Що хоче Путін від Сі, а Сі від Путіна? Про що йтиметься за чаюванням сам на сам


21:4316.05.2024

Володимир Путін розпочав візит до Китаю, щоб протягом двох днів, 16 і 17 травня, мабуть, перевірити, як працює «необмежене партнерство» Москви і Пекіна, про яке він начебто домовився з лідером КНР Сі Цзіньпіном кілька років тому. Це перша закордонна поїздка Путіна після його вже п’ятої інавгурації на пост президента Росії. Російська делегація на переговорах цього разу просто величезна, є відчуття, що вся кремлівська влада зараз полетіла в Китай. Якщо перерахувати найважливіші речі, які сьогодні Володимир Путін хотів би отримати від Сі Цзіньпіна, а Сі – від Путіна, то що це може бути?

Про це в коментарі «Радіо Свобода» розповів китаїст Олексій Чигадаєв, політолог і сходознавець з Лейпцизького університету в Німеччині.

У програмі дводенного візиту Путіна і його делегації заплановані поїздки в Пекін і Харбін, переговори з головою КНР Сі Цзіньпіном і главою уряду країни Лі Цяном, а також участь у кількох заходах, присвячених російсько-китайським відносинам. Як розповів помічник президента Росії Юрій Ушаков, Путін і Сі, і це буде найголовніше за два дні, проведуть 16 травня важливу бесіду «тет-а-тет», а потім зустріч у форматі «1+4».

«Один на один поговорять, прогуляються парком поруч із палацом, поп’ють чай, очевидно, а потім відбудуться неформальні переговори під час неформальної вечері за участю деяких членів делегацій з обох сторін. Адже найважливіше в Китаї попити чай віч-на-віч”, – підкреслив Ушаков.

Істотним моментом помічник Путіна назвав участь у всіх переговорах Андрія Бєлоусова – нового глави Міноборони Росії. Хоча і колишній міністр оборони РФ Сергій Шойгу повинен буде сидіти поруч із ним. Ушаков також повідомив, що Сі Цзіньпін дав попередню згоду приїхати в Росію на саміт БРІКС у Казані в жовтні.

Що хоче Путін від Сі, а Сі від Путіна? Про що йтиметься за чаюванням сам на сам 1
Що хоче Путін від Сі, а Сі від Путіна? Про що йтиметься за чаюванням сам на сам 5


КНР починаючи з 24 лютого 2022 року жодного разу не засудила Росію за вторгнення в Україну і не голосувала за відповідні резолюції Генасамблеї ООН – але неодноразово звинувачувала США і Захід у «провокуванні конфлікту». Стійкість російської економіки, на загальну думку експертів, сьогодні критично залежить від позиції Пекіна. КНР, безумовно, надала Росії чималу підтримку в умовах західних санкцій – і як постачальник усього на світі, від автомобілів до смартфонів, і як покупець її енергоносіїв. Але при цьому Китай офіційно ніколи не визнавав анексію Криму і згодом Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України, а також давав зрозуміти Кремлю, що застосування ним ядерної зброї у війні в Пекіні вважатимуть «категорично неприйнятним».

24 лютого 2023 року, за рік після початку російського вторгнення, КНР презентувала власний план припинення вогню між Росією та Україною – який і в Києві, і скрізь у країнах Заходу був зустрінутий із дуже великим скептицизмом.

По суті це був набір стандартних обтічних фраз, звичайних для сучасної китайської дипломатії: «припинити вогонь, почати мирні переговори, ліквідувати гуманітарну кризу і поважати суверенітет усіх країн, відповідно до принципів Статуту ООН». Однак водночас Пекін у цьому документі наполягав на необхідності «відмовитися від менталітету холодної війни» і закликав скасувати запроваджені після 24 лютого 2022 року санкції проти Росії та вищих російських чиновників і бізнесменів і дати Кремлю «гарантії безпеки».

