав пізніше у своїй доповіді командувач ізраїльської авіації Біньямін Пелед, під час бойових дій щонайменше два винищувачі противника керувалися північнокорейськими пілотами.
Невдовзі після війни 1973 року ізраїльська розвідка перехопила переговори пілотів військової авіації Сирії. На прохання Ізраїлю фахівці з Пентагону визначили, що це були льотчики з КНДР.
Війна Ірану та Іраку
Після Ісламської революції в Ірані в 1979 році Кім Ір Сен постарався налагодити відносини з новим керівництвом республіки.
США натомість ввели санкції проти Ірану, а після того, як у країну 1980 року вторглися іракські війська, додатково посилили ембарго на постачання зброї.
Пхеньян в обхід санкцій почав постачати Ірану озброєння, а разом із ракетними установками до Ісламської республіки прибули й північнокорейські військові кількістю близько 100 осіб.
Інтенсивне військове співробітництво між двома країнами тривало і після закінчення конфлікту, аж до початку 1990-х, коли в КНДР вибухнула економічна криза.
Африка
У розпал Холодної війни КНДР вистачало ресурсів брати участь і в політиці африканських країн.
Північнокорейські військові радники допомагали фронту Полісаріо – сепаратистам із Західної Сахари; вони навчали повстанців в Анголі та в Намібії.
У 1970-х Пхеньян налагодив стосунки з двома африканськими диктаторами: президентом Екваторіальної Гвінеї Франсіско Нгемою та лідером Уганди Іді Аміном.
Нгема не приховував свого захоплення Кім Чен Іром, інструктори з Північної Кореї входили в його особисту охорону, а через Екваторіальну Гвінею йшли постачання корейської зброї для повстанців південно-західної Африки. А після повалення диктатора його родина втекла до КНДР.
Тісні відносини Північної Кореї з Угандою не припинилися після падіння режиму Іді Аміна.
В африканській країні за сприяння КНДР збудували військовий завод. Співпраця тривала десятиліттями – попри міжнародні санкції проти КНДР. Наприклад, у 2007 році Уганда та Північна Корея підписали договір про підготовку пілотів та технічного персоналу для армії Уганди.
У 2016 році Рада безпеки ООН прийняла резолюцію 2770, яка забороняла залучення “інструкторів, радників або інших посадовців з КНДР для навчання співробітників поліції, воєнізованих формувань і військових”.
Але лише через два роки після цього Уганда поступилася міжнародному тиску, припинила військову співпрацю з Пхеньяном та відмовила у візах 14 пілотам-інструкторам із КНДР.
