Блогер, письменник і сценарист Павло Белянський став відомим в інтернеті під ніком “Паштет” і потім завжди вказував його на обкладинках своїх книг.
Тепер “Паштет” – позивний Павла.
Вранці 25 лютого він прийшов до пункту збору тероборони Києва, ввечері отримав автомат. Наступного дня опублікував у Фейсбуці короткий пост: “Я з Луганська. Більше я не втечу”.
Про Павла, війну, кіно і життя – репортаж Української правди.
Белянський народився в сім’ї військовослужбовця. Колись хотів стати військовим, але завадили проблеми із зором.
Перебравшись до Києва, відкрив фірму з виготовлення надгробків, а згодом з’явилася його перша книга “Я працюю на цвинтарі”.
В основі фільму “Я працюю на цвинтарі”, який вийшов у прокат 15 вересня – однойменна книжка Павла “Паштета” Белянського
Коли Київщину звільнили від окупантів, Белянський напросився до бойової бригади. Із записом “обмежено придатний у воєнний час” у військовому квитку брати не хотіли. Але йому вдалося переконати, що око, яке майже не бачить – не перешкода, а з фізпідготовкою в нього все гаразд. Так Павло став піхотинцем-штурмовиком.
Зараз його бригада воює на Харківщині. На передовій Белянський дізнався, що на 15 вересня призначено прем’єру фільму “Я працюю на цвинтарі”, знятого за його сценарієм. Це історія колишнього архітектора, який має похоронний бізнес. Фільм про страх смерті та жагу до життя, де кумедне та трагічне завжди поруч. Так само, як і на війні.
Фільму довго не щастило. Він був готовий ще 2020-го року, проте старт показів кілька разів відкладали: спочатку завадила пандемія, потім вторглися росіяни.
Вибір нової дати в розпал війни Павло пояснює просто: “Ну, а чому ні? А якщо вони завтра вдарять бомбою? Горизонт планування став дуже маленьким, а хочеться, щоб фільм вийшов. Адже, незважаючи на те, що він про смерть, вийшло дуже життєствердне кіно”.
Ми поговорили з Павлом “Паштетом” Белянським про відчуття “тут і зараз”, яке дозволяє не зламатися на фронті, ліки проти страху, мрії в бліндажі, “ровного пацана” з Кривого Рогу та героїчного дядю Колю, який з підвалу штабу тероборони в Києві телефонував дружині й казав суворим голосом: “Не можу більше говорити, орки наступають, треба битися”.Далі пряма мова Павла Белянського.
Горизонт планування і найдовший день
25 лютого, коли я йшов до штабу тероборони, мій горизонт планування був пів години. Взяв із собою дві “Мівіни” та “Снікерс”, усі картки та готівку віддав дружині. І всі так. У тебе горизонт планування, як у комара: або нап’єшся крові, або тебе розмажуть.
У мене залишалося якесь спорядження, але я багато роздав пацанам, які не мали взагалі нічого. Ну, і зі мною ділилися: у когось були підсумки чи рюкзаки, у когось ремені та розгрузки. Першу броню мені надіслав голова харківського “Правого сектора”: “Я бачу, ти воюєш. Тобі, напевно, потрібно”. 
Павло Белянський: Нас годують волонтери. Іноді це призводить до специфічного поєднання продуктів. Наприклад, в одному посуді гречка, квашена капуста, креветки та червона ікра (4 березня 2022)
В армії служать різні люди, але зараз у кожного дві мети: перемогти і вижити. Або, може, у зворотному порядку – для кого що важливіше саме в цю мить. Ці дві цілі людей гуртують.
Тільки-но я приїхав до частини і нам ще не видали обмундирування, всі були настільки різні, що я думав: “Боже, де я? Хто всі ці люди?”
Вони були по-різному одягнені – хтось багатше, хтось бідніше, з різною фізичною підготовкою, різного віку – і 20+, і 50+.
А потім усім видали форму, розподілили за підрозділами, посадами. І ти дивишся на шикуванні ввечері – та ми ж уже схожі на бійців!