Нині Володимир Путін в інтерв’ю головному китайському інформагентству «Сіньхуа», яке він дав напередодні поїздки до КНР, заявив, що всіляко цей план Пекіна підтримує: «Ми позитивно оцінюємо підходи Китаю до врегулювання української кризи. У Пекіні прекрасно розуміють її першопричини і глобальне геополітичне значення». Також президент РФ звично похвалив нинішні російсько-китайські відносини, насварив Захід і згадав конспірологічну теорію «золотого мільярда». Повна стенограма інтерв’ю Путіна «Сіньхуа» опублікована на сайті Кремля.

Тож на які успіхи сьогодні сподівається президент Росії в переговорах із Сі Цзіньпіном і вищим керівництвом КНР?

-Щоразу, коли Путін і Сі зустрічаються один з одним, є відчуття, що вони один одного промацують і чекають якихось сюрпризів. Незважаючи, звісно, на довгу попередню підготовку кожних їхніх переговорів.

Я погоджуся з вашою оцінкою, тому що ми говоримо про ведення переговорів автократами. Це люди, які вже дуже багато років при владі, які одноосібно ухвалюють рішення, які давно вважають, що дуже багато чого в реальності залежить від того, що вони захочуть і скажуть. Ось Путін і Сі Цзіньпін заявили, що все буде добре і що торгівля налагодиться, і в їхньому «ідеальному світі» вона має взяти і налагодитися – тому що головні начальники так сказали. Бюрократія ж їхніх країн влаштована інакше. Для всього потрібні регламенти, накази, методологічне оформлення, операційна структура і взагалі готова інфраструктура – для того, щоб якийсь там умовний платіж, приміром, пройшов би вчасно або щоб якийсь умовний закон почав би застосовуватися. Але про це вони не думають, тому що «ну, потім на нижніх поверхах розберуться».

І тут випливає на поверхню те, що ні в Росії, ні в Китаї немає інститутів контролю, немає вільних і незалежних ЗМІ, немає інститутів громадянської влади. Тобто «ось що ми двоє скажемо, те й буде». Але цифри говорять інше: що десь щось провисає, десь щось не працює – і ось їм здається, що потрібно знову зустрічатися і передомовлятися.

Є це відчуття постійного промацування ґрунту з двох боків, тому що «ми ж домовилися, що все має бути добре, а чомусь ось недобре». Відсутнє розуміння того, що, наприклад, у банківській галузі та особливо в нафтогазовій галузі можуть бути якісь системні проблеми, які не вирішуються усною домовленістю. Дуже рідко таке спадає на думку цим можновладцям. Щоразу вони домовляються про велику формальну «рамку дій» і залишаються дуже один одним задоволені. Але потім справа доходить до реальних рішень, а цим займаються звичайні люди, звичайні відомства і міністерства, у яких свої порядки денні, свої регламенти, і тому багато що провалюється, грузне і зависає.

Цього разу це будуть рівноправні переговори – чи, як завжди, хтось більше неминуче виступає в ролі прохача, а хтось – у ролі більш поблажливого, зверхньо дивлячогося господаря?

-Рівноправні переговори з Китаєм неможливі за визначенням. Є тільки один головний виняток – якщо їх ведуть КНР і США, які можна порівняти за економічною потужністю і військово-політичним впливом. Або, можливо, Китай і Європейський союз як єдине ціле – але не Китай і Франція або Китай і Німеччина. Так, Китай завжди зберігає обличчя тієї сторони, з якою перемовляється. І, звичайно, під час візиту Путіна знову буде підкреслено, що це «переговори двох впливових суверенних держав». Але ні за економічною, ні за політичною вагою Росія і Китай не можна порівняти, і у них не може бути рівного торгу. Москва зараз перебуває під безпрецедентним санкційним тиском і тому виступає з позиції прохача.

Якщо перерахувати найважливіші речі, які зараз Путін хотів би отримати від КНР, а Сі Цзіньпін від Росії, то що це буде? Давайте почнемо з Росії.

