Майже дев’ять місяців – стільки Херсон перебував під російською окупацією. Комусь вдалося покинути місто і виїхати на територію, контрольовану Україною. А хтось вирішив залишитися. Так вчинила і частина співробітників лікарні “Тропинка”, що стала одним із центрів протистояння російським силам. Історію лікарні та людей, які в ній працюють, розповів The Wall Street Journal (WSJ). Інше ТВ пропонує вам її український переклад.
Головлікар Леонід Реміга
7 березня 2022 року, під час свого першого візиту в лікарню “Стежка”, що запрацювала в Херсоні ще 1914 року, російські військові зажадали від головного лікаря Леоніда Ремиги зняти український прапор над входом у будівлю. Реміга відмовився.
“Можете мене застрелити, якщо хочете, але я цього не зроблю”, – згадує 68-річний головлікар свою відповідь у розмові з The Wall Street Journal. У “Тропинці” він працює з 1995 року.
Убивати Леоніда Ремігу військові не стали. Але вже за кілька днів повернулися – великим складом і на бетеерах. Тепер вони вимагали перетворити лікарню на військовий госпіталь. Реміга знову відмовив. Цього разу – збрехавши про епідемію ковіду в “Стежці”: співробітники лікарні завбачливо повісили оголошення з попередженням про лютий вірус. Виверт спрацював.
У березні під час обстрілу Херсона в підвалі “Тропинки” ховалося близько 200 місцевих жителів. Але вже незабаром персонал лікарні надавав допомогу не тільки їм і жителям прифронтових сіл, а й пораненим російським військовим. Попри це, росіяни продовжили спроби отримати над “Стежкою” повний контроль.
Леонід Реміга згадує, як у квітні до нього прийшли двоє в чорному – співробітники ФСБ, припускає він. Вони хотіли заручитися підтримкою незговірливого лікаря і цікавилися, чи не потребує він чогось. До того моменту в “Тропинці” майже не залишилося інсуліну. Реміга розповів про це і вже незабаром отримав необхідне.
“Наша лікарня не могла стати російською. Так вважав увесь персонал… І я не міг їх залишити”, – каже Леонід Реміга. Через місяць окупації його дружина, син і онуки виїхали з Херсона на підконтрольну Україні територію. Реміга залишився і брав участь в антиросійських протестах. Виходити на них він закликав і колег. Деякі з них стали співпрацювати з українською розвідкою, розповідаючи про переміщення російських сил.
Спочатку жителі Херсона, які брали участь у спротиві окупації, приходили в лікарню з опіками очей через сльозогінний газ і синцями від кийків. Потім – із кульовими пораненнями ніг (щоб розігнати натовп, росіяни стріляли по землі, іноді рикошетом зачіпаючи протестувальників). А на початку травня масові антиросійські виступи були повністю придушені.
За місяць, 7 червня, Леонід Реміга позбувся свого поста в “Стежці”. Він згадує, як до нього в кабінет прийшов місцевий житель Володимир Ільмієв у супроводі російських військових. Ільмієв повідомив, що він – новий міністр охорони здоров’я області, і звинуватив головлікаря в поширенні антиросійських настроїв. Незабаром до кабінету покликали головну медсестру “Тропинки” Ларису Малету і ще кількох співробітників. Ільмієв оголосив, що звільняє Ремігу, а на його місце призначає Малету. 51-річна медсестра спробувала оскаржити це рішення, але безрезультатно.
Леонід Реміга згадує, як почув, що його відправлять до в’язниці. Як відчув себе погано. І як зрозумів, що не може вимовити жодного слова. У нього був інсульт.
Його колеги – уже колишні – переконали росіян дозволити їм спершу вилікувати лікаря.
Старша медсестра Лариса Малета
Лариса Малета наступного дня після свого несподіваного підвищення вирішила звільнитися зі “Стежки”. Про це вона спершу розповіла Леоніду Ремізі, який поправлявся.