Навчання – це не муштра, жодного разу ми не ходили строєм. Вивчали цілком реальні речі: як працювати парами, як працювати у групі, тактику малих груп, як окопуватись.
Павло Белянський: Ти йдеш на позиції, треба копати – окопи, траншеї, бліндажі. Можеш не копати, але тоді тебе вб’ють
На передовій немає інтернету. Буває, за тиждень окопів ти пропускаєш усі обговорення. У ППД – пункті постійної дислокації – усі, звісно, читають новини, гостро реагують, лаються. Можуть бути й сварки, наприклад, через те, що хтось чергує частіше. Але суперечки миттєво припиняються, коли оголошують бойову тривогу.
Серед нас був хлопець наркоманського вигляду – худий, із запаленими очима, нервовий, який мені здавався проблемним. А потім стався бій, у якому він виявив себе красунчиком: був, де треба, робив, що треба, не нив, не метушився.
При цьому він залишився своєрідною людиною й іноді буває важко пояснити його вчинки, але в бою дуже зрозумілий і робить те, що має робити. Якщо він у мене за спиною, можу бути спокійним.
Павло Белянський (на фото праворуч): Коли смерть поряд, виникає інший рівень стосунків: ти захищаєш когось, хто потім захистить тебе
Мій перший повноцінний бій відбувся 23 липня. Ми під Херсоном штурмонули село. Це був день, який розпочався о п’ятій ранку, а закінчився о восьмій вечора. Я бачив, у кого стріляю, і чув ворога: на нас летіли гранати під крики “Аллах акбар”.
Ми тоді віджали чотири російські БМП. Як кажуть пацани, “взяли на хапок”: росіяни не чекали такого нахабства. Вони намагалися ці “бехи” у нас забрати, бо думали, що нас мало. А нас справді було небагато – до 30 людей. Але ми відбилися та взяли село. За нами вже йшов піхотний батальйон, який у ньому повноцінно закріпився.
З щоденника Павла “Паштета” Белянського. 6 квітня
Я бачив яму з пухкими піщаними краями. У ямі лежали трупи російських солдатів. Ні табличок з іменами та датами, ні хрестів – просто купа трупів під шаром піску.
Яма була глибока, а пісок ледь прикривав тіла на дні, так, наче ще залишили місця для інших росіян.
– Їх присипали хлоркою, – сказав мені хлопчик. Він зупинився біля краю ями, розстебнув штани і почав мочитися на піщане дно.
− Ти знаєш, хто там, у ямі? – спитав я.
– Звісно, – кивнув хлопчик і застебнув штани. − Ще б пак.
Навколо, ближче й подалі, було чути різноголосий собачий гавкіт, що раз у раз перетворювався на протяжне тужливе виття.
Собаки, багато собак, чиї господарі поїхали або загинули, собаки у дворах на ланцюгах, або в будинках і квартирах, або на вулицях і в ближніх холодних ще лісах, що збилися в зграї й одинаки, що знесилили від недоїдання, з запалими животами і ребрами, що стирчали, з рваними ранами та зляканими очима, собаки вили і гавкали навколо постійно. Вдень їхнє виття ніби трохи стихало, а вночі висіло над округою сирим туманом.
Хлопчик сплюнув у яму і сів на велосипед.
– До завтра, – сказав він мені.
Тут і зараз
Як кажуть наші пацани, “спіймати блідого”, тобто злякатися, зупинитися, почати шукати способи уникнути передової – це завжди питання часу.
Якось ми з позиції вийшли до “зони відпочинку” за кілька кілометрів. Туди теж сильно прилітає, але є укриття, підвали, де можна перепочити, помитися, попратися. Ми вийшли ввечері, всі дуже втомлені. Вляглися спати, багато хто навіть не милися. А о п’ятій ранку нас розбудили по бойовій тривозі і треба було знову виходити на передову.