-Називаючи Росію в цих відносинах «прохачем», я не маю на увазі те, що вона перебуває в зовсім принизливому становищі щодо КНР. Москва загалом не просить у Пекіна фінансової підтримки або там якогось військового обмундирування і техніки. Москва просить ефективної торговельно-економічної взаємодії. Це, напевно, перше і головне для Путіна – чи можна організувати все так, щоб платежі з Росії приходили в Китай безперебійно? Тобто Кремль каже: «Нам не потрібно нічого в борг, ми готові продавати ось це і ось це, а просимо про те, щоб ішла нормальна економічна діяльність». Друге – це подальше збільшення експорту в Китай російського газу і нафти. Тому, власне, і їдуть домовлятися до Пекіна всі глави російських енергетичних компаній. І третє – напевно, умоглядні китайські інвестиції. Але це вже історія давно провисла, тому що ще з 2015 року інвестиції з Китаю в Росію не прибувають, а навпаки, йдуть.

-А що потрібно Сі Цзіньпіну?

-Сі Цзіньпіну потрібен, по-перше, зрозумілий план російського майбутнього, за задумами Кремля. В останні два роки Володимир Путін переконував Сі Цзіньпіна в тому, що в Москви такий план є, є якась зрозуміла мета у війні в Україні, і що Росія цього плану дотримується і доб’ється мети. Усе це може бути непереконливим для нас – але, мабуть, якийсь час було переконливим для Сі Цзіньпіна. Тому що два роки Пекін не докладав жодних зусиль для того, щоб стати активним реальним переговірником у російсько-українському протистоянні. Тому сьогодні йому потрібен ясний, чіткий план, Сі хоче зрозуміти, що взагалі відбувається. Власне, для цього Путіну і потрібні ці зустрічі, для того щоб ще раз змальовувати китайцям своє бачення світу.

Друга річ, найімовірніше, це перспективи військово-політичного співробітництва. Тому що КНР потрібні російські технології, а в Росії ще багато чого є, зокрема й у військово-технологічному плані, і Китаю це цікаво. І КНР цікаво, як при цьому мінімізувати ризики для себе. Пекін хоче, як і раніше, купувати російські нафту і газ зі знижками і відкривати російський ринок для китайських товарів – але, природно, робити це так, щоб не потрапити під ризик вторинних санкцій з боку Заходу.

-І те, що сам Кремль підкреслює особливу важливість участі в переговорах у Китаї нового очільника Міноборони Росії Андрія Бєлоусова, хоча і колишній, Сергій Шойгу, там буде, це нам багато про що говорить?

-Ми пам’ятаємо історію колишнього міністра оборони Китаю Лі Шанфу, який зник з поля зору громадськості вже майже рік тому, і про його долю нам досі нічого не відомо. А ще – як усілякі російські прокремлівські ЗМІ та пабліки розповідали, що міністр оборони Китаю Лі Шанфу – це просто неймовірний «друг Росії». У чому, напевно, є частка правди, тому що він був під американськими санкціями за співпрацю з російськими держкорпораціями, які, зокрема, постачали в Китай якісь російські технології. Точні подробиці є, але про них у Москві воліють не говорити. Так от, він зник після звинувачень у корупції, і ми не знаємо, де він і що з ним.

Взагалі це до того, що міністр оборони Росії, напевно, виступає в тій самій ролі, що й міністр оборони КНР. Тобто це посада не для військового, а для цивільного чиновника, який має забезпечувати нормальний кровообіг військової системи. Який має завдання «одружити» військових на фронті і цивільні та військово-технологічні компанії, має займатися поставками, він – такий собі завгосп. Тому розширена участь Білоусова в цих переговорах навіть не дивує. Дійсно, дуже багато товарів, зокрема з подвійним призначенням, постачаються в Росію з Китаю, і справді, багато з цих поставок перебувають під загрозою. Росії потрібні комплектуючі. А ось як вони надійдуть і як вони будуть оплачені – це велике питання. Чи прибудуть вони в РФ через Казахстан, або через Гонконг, або через Північну Корею? Чи підуть вони спочатку в Туреччину, або в Саудівську Аравію, або в ОАЕ і тільки потім у Росію? Є що обговорювати.

