На північному сході України, де ЗСУ змусили російські війська відступати, тривають бої. Однак українська армія вже повернула контроль над значними територіями Харківської області, мешканці яких провели кілька місяців в окупації.
Але відчуття полегшення у щойно звільнених районах поєднується з горем.
Місцеві жителі розповідають, як стали свідками катувань та вбивств, що відбувалися в період російської окупації.
Артем, мешканець міста Балаклія у Харківській області, розповів ВВС, що провів у полоні у росіян понад 40 днів, його катували електричним струмом.
Балаклію звільнили 8 вересня, після понад пів року окупації російською армією.
Найстрашніші речі коїлися у будівлі місцевої поліції, де розмістилися російські війська. Артем каже, що з сусідніх камер він чув, як інші в’язні кричали від болю та жаху.
При цьому, за його словами, росіяни подбали про те, щоб крики були добре чутні іншим, оскільки в будівлі відключили гучну систему вентиляції.
“Вони її вимкнули, щоб усі могли чути, як кричать люди, коли їх катують струмом, – каже Артем. – З деякими ув’язненими це робили через день. Навіть жінок катували”.
Артему теж довелося пережити тортури струмом – але лише один раз.
“Мене змусили взяти в руки два дроти, – розповів він. – Там був електрогенератор. Чим швидше він крутився, тим більшою була напруга. Вони сказали: “Відпустиш дроти – тобі кінець”. Потім почали ставити запитання. Сказали, що я брешу – і генератор закрутився швидше, так що напруга зростала”.
Як розповів Артем, його затримали після того, як росіяни знайшли у нього фотографію брата – службовця ЗСУ – у військовій формі. Ще одного жителя Балаклії, за словами Артема, затримали на 25 днів просто через те, що вдома в нього знайшли український прапор.
Директорка місцевої школи на ім’я Тетяна, яка провела в поліцейській дільниці три доби, каже, що теж чула крики з інших камер.
На стіні однієї з цих камер ми знайшли текст молитви “Отче наш” та позначки про те, скільки днів пройшло в ув’язненні. За даними української поліції, в камерах, розрахованих на двох, окупаційна влада тримала до восьми людей.
Як кажуть поліцейські, під час пів річної окупації люди намагалися зайвий раз не підходити до будівлі, щоби їх не схопили російські військові.
“Навіщо він застрелив мого сина?”
Неподалік центру міста, наприкінці невеликої вулиці, розташовані могили тих, кого поспіхом поховали сусіди. На місці однієї з них, де похований таксист Петро Шепель, стоїть простий дерев’яний хрест. Поруч із Петром лежить його пасажир, особу якого досі не встановили.
Поліція почала ексгумувати їхні тіла, і коли останки загиблих поміщали в мішки, у повітрі завис запах смерті. За словами місцевої влади, обох загиблих чоловіків застрелили біля російського блокпоста буквально за день до звільнення міста.
За ексгумацією спостерігала Валентина – мати загиблого таксиста.
“Я хочу запитати Путіна, навіщо він застрелив мого сина? – кричить вона. – Навіщо? Хто його просив сюди приходити з такою страшною зброєю? Він не тільки вбив наших дітей – він убив і нас, їхніх матерів. І я хочу звернутися до всіх матерів світу: повстаньте проти цього вбивці!”
Дорогою до Балаклії ми бачили військову техніку, позначену літерою Z. Мабуть, росіяни кинули її під час відступу.
У найближчому селі нам продемонстрували будівлю місцевої школи, яка сильно постраждала під час бойових дій. За даними місцевої влади, її зруйнували вже безпосередньо перед вигнанням росіян.
Стоячи на її руїнах, голова Харківської області Олег Синєгубов назвав основним завданням відновлення подачі до населених пунктів регіону води та електрики – хоча є побоювання, що лінії електропередач можуть бути заміновані.
На питання, чи думає він, що російські війська можуть повернутися, Синєгубов відповів: “Ми на війні, тож така небезпека є завжди!”
У центрі Балаклії, де знову майорить український прапор, кілька десятків місцевих жителів вишикувалися в чергу біля вантажівки з продовольством.
Тут багато людей похилого віку, які виглядають виснаженими. Але вони задоволені знову бачити одне одного – і обійнятись вперше після закінчення окупації.