Я пам’ятаю свої почуття. Чесно, мало не плакав, бо не встиг ні відпочити, ні випрати брудний одяг, навіть автомат не почистив: “Ну, як так? Ну, чому знову? Ну, будь ласка”. У цей момент я був готовий зламатися. Але наказ є наказ – виліз зі спальника, надягнув спорядження, поповнив боєкомплект.
І ось стою готовий і думаю: а чого стояти? Можна ж сісти, поки немає наказу вирушати. Присів, почистив автомат – час же є. Потім думаю: поки нічого не починається, я можу, напевно, і поспати. Ну, чому ні? Адже тут і зараз нічого не відбувається, “коробочка”, яка має нас забрати, ще не приїхала. І я ліг спати.
До мене підійшов товариш. “Паштет, ти що робиш?” − “Сплю”. − “У нас же виїзд”. − “Ну, так, але ж він ще не почався, тому я сплю”. − “Ти випив чи що?!” − “Ні, просто сплю”. А чого не спати? Я щось можу змінити? Ні. Все, що я можу зробити тут і зараз – це лягти та поспати.
Я заснув, а коли прокинувся, то побачив, що він теж спить на сусідньому карематі. Після цього мені стало набагато простіше. Я раптом упіймав це відчуття “тут і зараз”, і саме воно дозволяє не зламатися.
Важко сидіти під мінометним обстрілом. Я пам’ятаю, як по нам протягом години прилетіло близько сорока 82-х мін. І вони лягали дуже близько: одна буквально за метр від входу до бліндажу, інша – за півтора метри від неї. І ти розумієш, що наступна може прилетіти прямо сюди. Хтось кричить: “Вихід!”. І ти рахуєш: один, два, три. А всі вже знають, що міна летітиме 17 секунд. 12, 13, 14, 15, 16, 17 – не до нас. Фух! І знову: “Вихід!”. І так годину.
Але коли це вже не перший обстріл, відчуття “тут і зараз” виручає – у тебе ж не влучило, а 17 секунд – це чимало. Це прямо нормально. Ти ці секунди живеш, дивишся на пацанів. Давайте, кажу , у слова грати. Дивляться зло: “Пішов у дупу!” – “Ду-пу – наступне на “у”.
А потім настає тиша – взагалі клас. Можна зробити “каву по-окопному”: просто висипати зі стіку каву та цукор у рот та запити водою.
З щоденника Павла “Паштета” Белянського. 7 вересня
В учебці він був, мабуть, найнуднішим з інструкторів.
− Відповідно, − гудів він одноманітним безбарвним голосом, ставши посеред кімнати, уперши руки в боки і розчепіривши лікті, − знання та вміле застосування тактики малих груп не лише допоможе вам ефективно знищувати живу силу супротивника, але й збереже життя особового складу підрозділу.
Ми куталися в спальні мішки, лежачи на підлозі вздовж стін, і старанно зображували глибокий сон втомлених бійців. А він стояв над нами, гудів і гудів.
− Відповідно, ваше навчання спрямоване як на підвищення шансів кожного з вас вижити в умовах реального бою, так і для того, щоб забезпечити смерть ворога шляхом його знищення.
− Роніне, − здавався нарешті хтось із хлопців і жалібно скиглив із теплої глибини спального мішка. − Роніне, ну будь людиною, дай поспати, ну, Роніне.
Це завжди було помилкою. Варто було подати голос, і він чіплявся бульдожою хваткою і не відступався, поки ми, в повному спорядженні та зі зброєю, не виходили в найближчу лісопосадку на заняття.
Не знаю, чому він не наказував. Міг просто гаркнути “Підйом, шлунки!”, як це робили всі старші за званням, і ми б швидко і квапливо підкорилися. Але він переконував – наполегливим та одноманітно безбарвним голосом.
У червні, коли ми відбивали село на Херсонщині, на під’їзді, біля околиці, в нашу вантажівку росіяни врізали з РПГ (ручний протитанковий гранатомет – УП). Нас підкинуло в броньованій будці, під ногами спалахнув вогонь, потрощило задню вісь машини.