Російська делегація в Пекіні величезна, до неї, окрім зрозумілого і звичайного набору персон, увійшло ще дуже багато вищих чиновників і приватних бізнесменів, від Тетяни Голікової та Антона Силуанова до Германа Грефа й Олега Дерипаски. То наголос більше робитиметься на координацію хоча б риторики в зовнішній політиці – чи на гроші та проєкти, кажучи простою мовою? Або на все разом, порівну?

-Зовнішня політика Росії та Китаю ними координується в рамках ООН. Є два великі центри сили в Раді Безпеки – Китай і Росія, і в більшості випадків вони вже виступають з єдиної позиції. Тож тут особливих відкриттів чекати не варто, ми навряд чи почуємо про якийсь новий глобальний проєкт перебудови світу (хоча, напевно, Володимиру Путіну цього б хотілося).

Хоча взагалі є між Москвою і Пекіном протиріччя. Тому що та структура світу, яка давно склалася, – з СОТ, з банками, з міжнародними банківськими платежами, з військово-політичними блоками – вона загалом Китай влаштовує, і він від неї дуже багато виграє. Пекін, взагалі-то, нічого не має проти СОТ і навіть проти НАТО чи ЄС. Китаю взагалі все це – чудово і відмінно, нехай будуть. І АСЕАН теж нехай буде. Це Кремль не влаштовує сучасний світопорядок, і він прагне його зруйнувати, а в Китаю свій порядок денний.

Тому, дійсно, гадаю, фокус буде все-таки зміщений на економічну взаємодію між Росією і Китаєм. І ми знову повертаємося до вашого першого запитання. Тому що в логіці автократа, напевно, все це зрозуміло і має такий вигляд: «Ось, дивись, це твій китайський колега, а це твій російський колега – дружіть! Цей колега – голова Центробанку Росії, цей – голова Центробанку КНР (хоча по-іншому він у Китаї називається), то теж дружіть і домовляйтеся!» Загалом, я думаю, розрахунок саме на це: «Давайте познайомимося і подивимося один одному в обличчя».

Я багато бачив інформації про те, що торгівля Росії з Китаєм якраз починає падати, зокрема й через те, що почав працювати системний ефект вторинних санкцій з боку Заходу. Китайський експорт у Росію котрий місяць скорочується, переважно в розділах автомобілів, обладнання, електроніки тощо. Щоправда, російський експорт до Китаю потроху зростає, але це лише переважно за рахунок нафтопродуктів. Головне все одно те, що президент США Джо Байден підписав указ про санкції проти всіх банків із третіх країн, які допомагають фінансувати російський військово-промисловий комплекс і пов’язані з ним галузі. І в результаті традиційно обережні китайські фірми і банки стали відмовлятися мати справу з Росією і взагалі припинили з нею розрахунки, навіть поза SWIFT.

-Російська економіка – все-таки ринкова. Вона хоче продавати, хоче отримувати гроші, їй це дуже подобається. Тому російські банки та інші фінансові організації роблять усе, що в їхніх силах, для того щоб отримати гроші і щоб самим заплатити за щось китайцям. А в КНР є товари, які потрапляють під санкції, і ними КНР намагається не торгувати, як би не хотілося їх отримати Москві. Бо якщо Китаю кажуть: «Ти постачаєш цей товар X у Росію – потрапляєш під санкції!», то Китай, звісно ж, обирає не постачати товар X росіянам. Росія, звісно, прекрасний, привабливий ринок для КНР, але все-таки коли вибір стоїть між ринком російським і всім глобальним ринком, то жодних сумнівів немає, Китай збирає речі і йде.

Важливо при цьому пам’ятати, що є такі речі, як треті постачальники й агентські схеми. Так, Китай щось постачає в РФ «заборонене», але не безпосередньо, а знову ж таки через країни Центральної Азії, через Туреччину, Саудівську Аравію, ОАЕ, через Гонконг. А Заходу контролювати весь цей процес із дочірніх компаній і «афілійованих структур» практично неможливо. Тобто ось тут усе ще залишається для Москви і Пекіна простір для маніпуляцій. І адже, за різними даними, до 97 відсотків того, що відправляє Китай у Росію, – товари і техніка не китайського виробництва. Це ті самі мікросхеми, чіпи та комплектуючі, які вироблені або на Заході, або прямо в США. Китай тут виступає як торговий агент, тому непогано було б контролювати і самого виробника.