“Ні, ти маєш залишитися, – сказав їй Реміга. – Краще ти, ніж хтось із їхніх людей”. Реміга і Малета домовилися: вона нікуди не піде, а він допоможе їй керувати “Стежкою” з лікарняного ліжка.
Того ж дня Лариса Малета зв’язалася зі службою безпеки України і розповіла про те, що трапилося, щоб дати зрозуміти, що вона не перейшла на бік ворога.
“Було складно, – розповідає Малета про свою роботу на посаді головлікаря. – 80% персоналу розуміли, що я роблю щось корисне. 20% вважали мене колабораціоністкою”. Одним з її перших рішень на новій посаді було зняття українського прапора з будівлі “Стежки”. Лариса Малета пояснює, що пішла на це, тільки щоб позбавити росіян задоволення зробити це самостійно.
План, який Малета розробила разом із Ремігою, полягав у тому, щоб тільки імітувати підпорядкування новій владі. Наприклад, вона дозволила повісити в лікарні плакати, які принесли росіяни. Але, сфотографувавши їх, щоб відзвітувати перед Володимиром Ільмієвим, попросила персонал прибрати зображення.
За словами Малети, були й питання, щодо яких вона не йшла на поступки. Так, вона сказала Ільмієву, що всі медпрацівники підуть із “Тропинки”, якщо їх змусять підписати трудові договори з російським урядом. Спочатку той не наполягав, згадує Лариса, але згодом став дедалі активніше схиляти її до співпраці з росіянами.
Лариса Малета вирішила, що з неї досить. Рано вранці 1 серпня вона разом із чоловіком, донькою та онуком виїхала з Херсона на контрольовану українцями територію.
Травматолог Андрій Кокшаров
Коли Лариса Малета не з’явилася на роботі, росіяни почали шукати Леоніда Ремигу. У палаті його не виявилося: лікар вийшов на прогулянку. А коли повернувся, персонал лікарні попередив його про небезпеку – і Ремізі вдалося втекти.
Незабаром у “Стежці” з’явилося нове начальство: головним лікарем стала місцевий кардіолог Ірина Свиридова, її заступником – Павло Новіков, який колись працював лікарем у цій лікарні. Разом вони почали процес інтеграції “Тропинки” в російську систему охорони здоров’я. У серпні, вперше з початку окупації, персонал отримав зарплату в рублях. Також співробітники більше не могли працювати з базою даних охорони здоров’я України. Багато хто пішов сам, когось звільнили.
55-річний Андрій Кокшаров, завідувач травматологічного відділення в “Тропинці”, згадує, як троє його колег звільнилися і він залишився єдиним лікарем у своєму відділенні. В іншому відділенні – анестезіології – персонал, за його словами, скоротився з дев’яти до трьох осіб.
У цей самий час, розповідає Кокшаров, у “Тропинку” стали натовпами приходити російські солдати. Вони скаржилися на головний біль і біль у спині – в надії, що це допоможе їм повернутися додому.
“Один хлопець сказав, що в нього проблеми з колінами”, – згадує Кокшаров. Але рентген показав протилежне, і солдат попросив лікаря “перебільшити діагноз”. Кокшаров написав, що у військового артрит і йому потрібно покинути фронт. “Чим їх [російських військових] менше, тим краще, – пояснює він. – Я був готовий виписати діагноз усій армії”.
Уранці 17 серпня до кабінету Андрія Кокшарова увійшли четверо військових. На голову лікарю одягли пакет і відвезли його в невідомому напрямку.
Дружина Кокшарова Олександра теж працювала в лікарні – медсестрою. Дізнавшись про те, що трапилося, вона звернулася по допомогу до головлікаря Ірини Свиридової. Але та, за її словами, тільки відповіла, що нічого не може зробити і все вирішує ФСБ.
Наступні кілька днів Андрій Кокшаров провів у в’язниці.
Заступник проросійського головлікаря Павло Новіков
В ув’язненні незабаром опинився і колишній головлікар “Тропинки” Леонід Реміга.