Вантажівка за інерцією долетіла до бетонного ангару, де наш передовий загін ніч тримав оборону. Ми купою висипали з кузова і кинулися в укриття. Пляшки з водою з кількох паків розсипалися дорогою.
Потім був тривалий бій. Нас накривали мінами та танковими снарядами. Атакувала піхота.
Дуже хотілося пити. Пляшки з водою поблискували зовсім поряд, уздовж дороги. Там свистіли ворожі кулі, піднімаючи фонтанчики з пилу.
– Відповідно, – звично безбарвним голосом сказав Ронін, киваючи у бік дороги, – щоб забезпечити особовий склад водою, треба просто сходити та її взяти.
– Там стріляють, – відповів хтось із хлопців.
– Це війна, на якій, відповідно, завжди стріляють здебільшого, – кивнув Ронін, підвівся, обтрусив коліна і вийшов з ангара на дорогу.
Це була найсмачніша вода, яку я колись пив у своєму житті.
Кілька днів тому Роніна не стало. Він загинув під Балаклією, захищаючи Україну від російських окупантів.
До зустрічі, брате, Максиме Петровичу Нещерецький, позивний “Ронін”.
Ліки проти страху
На війні завжди страшно, просто іноді ти контролюєш свій страх, а іноді страх контролює тебе. Але страх можна і треба перемагати гумором.
Гумор різний: часто дурний, часто чорний. “Поділити” спорядження – звичайна справа. “Якщо тебе вб’є, я забираю розгрузку, вона у тебе кльова”. – “А я – каску”. – “А я – броник”. – “Ні, броник і каску забере командування, тому що вони за ним числяться”. Усі іржуть.
Павло Белянський: На війні дофіга смішного, причому чим ближче до передової, тим більше реготу
Кінематографічна тусовка почала збирати гроші на покупку машини для мене. Все – у Паштета бойовий кінь, всі в захваті – класна машина. Потрібно відвезти хлопцям на передову поїсти. Завантажують борщ, тушковану картоплю, м’ясо – все у таких величезних пластикових судках. Ми їдемо на позицію, мчимо на неймовірній швидкості – стріляють же. І тут праворуч постріл чи нам тільки здалося, що був постріл. Я не знайшов нічого кращого, ніж просто звернути з дороги, щоб уникнути небезпеки. Ми злітаємо в кювет, б’ємося в землю, вивертається ліве колесо, але машина якось котиться. А всередині ми. Все в борщі, картоплі та капусті. Вона скрізь! Враження таке, ніби ми з сержантом везли позаду динозавра, і його на нас знудило. Я відколупую зі стелі картоплю, куштую: у-у, а вона була смачна.
Сержант каже: “Рідний, будь ласка, давай звідси їхати”. І машина якимось дивом на зниженій передачі в’їжджає у посадку. У цей момент підходить місцевий дід, ми запитуємо, чи зможемо тут проїхати. “Ви – п’яті, хто злітає на цьому повороті. Звісно, ви там проїдете. Огірки мені не потопчіть. Лівіше їдьте, бл…дь”, – цілком серйозно каже він.
Ще в Києві в комендантській роті у нас був дядя Коля – кремезний, високий, дебелий дядько в літах, який завжди охороняв задні ворота штабу. Запитав його позивний. Він, ніяковіючи, опустивши очі, тихо каже: “Позивний у мене “Тесссак”.
Дядя Коля з нами був цілком щасливий. З’ясувалося, що у нього дружина та доньки, тому він був радий тому, що тепер із мужиками займається важливою справою.
Сидячи у підвалі штабу в Шевченківському районі Києва, дядя Коля зідзвонювався з дружиною і казав суворим голосом: “У нас суперкоманда, ми бережемо ваш спокійний сон. Все, не можу більше говорити, орки наступають, треба битися”. Це було так мило та смішно. Позивні всі вигадують самі. Я, звісно, Паштет. Зі мною служить зварювальник із позивним Дуга. У суміжному підрозділі був Сквірт – дуже простий хлопець. Йому сподобалося таке хльостке іноземне слово, значення якого не розумів. Але оскільки він розвідник із великим бойовим досвідом, ніхто не наважився йому пояснити, що воно означає.