І ще, якщо ми говоримо про імпорт із КНР у Росію, то тут головна проблема виникає в середнього і дрібного російського бізнесу. Тому що «серйозні чоловіки» в Москві, які займаються продажем китайцям нафти і газу, вже точно не залишаться без якихось каналів приймання і відправлення платежів, ми можемо абсолютно не сумніватися. Китаю потрібна нафта, Китаю потрібен газ, а у Росії є нафта, у Росії є газ, і вона готова продати їх зі знижкою – у Пекіні та Москві що-небудь точно придумають. Проблеми виникають у малого і середнього бізнесу, які забезпечують нормальну життєдіяльність Росії. Це китайські верстати, це китайські товари широкого вжитку, це мобільники, ноутбуки, меблі, все те, що люди бачать навколо себе. Ось тут є велика проблема. Підприємці в Росії в цій сфері змушені крутитися сьогодні так, як, можливо, не крутилися навіть у 90-ті.

-Я думаю, що під час цього візиту ми, звісно, почуємо і побачимо злагоджене наростання антизахідних випадів з вуст і Путіна, і Сі Цзіньпіна, і всілякі шпильки на адресу Вашингтона, хором. Але при цьому, наприклад, «Нью-Йорк таймс» нагадує, що Китай зараз дуже прагне (як завжди) поліпшити свій імідж на Заході, зберегти доступ до його ринків, щоб пожвавити свою економіку, яка перебуває не в найкращому стані. І зустріч Сі з Путіним може ще більше відштовхнути Захід від Китаю. Чи все не так? Чи тій же Європі Китай насправді самій необхідний конче і Сі Цзіньпіну нема чого боятися?

-Давайте назвемо нинішню поїздку Путіна до Сі «оглядинами». Сі Цзіньпін нещодавно сам з’їздив до Європи, і різні європейські лідери прилітають до нього, всі вони спілкуються і зустрічаються, пропонують Сі якісь варіанти, говорять про свої болі, діляться своїм баченням майбутнього. Тож м’яч на боці Сі Цзіньпіна, дійсно. Якщо ми подивимося на те, що говорять китайські ЗМІ, які на 99 відсотків за своєю суттю є пропагандистськими і повністю контрольованими державою, – то там, узагалі-то, просто ренесанс відносин із «чудовою Європою»! Нещодавно ще пані Пен Ліюань, перша леді Китаю, сяяла у своїх неймовірних вбраннях у Парижі, Белграді та Будапешті, дуже тепло їх зустрічали і у Франції, і в Угорщині, і в Сербії. «Європейці дуже люблять Китай, Китай дуже любить європейців, ах, фотографії, ах, відео».

Що хоче Путін від Сі, а Сі від Путіна? Про що йтиметься за чаюванням сам на сам 3
Що хоче Путін від Сі, а Сі від Путіна? Про що йтиметься за чаюванням сам на сам 6

І про США, після квітневих переговорів у Пекіні держсекретаря Ентоні Блінкена, власне, в китайських ЗМІ писали рівно те саме. «Давайте дружити, давайте відновимо академічні обміни, ми чекаємо американських студентів. І ось, дивіться, і Ілон Маск до нас приїжджає, дружньо спілкується». Тобто публічного антизахідного, антиамериканського курсу в Китаю тепер немає. Пекін каже: «Місця вистачить усім». Це головний, напевно, меседж, який Сі Цзіньпін надіслав президенту США Джо Байдену.

Тож, очевидно, Володимир Путін щось своє запропонує Сі Цзіньпіну – а потім Сі Цзіньпін сяде ввечері в себе в кабінеті, подивиться на пропозиції США, ЄС, подивиться на пропозиції Росії і, думаю, зробить вибір.