Втікши з лікарні, він жив то в одних друзів, то в інших. Але спілкування з колишніми колегами не припиняв. Іноді вони зустрічалися в кого-небудь на квартирі, а іноді – на автобусних зупинках або ринку, де могли злитися з натовпом.
На 20 вересня у Леоніда Реміги теж була запланована зустріч. Під’їхавши до потрібного будинку, він помітив неподалік, у лікарняній машині, Павла Новікова – 35-річного заступника Ірини Свиридової. Але не надав цьому значення.
Коли ж Леонід вийшов із машини, його оточила група озброєних військових. Реміга встиг помітити, як Новіков щось їм сказав, після чого йому на голову одягли пакет. “Думаю, Новіков був там, щоб упізнати мене”, – каже Леонід. У розмові з WSJ Павло Новіков цього заперечувати не став. За його словами, поїхати до будинку, де він зустрів Ремігу, йому сказала Свиридова – але про те, що там буде колишній головлікар “Тропинки”, він не підозрював.
Леоніда Ремігу посадили в камеру, розраховану на чотирьох осіб. З ним там перебували ще семеро. Щоранку, розповідає він, затримані мали зустрічати охоронців криками: “Слава Росії! Слава Путіну!” Тих, хто відмовлявся, за його словами, жорстоко били. Ще потрібно було вивчити гімн Росії. Охоронці, згадує Реміга, щоразу вказували затриманого, який мав його виконати.
У таких умовах Леонід Реміга провів близько тижня. Його відпустили, взявши обіцянку триматися від лікарні подалі.
За час його відсутності лікарня сильно змінилася. Її коридори заповнили люди в чорному (імовірно, співробітники ФСБ). Будь-яке нагадування про Україну в стінах мало бути знищено. А всі документи – заповнені російською мовою.
Павло Новіков виконував усі накази росіян і закликав до цього інших співробітників лікарні. У нього вдома – однорічна дитина. Але в жовтні, стверджує Новіков, він почав ігнорувати вказівки росіян і головлікаря Свиридової.
Тоді ж Міністерство оборони РФ заявило про наступ українських сил у Херсонській області. А призначена Росією влада – про свій від’їзд із міста. За їхнім розпорядженням лікарня “Тропинка” мала зупинити прийом, виписати всіх пацієнтів і підготуватися до евакуації.
Через кілька днів головлікар Ірина Свиридова, яка залишила Херсон ще наприкінці жовтня, зателефонувала своєму заступнику. “У вас є наказ, і ви, схоже, не збираєтеся його виконувати”, – згадує Новіков її слова. Він відповів ствердно (його відмову їхати WSJ підтвердив один зі співробітників лікарні).
Про роль Новікова медпрацівники сперечаються. Більшість вважають його колаборантом, але дехто вбачає в його вчинках прагнення врятувати лікарню. Офіційних звинувачень, каже Новіков, він поки що не отримував. А ось роботи в лікарні все ж позбувся – так вирішив Леонід Реміга, який з приходом української влади знову очолив заклад.
Перед остаточним відступом Росії з Херсона в лікарню “Тропинка” заходили різні чиновники – шукали обладнання, яке можна було вкрасти, розповідають співрозмовники WSJ.
Щоб запобігти крадіжці, медпрацівники забрали комп’ютери додому. А один лікар сховав пульт від комп’ютерного томографа і сказав, що без нього обладнання працювати не зможе. У підсумку з лікарні зникли тільки мікроскоп і центрифуга.
Персонал лікарні, каже Леонід Реміга, скоротився: з 460 лікарів, які працювали до окупації міста, залишилися тільки 70. Але багато тих, хто виїхав, додає він, зараз повертаються.
Над головним входом в лікарню – знову прапор України. Паркан, що оточує лікарню, пофарбований у жовто-сині кольори. Росіяни почали здирати фарбу ще в жовтні, але так і не закінчили роботу.