“Ровний” пацан
Ми десятий день сиділи в окопах під Харковом, був черговий серйозний обстріл, нас постійно крили з мінометів, танків, вертольотів. В одного хлопця трапилася істерика. Він почав кричати: “Мені все набридло! Я хочу вмерти! Скільки можна?!”
Інший хлопець хапає його за грудки, притискає до землі, практично б’є й репетує: “Ми – пацани з Кривого Рогу, ти що, хочеш показати, що ми тут якісь не такі?! Та хто ти такий? А-ну подивися на мене і скажи: “Я пацан!” − “Я пацан!” − “Гучніше кажи!”. Спрацювало, хлопець заспокоївся.
Мене це вразило, і я після обстрілу запитав “заспокоїтеля”, назвемо його Стас, як він потрапив до нас у бригаду. А він каже: “Пішов у військкомат, а тут приходять люди, кличуть до них. Бригаду назвали на честь козака-полководця, а він не зовсім, щоб злодій у законі був, але в авторитеті чєл. Ну, я й думаю – мені сюди”.
Стасу під п’ятдесят, він колись отримав умовний термін за бандитизм, свого часу косив від армії у дурці. Коли почалася війна, сказав: “Це моя країна, йдіть на*ер” і пішов у військкомат. У 2014-му його не взяли, бо в особистій справі був старий запис про спробу відкосити, а зараз особової справи не знайшли, то він потрапив до нас.
Під час мінометного обстрілу завжди слід дивитися, чи не намагаються окупанти підійти до наших позицій на відстань кидка гранати. Виглядати з окопа страшно, бо може прилетіти міна чи куля снайпера. Коли хтось під час свого чергування не міг змусити себе це зробити, Стас вилазив, дивився і говорив: “Я тобі приклад показав. Зараз твоє чергування, тож тепер лізеш ти”. І все це спокійно, не підвищуючи голосу, але всі лізли і дивилися.
Він завжди йшов поперед мене, коли ми метрів 50-60 проходили небезпечною стежкою від бліндажу до позиції: навколо розтяжки і снаряди, що не розірвалися. Зійти зі стежки – дорівнює смерті, а в пітьмах зійти з неї дуже легко.
Ми одного разу зійшли і тинялися цілу годину в суцільній темряві. Як вибралися – не розумію. Пощастило. Ідемо, я тримаю Стаса за руку і думаю: “Блін, зараз хтось із наших по нас стрільне. Який кінець…”. А його, як правильного пацана, турбує інше: “Не бери мене за руку, візьми за рукав”.
Про таких кажуть “ровний”. У мирному житті ми навряд познайомилися б. Він із Кривого, я з Києва. У нього робоча доля, “пацанская движуха”. Але зараз я щасливий з того, що цей правильний п’ятдесятирічний пацан зі мною в одному окопі, бо це людина, в якій я певен. Із 23 на 24 серпня ми були на позиціях. Стемніло, до росіян близько, і ми чуємо, що з їхнього боку працює бронетехніка, у неї дуже характерний звук.
Доповідаю по рації, а мені у відповідь кажуть, що за даними розвідки, росіяни планують наступ, там спостерігається скупчення техніки та живої сили. У цей момент чую постріл з артилерії, над головою з виєм летить снаряд, лунає гучний хлопок, снаряд зависає на парашуті і вмикається “лампочка”. А потім їх ціла гірлянда. Світло моторошне, відчуття, що ти в операційній.
Так вийшло, що на той час з нами не було нікого з командирів. Ми зі Стасом обговорюємо, що робити. Він каже: “Зрозуміло, ми з тобою підемо на позицію, а хто з нами ще? Нам потрібні три гранатометники. Хто вміє з гранатометом поводитися? Ага. Ти йдеш, ти і ти”. У мене перша думка: “А може, не треба нікуди йти?” Та й пацани кажуть: “Якщо піде наступ, ми ж там помремо”. А він у відповідь: “Стопудово помремо, але ж помремо, як пацани. Ну, не знаю, особисто я йду”. І після цього всі пішли.
Тоді нічого не почалося, але це була ніч, коли я багато чого зрозумів про себе. Я ж часто говорю про те, що життя завжди закінчується смертю, тому безглуздо його боятися. А тут я зрозумів, що смерті не боюся, але страшно отримати каліцтва і потрапити в полон – ось два мої найбільші страхи.
З щоденника Павла “Паштета” Белянського. 15 вересня
− Про що ти мрієш?
Міна зі свистом врізається в землю десь поряд із бліндажем, мене підкидає на карематі, звуки на секунду глухнуть, у роті стає сухо і шорстко.
Тридцять п’ята міна за цей обстріл. Точно буде ще один приліт, їх завжди парна кількість. Це тому, що у ящиках міни лежать по дві. Якщо росіяни ящик вже відкрили, один заряд не залишать.
− Про що мрієш, питаю?!
Удар міни в землю здається ближче. Чути, як уламки зі злим шипінням рубають гілки дерев у обгризеній обстрілами посадці в нас над головами.
− Про?! Що? Мрієш?!
Я нарешті розумію, що це Вадик мене питає. А кого ж? У бліндажі нас двоє. У вологій напівтемряві блищать Вадикові зуби, він усміхається. Морда чорна від бруду і кіптяви, а зуби білі, і він скалить їх в усмішці.
− Щоб у них міномет заклинило, − нарешті я видавлюю неслухняним ротом.
− Це не мрія. І жити з такою мрією безрадісно, і вмирати сумно. Думай давай.
− Щоб путін здох.
− Це обов’язково станеться. У цьому світі взагалі ніхто не живе вічно… Давай, розкажи мені мрію! Справжню! Реальну! Таку, щоб ух!
− А ти сам? Ти про що мрієш? − зло кричу я. Дістав уже.
− Мрію розплатитися гривнями за коктейль “Слава ЗСУ” у якомусь невеликому барі недалеко від центру Москви. − Вадик дістає сигарету з м’ятої пачки, не поспішаючи, закурює. − Поки ми мріємо, у сатани немає шансів перемогти.
Далекий “хлопок”. Вихід міни. Свист прильоту.
Отже, росіяни відкрили новий ящик.
Обіцянка
Не знаю, про що буде моя військова книга. Від матеріалу потрібно трохи відступити, щоб зрозуміти, що важливо, що ні, а коли ти надто всередині, тобі все важливо. Так і з війною. Таке занурення сильно заважає, зате ти все гостро відчуваєш і пишеш на нерві.
Якось я лежав під нереально довгим обстрілом, було дуже страшно. У такому випадку моляться всі. 
Павло Белянський: Я молитися не вмію, але все одно подумки перебирав, що б таке пообіцяти Богові, щоб він зберіг мені життя
Тоді мені здалося, що обіцянка Богові щодня щось писати – рівноцінний обмін на життя. Так я пообіцяв щодня писати щось чесне про війну.
Я перечитав багато книжок, у тому числі про різні війни. Мені здавалося, що плюс-мінус розумію, з чим доведеться зіткнутися, якими будуть відчуття, рівень страху. Але ні. У багатьох авторів ці описи дуже правдиві та точні, однак вони не передають того, що ти насправді відчуваєш.
Тому весь час думаєш, як можна описати ці секунди очікування прильоту чи удар танкового снаряда у стіну, за якою ти стоїш. Вона спухає над твоєю головою, закидає тебе, товаришів уламками, і ось вони уже лежать: в одного контузія, в іншого – переломи руки та ноги, бо на нього впала бетонна балка. А навколо повітря кавово-сірого кольору, ти його вдихаєш, рот ніби зацементований. Пил, цегляна крихта, цемент сідають на глотку так щільно, що, коли п’єш, не відчуваєш смаку води, відчуваєш її тільки шлунком.
Поки що не знаю, як це все описати.