У жовтні минулого року, коли Путін був у Пекіні на третьому форумі «Один пояс – один шлях», Сі Цзіньпін у головній промові запропонував гостям сприймати відтепер КНР як альтернативу «домінуванню Сполучених Штатів». Причому, за його словами, набагато кращу. Путіну Сі у своїй промові тоді, загалом, також відвів якусь помітну роль, підкресливши, що їхні відносини дуже важливі для «нового світу». Але такого світу, яким його бачить голова КНР. А яким він його бачить, цей новий світ?

-У Китаю взагалі відсутня якась приваблива і зрозуміла іншим модель світу майбутнього. Якщо хтось каже: «Я маленька країна, хочу стати членом Європейського Союзу, що мені для цього потрібно зробити?», то ЄС показує список: «Поважайте права людини, будуйте ринкову економіку, нехай у вас буде поділ влади, незалежні суди, парламентська система, багато партій, вільні ЗМІ тощо». Тобто якась зрозуміла матриця. Вашингтон, якщо ви хочете залучити інвестиції зі США, вашій країні також поставить низку чітких умов (ну, може, і не завжди справедливих). А Китай лише невиразно каже: «Планета різна, країни всі дивовижні й суверенні, тому давайте будувати… незрозуміло що».

Ось є останній такий, напевно, проєкт під назвою «Спільнота єдиної долі», це нова ініціатива Сі Цзіньпіна. Власне, «Спільнота єдиної долі» – це план боротися нібито «за все хороше, проти всього поганого», без найменшої конкретики. У цій концепції немає наповнення: а що потрібно робити, щоб побудувати таку спільноту єдиної долі людства? Пекін лише заявляє: «Давайте не будемо воювати, давайте будемо торгувати». Усе це нагадує стародавні китайські мудрості, які цитуються в «Мистецтві війни» Сунь-Цзи: «Будь хоробрим, будь хитрим, будь миролюбним»… У цьому маніфесті немає жодних зрозумілих правил гри.

Китайський глобальний проєкт «Один пояс – один шлях» – лише торгово-економічна та інфраструктурна теорія, яка вигідна насамперед лише самому Китаю, що в неї інвестує і сподівається за допомогою неї постачати свої товари усьому світу. Але як теорія на експорт – це мертвий варіант. Бо ось це «Я маленька країна, і я хочу побудувати у себе окремий “Китай” – таке нізащо не вийде. Тому що мені доведеться створити одну правлячу партію, як у КНР, побудувати унікальну політичну систему, як у КНР, вибудувати унікальну економічну систему, як у КНР, тощо. Це просто неповторно, оскільки є вже Китай, і він один такий. Адже при цьому що транслюється Китаєм: «А давайте просто торгувати». Але між рядків тут же Китай натякає: «Я дуже великий, і я все одно вас придушу, і на рівних зі мною ви не зможете розмовляти».

Судячи з усього, «Пояс і шлях» узагалі-то, якщо говорити про реальні факти, а не про якісь глобальні філософствування Пекіна, зараз у паршивому стані опинився – з огляду на війну в Україні, війну на Близькому Сході, ситуацію в Червоному морі, порушення постачань, розрив транспортних коридорів, санкцій і всього на світі.

-Він опинився в різних випадках у різному стані. Наприклад, Білорусь мала стати таким китайським хабом і вікном у Європу, але теж потрапила під санкції – і всі китайські інвестиції, які у свій час туди лилися рікою, звісно ж, вибачте, накрилися мідним тазом. Але, припустімо, візьмемо інший приклад, Сербії та Угорщини, куди невипадково Сі з’їздив, – нова важлива залізниця туди через Туреччину будується. І планується, що все буде готово вже наступного року, ну, або 2026 року. Це вже готова і зрозуміла ділянка проєкту «Пояс і шлях», якою китайські товари підуть до Європейського союзу.

Є ділянки, де проєкт іде краще, є місця, де гірше, і знову ми повертаємося до того, що це не формалізований проєкт, тому й оцінити його ми не можемо – якщо лише за китайськими мірками. Якби це була концепція зі зрозумілим KPI, зі зрозумілою оцінкою ефективності інвестицій, експерти б говорили, мовляв, воно «не працює» або «воно працює». А так це складно прораховувана, обтічна китайська історія. Пекін ніби як каже: «Ви знаєте, ми щось там вам побудували, і все це дуже добре». І що? Ось, у Киргизії китайці щось побудували, узяли в Киргизії дуже багато землі в оренду, і водночас увігнали Бішкек у борги, і тепер уся киргизька економіка працює на погашення цих боргів. Але проєкт «Один пояс – один шлях» іде через Киргизію, частково, але йде. І Пекін радий. І як це оцінити?

