Південь Миколаївської області з перших днів повномасштабного вторгнення перебуває під вогнем російської армії. Багато жителів виїхали зі своїх міст та сіл. Але відколи українські війська звільнили Херсон, обстрілів поменшало, і люди повертаються додому, повідомляє FREEДОМ.
Незважаючи на близькість лінії фронту, мешканці сіл на кордоні Миколаївської та Херсонської областей хочуть зимувати у рідних стінах. Серед тих, хто повернувся, — Світлана.
“У будинку — жодних дверей, жодного вікна, нічого немає. Веранди зовсім не стало. Гаража немає, сараю немає, нічого немає. Але ми вже, дякувати богу, приїхали, живемо. Є де голову прихилити. Дякувати богу, що вдома”, — коментує жінка, показуючи руйнування.
Світлана повернулася до рідного села тиждень тому. Її будинок потрапив під вогонь російських військ першим ще в березні. У момент “прильоту” жінка разом із чоловіком та матір’ю ховалися у підвалі. Говорить, що живими залишилися дивом.
“Сходами спускалися і там сиділи. Воно так горіло, що горів навіть верхній лаз. Удар припав по стулі воріт, по верхівці. Воно одразу як дало, полетіло все. Ми дивимось із підвалу: небо вже над нами. Все миттєво спалахнуло. Велике спасибі рятувальникам, які прийшли. Ми вже там задихалися. Підвал, як виявилося, не найкраще укриття”, – каже Світлана.
Після цього родина одразу ж вирішила поїхати. Руїни розбирають лише зараз. Посеред двору — купа заліза. Мотоцикл, інструменти, побутова техніка все знищив вогонь.
“Все на брухт. Купуватимемо нове. Натомість тепер знаємо, що батькам потрібно дарувати на день народження та інші свята”, — каже син Світлани Семен.
Сини Світлани самі відбудовують зруйноване обстрілом житло. Вирішили більше не залишати рідну домівку і готуватися до морозів. Говорять, що на ремонт піде не менше року.
Через усе село проходить дорога життя. Нею під час російської окупації Херсона виїжджали його мешканці. Кожен другий будинок у селі розбитий. Постраждала і будівля сільради.
“Був великий-великий кабінет. Просто величезний був кабінет. Ми тут і сесії проводили, засідання проводили… Разом із мешканцями ми закрили, залатали дірки, шифер підлатали. Думаю, до весни переживемо. А вже з весни громада нам допоможе відновити цю будівлю, і буде ще краще, ніж вона була до війни з орками”, — запевняє староста села Наталія Панаший, додаючи, що пошкоджені двері сільради хоче зберегти для історії.
Тим часом біля зруйнованої будівлі вирує робота: мешканцям привозять будматеріали та роздають гуманітарну допомогу.
“На сьогодні потребують усі люди. Тому що багато хто залишився без заробітної плати. Завод не працює, усі підприємства не працюють. Якщо пенсіонер, який хоч мінімальну пенсію отримує, може собі дозволити піти купити буханець хліба та якісь консерви, то люди до 60 років потребують допомоги”, — пояснює заступниця голови громади Оксана Петренко.
Допомагають і міжнародні організації. З Данії до села передали “рюкзаки виживання”: усередині — ліхтарики, батарейки, комплекти першої необхідності та навіть міні-пічка. Тимчасовий кабінет старости прикрашають подарунки волонтерів та “сувеніри”, що лишили тут російські війська. Староста показує боєприпас — такий убив директорку місцевої школи.
“У перспективі плануємо відкрити музей — агресії, зла Росії проти України. Все одно знайдемо місце, знайдемо кімнату. Це касетна бомба, яка уламком вбила нашу колишню директорку школи Надію Трохимівну прямо перед її двором. Останні вибухи ми мали 2-3 листопада цього року. Було 4 людини, які отримали тяжкі та середньої тяжкості поранення. Дякувати богу, на сьогодні всі вони живі. Їм вчасно надали медичну допомогу військові госпитальєри”, — розповіла староста села Наталія Панашій.
Сусідне село розташоване за десять хвилин їзди, воно ближче до лінії фронту. Нині тут мешкає близько 500 осіб. Це втричі менше, ніж було до великої війни.
“Екскурсію” журналістам проводить місцева дівчинка Поліна:
“Там була гойдалка, ми там робили усілякі фокуси. А тато наш там працював”.
Татусь Поліни загинув 3 місяці тому. Російський снаряд влучив у територію місцевого заводу якраз у його робочу зміну. Поліна разом із мамою в цей час були у Німеччині. Виїжджали на час запеклих боїв. Відстань до передової вимірювалася тоді десятками метрів.
“Біля нас ракети вдарили, що аж світла не було. Де ми граємо в м’яч, там ракету кинули, дерево впало. Нам полагодили світло, і далі таке сталося”,— розповідає дівчинка.
Бабусю Поліни Валентина Іванівна знають далеко за межами села. На мопеді вона об’їжджала всі блокпости в окрузі: щодня розвозила військовим домашню гарячу їжу. Готує і зараз: чекає на рідних уже захисників у гості.
“Хлопцям печеню приготувала і до неї салат. Для того, щоб вони були ситі, щоб не були голодні і щоб їхали, як вони кажуть, на свою роботу, їхали не голодні. Щоб добре все там було, бо там холодно і голодно”, — переймається Валентина Іванівна.
“Комбат Іванівна” — такий позивний їй дали українські бійці. Один із них — Дмитро — тримав лінію оборони, що проходила через село. Потім визволяв Херсон. Каже, без такого “комбата” було б набагато складніше.
“Іванівна одразу показала нам, де можна сховатися, де можна за водою сходити, де кілька разів на тиждень можна купатись. Усі ці завдання Іванівна закрила собою”, — каже військовослужбовець Збройних сил України Дмитро.
Голодним на позиції від Валентини Іванівни не їхав ніхто. Жінці було не до обстрілу: весь час стояла біля плити.
“Комбат мені кричить: “Іванівно, у підвал!”. Я кажу: “Який підвал, у мене тісто підійшло, хлопцям пиріжки треба напекти”, а він зі своїм підвалом. Хата ходуном ходить, все ходуном ходить, все горить, а треба хлопців нагодувати, щоби були в мене ситі”, — розповідає Валентина Іванівна.
Не лише годувала, а й залишала на ніч. Згадує, водночас у будинку було понад 20 бійців. Поки спали, прала та сушила форму. Вранці знову проводжала на фронт. Повернулися, на жаль, не всі.
“Я їх усіх берегла, а сина не вберегла. Виходить, 3 місяці як мого сина вбило, а 40 днів як Юрку вбило. Для мене це сильна втрата. Як кажуть, не звикай, бо тоді вирвуть у тебе душу і вирвуть твоє серце. Точно. Вони вирвали в мене все це. Що душу, що серце”, — говорить Валентина Іванівна.
Через постійні атаки російських військ більшість мешканців сіл на кордоні Миколаївської та Херсонської областей залишили свої будинки. Із визволенням Херсона лінія фронту просунулася вперед. Вибухи лунають все далі — людей стає дедалі більше. Місцеві повертаються відбудовувати зруйноване окупантами житло.
“Війна принесла багато горя у кожну родину. Сьогодні багато хто не сидить удома, а став на захист нашої країни. Я вірю, що перемога все одно буде за Україною. Таких як ми взагалі ніде немає. Ми — українці — унікальний народ. Я вірю у перемогу. Тому, слава Україні!” — каже староста Наталія Панашій.
Навесні селяни готуються знову засівати поля. Вірять, що до цього часу дочекаються перемоги.