Я думаю, що Путін сам, як завжди, і в жовтні так було, і раніше в минулому, зараз явно будуватиме свої промови і пропозиції на пов’язуванні всіх планів КНР із російськими зовнішньополітичними і зовнішньоекономічними ініціативами. Тобто – з його особистими уявленнями про «ідеальний світоустрій». Я при цьому бачив кілька бесід із китайськими коментаторами, експертами та журналістами, у зв’язку з нинішньою поїздкою Путіна до КНР, і всі вони скрізь наголошують, що «ми друзі, але ми в жодному разі не союзники». Це явна настанова у них зверху така? І насправді це взагалі просто тимчасовий збіг деяких інтересів, ніякий не союз, і кожен до певного часу буде грати свою гру, «а там подивимося»?

-Потрібно взагалі добряче постаратися, щоб знайти приклад союзницьких відносин Китаю і якоїсь іншої країни. Це завжди короткострокова історія, просто тому що з цією країною Китаю в цей день по дорозі. Одна з головних проблем Росії зараз у тому, що і в неї немає жодного зрозумілого союзника. Ось в України є союзники, вони надають їй військову і фінансову допомогу, і вони підписали багато договорів. Мати якийсь такий договір – це дуже важливо. А в Росії, крім Білорусі – і то це не дуже офіційно, союзників немає.

Так от, якщо ми почитаємо напівофіційні заяви і думки деяких китайських експертів, то побачимо, наскільки їхнє те, що відбувається у відносинах Пекіна і Москви, обурює, навіть бісить. Тому що дійсно складається унікальна ситуація для КНР! Китайські аналітики ставлять запитання: «Росія – вона не дуже велика за нашими мірками, за ВВП вона як одна наша провінція Гуандун, наприклад. І тепер ця країна впливає на наш зовнішньополітичний курс? Росія задає порядок денний не тільки в ООН, а й узагалі у світі, фактично руйнує світовий порядок – а ми, Китай, що, маємо слідувати за Росією? Підтримувати Росію або виступати як нейтральний парламентер? Це що взагалі таке? А де тут ми? Чому хвіст виляє собакою? Чому ми повинні підтримувати ініціативи Москви, у чому наша китайська вигода?»

Ще нещодавно президент Франції Еммануель Макрон і голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн щосили закликали Сі Цзіньпіна використати свій вплив на Москву для завершення війни в Україні. Сі Цзіньпін нічого виразного їм не відповів. Але взагалі-то товариш Сі, що б не трапилося на фронті в Україні і що б не зробив у зв’язку з цим Захід, все-таки не кине Путіна? Чи можливі й інші сценарії?

-Це помилка – перебільшувати вплив Сі на Путіна. Ситуація, за якої завтра Сі Цзіньпін дзвонить Володимиру Путіну і каже: «Володимире, схаменися! Що ти робиш?», мені видається фантастичною. Тобто ні, такого абсолютно точно не буде. Є гарний приклад із КНДР. Ось уже, здавалося б, ця країна на 99,9 відсотка в усьому залежить від Китаю, однак Кім Чен Ин нас не перестає дивувати своїми заявами і викидати такі викрутаси, які шокують і приводять у скаженство навіть самих китайських керівників.

Так, нам здається, що економіка визначає політику. Але Володимир Путін показав нам, розв’язавши війну, що ні. Як вигідно було Росії торгувати з Європейським союзом, продавати йому газ і нафту, причому за дуже вигідною ціною, без надання якихось великих знижок, як КНР. Але ні, у Москві розвернули курс на 180 градусів і вирушили в Китай.

Мені здається, Сі Цзіньпін це все прекрасно розуміє – і в нього до всього своє ставлення. Давайте вже зовсім огрубимо і поглянемо на ситуацію його очима. «Б’ються два якихось слов’янських племені десь на території Європи? Це проблема однієї тільки Європи». Адже сам Сі, взагалі-то, нікого не закликає втрутитися в проблеми, припустімо, Китаю та Індії, не вимагає від Німеччини або Франції допомоги, кажучи щось на кшталт: «Ой, дивіться, у нас тут з Індією раз на кілька років військові зіткнення в Гімалаях, допоможіть нам!» Ні, Китай вирішує свої справи сам і, навпаки, дуже просить нікого не втручатися. І у випадку з війною в Україні китайський лідер дотримується тієї ж самої логіки: «Чому я повинен якось брати участь у цьому вашому європейському конфлікті?»

А другий його меседж: «А якщо й так, то ви мені що?» Поки що ні США, ні Європейський союз, ні Велика Британія, ні Франція з Німеччиною не запропонували КНР чогось такого, в обмін на що в Пекіні могли б сказати: «Гаразд, усіх санкцій дотримуватимемось, усі платежі з Росією заблокуємо і жодної краплини нафти в Путіна купувати не станемо». Тому Китай загалом байдужий. Ну, йде далеко війна, і йде. Сі Цзіньпіну від цього ні холодно ні жарко. При цьому Китай купує пшеницю і в Росії, і в України і продає свої товари і Україні, і Росії. Тобто під час війни багатьох товарів сторонам, що воюють, можна продати вдвічі більше – погодьтеся, дуже вигідна історія для Пекіна?

Кидати Путіна чи не кидати в разі радикальної зміни світової обстановки? Це хороше питання. Але ситуація, за якої Сі доведеться визнати Путіна нелегітимним і нелюбимим і продемонструвати це, на сьогодні здається також дуже малоймовірною. Для самого ж президента Росії така поїздка до КНР і рукостискання з головою Сі – це один з інструментів визнання його легітимності. Власне, білоруський президент Олександр Лукашенко цим давно займається: щойно йому щось погрожує від Росії чи з Європейського союзу, то він збирає валізу і приїздить до Пекіна та обіймається там із Сі Цзіньпіном.

Наскільки сьогодні велика ймовірність того, що КНР, розуміючи, що в Заходу точно не буде сил і бажання втручатися ще й у це, раптом усе ж таки вирішить атакувати Тайвань?

-Тайванська проблема – це частина історії боротьби США і Китаю. І в такому контексті протистояння двох провідних світових держав КНР розглядає взагалі все, що відбувається у світі: чи вигідно це США, чи вигідно це КНР? Усі інші держави для Китаю, напевно, лише хороші торговельні партнери, але всі вони на другому місці, тому що, як вважають у Пекіні, всі вони або під ковпаком США, або під ковпаком Китаю, майбутнім або вже теперішнім, – у вигляді кредитів, інвестиційних та інфраструктурних проєктів, таких як «Пояс і шлях», і так далі.

Для КНР було б ідеально, якби США виявилися залученими одразу в кілька світових конфліктів. Ось нехай буде війна між Росією та Україною – і частина американської уваги піде туди. Нехай буде війна між Ізраїлем і палестинцями та Іраном – і частина уваги і грошей США піде туди. Нехай будуть ще якісь збройні конфлікти в Африці, в Латинській Америці – і сили Вашингтона будуть відвернуті ще й туди. А ще добре було б, щоб американські союзники посварилися між собою, і нехай, припустімо, Японія і Південна Корея якимось чином посваряться зі США (тому що Токіо і Сеулу з багатьох причин дуже складно сидіти разом за будь-яким одним столом). Чудово буде, якщо в КНДР Кім Чен Ин остаточно збожеволіє і влаштує якусь дурницю, що шокує весь світ. І тоді увагу США буде нерівномірно розподілено по всій земній кулі, загалом настане «ідеальний шторм» – і ось тоді справді Китай наважиться і, скоріш за все, приєднає Тайвань військовою силою. А США просто не встигнуть прийти Тайваню на допомогу.



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube