“Організатор перемоги” – так називав цього американського генерала Вінстон Черчилль. Але нині його ім’я знають переважно завдяки цілком мирному плану повоєнного відновлення Європи. Попри те, що план розробляли колективно найкращі мізки тодішньої американської адміністрації, саме Джордж Маршалл став його фронтменом.
Та й свою Нобелівську премію миру він отримав саме за нього, попри критичні зауваження, що генерал був далеким від пацифізму, пише ВВС.
Маршалл очолив Генштаб США 1 вересня 1939 року, лише через кілька годин після того, як гітлерівська Німеччина напала на Польщу, а залишив цей пост через пару місяців після завершення Другої світової – у листопаді 1945-го.
Але саме його авторитет і організаційні здібності – разом із групою радників, ретельно спланованою публічною кампанією та медійною політикою – дозволили втілити план, який врятував Європу від повоєнної економічної катастрофи. А можливо, і самі Сполучені Штати – від повторення Великої депресії 1930-х. План взаємного порятунку, який врешті став основою економічної потуги і принципів дії того, що нині ми називаємо Заходом.
У чому полягав План Маршалла? Чому і хто його готував? На яких умовах США допомогли Європі відновитися після жахіть Другої світової війни? Хто і що виграв від втілення цього плану?
“Мир буде жахливим”
Після поразки Німеччини у Другій світовій війні Європа лежала в руїнах. Від бомбардувань особливо постраждали промислові потужності – заводи, шахти, а також інфраструктура – залізниця, порти, мости. Великі втрати були у житловому фонді – після нацистського “блітцу” Лондон був зруйнований гірше, ніж після Великої пожежі 1666 року, а Варшава – на 90%.
У самій переможеній Німеччині, де було зруйновано 40% житла, перебували близько 12 мільйонів біженців – ті, хто втратив домівки, і ті, кого звільнили з нацистських таборів, жертви примусової праці, депортовані та переміщені.
Ситуація цілком відбивала відому німецьку приказку: “Радій, що війна, – мир буде жахливим”.
Допомога європейському континенту могла надійти лише ззовні – від США та Канади, переможців, які не постраждали так, як Європа.
Спершу активність самих країн та надзвичайний підйом морального духу після перемоги над нацизмом допомагали швидко долати найнагальніші виклики. Але потім щось пішло не так.
“Більше ніяких яскравих упевнених ранків”, – писав у щоденнику міністр фінансів Британії Г’ю Далтон.
“Ми стоїмо перед загрозою тотальної економічної та фінансової катастрофи”, – в унісон британському колезі заявляв міністр економіки Франції Андре Філіп у квітні 1947.
Через півтора року після перемоги союзників “настрій на континенті хитнувся від полегшення, яке давала сама перспектива миру й нового початку, до безжального усвідомлення та зростання розчарування”, пояснює у “після війни” тодішню зміну настроїв Тоні Джадт, британський історик, який жив і працював у США.
На ситуацію вплинули одразу кілька факторів. Посухи 1945-46 років та сувора зима 1947 призвели до проблем з уже обмеженим харчуванням. Більшість європейців голодували.
Страх і небажання переможців відновлювати індустріальну потугу Німеччини, яка була економічною основою двох світових війн, обернувся тим, що Європа втратила свій традиційний економічний локомотив і головного торговельного партнера.
“Продуктивність Європи не може бути відновлена без відновлення Німеччини як частини цієї продуктивності”, – писав у доповіді до Вашингтона Герберт Гувер, колишній президент США, термін якого припав на роки Великої депресії. Попри відмінні політичні погляди (Гувер був республіканцем), саме його президент Трумен обрав для оцінювальної місії у Європі на початку 1947.
На той час вже на повоєнну Європу США витратили близько 14 млрд доларів допомоги, більшість із якої пішли на інфраструктуру та біженців.
Переможна ейфорія вичерпувалася, а проблем більшало, у Франції, Італії, Бельгії до влади почали приходити ліві політичні сили. США побоювалися, що крім контролю над Східною Європою, який Радянський Союз здобув за результатами війни, через ці сили Москва отримає контроль і над Західною Європою. Власне, “залізна завіса”, яка незабаром розділить континент і про яку попереджав Черчилль, вже опускалася. І в адміністрації президента Трумена стали замислюватися над переходом від політики невтручання до стримування щодо СРСР.
Втім, хоча усі ці фактори були серйозними, справжньою причиною похмурих настроїв 1947 було, як висловився американський дипломат та історик Джордж Кеннан (і один із авторів Плану Маршалла), “глибоке виснаження фізичних спроможностей та духовної сили”.
Разом із тим, у США були і цілком приземлені оцінки ситуації в Європі – вони лунають цілком сучасно в контексті угоди про копалини, яку адміністрація Трампа запропонувала Україні у 2025 році.
“Важливо, аби регіони, які містять або захищають джерела металів, нафти та інших природних ресурсів, що мають стратегічне значення, або розташовані у стратегічно важливих зонах, містять значний виробничий потенціал, багаті на робочу силу та організовані військові сили, або які через політичні чи психологічні причини дозволяють США підтримувати значний вплив на стабільність, безпеку та мир у світі, залишалися у дружніх руках”, – йшлося у звіті спеціальної робочої групи Держдепу та військового міністерства у квітні 1947 року.
Тоді ж до Вашингтона із заокеанської поїздки – переговорів у Москві та візиту до Європи – повернувся Держсекретар Джордж Маршалл. Він вважав, що Вашингтон має діяти.
Розірвати замкнене коло
Пропозиції щодо того, як має діяти Вашингтон Маршалл озвучив у промові перед випускниками Гарварду в червні 1947 року. Ця промова починалася словами: “Панове, я маю повідомити, що ситуація у світі є дуже серйозною”.
У промові згадувалася одна важлива обставина: американці дуже далекі від “гарячих точок світу” і їм важко збагнути, через що проходить Європа, понівечена роками страшної війни. І річ не лише у кількості загиблих, очевидних масштабах руйнувань міст, заводів, шахт та залізничних шляхів, але й у тому, що Маршалл назвав підривом “самої основи європейської економіки”.
Попри те, що він виступав перед найінтелектуальнішою аудиторію у США, він також навів простий приклад: нині міста і села в Європі не виробляють достатньо товарів, а також не мають достатньо грошей, аби запустити сам механізм традиційного обміну, який і складає економіку. І зовнішні позики вже не спрацьовують – вони просто швидко проїдаються.
“Потреби Європи у харчах та товарах першої необхідності з-за кордону – переважно з Америки – у наступні 3-4 роки є набагато більшими, ніж її нинішня здатність платити”, – пояснював Маршалл. Через це Європа має або отримати суттєву зовнішню допомогу, або зіткнутися з проблемами “дуже сумного характеру”.
“Лікування полягає в тому, аби розірвати це порочне коло та відновити впевненість європейців у економічному майбутньому їхніх країн та загалом Європи”, – запропонував свій рецепт Держсекретар США.
Маршалл визнавав, що допомога Європі матиме свою ціну для США, але наполягав: без “нормального економічного здоров’я у світі” неможливо очікувати тривалої стабільності та миру, які і є основою американських національних інтересів.
Водночас, за словами Маршалла, було б “недоречно та неефективно”, аби США взялися “ставити на ноги європейську економіку”, – ініціатива повинна була виходити від самих європейців.
Промову Маршалла готували у вузькому колі посадовців Держдепу та економічних відомств, серед яких були і члени групи “мудреців” – політологів, бізнесменів, радників, які формували повоєнну американську зовнішню політику ще впродовж багатьох років. Про зміст промови не знав навіть президент Гарварду Джеймс Конант.
Але коли випускники університету зібралися, щоб послухати генерала Маршалла, то, як казали очевидці, з його перших ретельно добраних слів стало зрозуміло, що вони є свідками історії.
Припускають, що адміністрація Трумена небезпідставно побоювалася, що план, озвучений Маршаллом, не сприймуть пересічні американці, надто далекі від проблем Європи, а також що його не підтримає Конгрес. Там тоді домінували республіканці, традиційно налаштовані на ізоляціонізм та протекціонізм.
Американську пресу на виголошення промови Держсекретаря у Гарварді не запросили. Практично усі провідні видання були на пресконференції президента Трумена, організованій того ж дня. Натомість заступник Держсекретаря Дін Ачесон попрацював над тим, аби просувати промову в європейській пресі, особливо британській, а ВВС зачитала повний текст промови Маршалла в ефірі.
“Жорстока реальність полягає в тому, що економічне відновлення Європи стримується браком того, що можна купити лише за долари – харчі, вугілля та транспорт”, – пояснював того ж дня пропозиції Маршалла у своєму “Американському коментарі” кореспондент ВВС Леонард Міалл.
Його аналогії також були пов’язані із хворим та потребою у невідкладній допомозі:
“Виснажена Європа потребує переливання доларової крові, щоб підтримати її циркуляцію в тілі. Це правда, що Америка нині має більше доларів, ніж їй потрібно, – як людина із високим тиском, яка лише виграє від того, що віддасть пінту чи дві своєї крові. Але найважливішими у цьому випадку є інтереси хворого”.
Розподіл Європи
Почувши текст промови Маршалла по радіо, міністр закордонних справ Британії Ернест Бевін одразу зв’язався зі своїм французьким колегою Жоржем Бідо, аби якомога швидше підготувати європейську відповідь (і погодитися) на американські пропозиції.
Вже у липні у Парижі зустрілися представники практично усіх зацікавлених країн. План передбачав допомогу США у відновленні для всіх, включно із СРСР та тими країнами, які після війни опинилися в радянській зоні окупації. Проте СРСР практично одразу вийшов із запропонованого американцями плану, а згодом “переконав” відмовитися і держави у своїй сфері впливу.
Причини формально були різними. За місяць, що минув від оголошення плану, міністра закордонних справ Чехословаччини Яна Масарика викликали до Москви, де йому пояснили, що згода Праги на участь в американській ініціативі означатиме ворожий крок відносно СРСР. Натомість Польщі Сталін запропонував вигідну торговельну угоду і грант, еквівалентний 450 млн доларів, а також зерно та обладнання для промисловості.
Інші країни “східного блоку” також відмовилися від участі, так само як і Фінляндія, яка, маючи досвід війни 1939 року, побоювалася реакції Москви, де вже відкрито говорили про спротив “маршалізації” Європи.
Переговори щодо принципів та розподілу американської допомоги всередині “коаліції згодних”, якщо її так можна назвати за аналогією із нинішніми часами, також проходили важко, адже кожна країна мала свій, не схожий на інших досвід війни.
Британія вимагала особливого ставлення як країна, яка довгий час одноосібно несла на собі тягар спротиву гітлерівській Німеччині. Бельгія та Нідерланди, попри всі страждання від нацистської окупації, не втратили тісних зв’язків із німецькою економікою і вважали, що її відновлення є передумовою відновлення і для них. А Франція була зацікавлена в тому, щоб відновлення Німеччини не зробило її економіку настільки потужною, щоб та розв’язала нову війну.
Врешті європейці таки погодили свій план і передали його у Вашингтон від імені Комітету з європейської економічної співпраці. У ньому вони оцінювали відновлення у 22 млрд доларів. Трумен, подаючи до Конгресу відповідний законопроєкт, зменшив суму до 17 млрд доларів.
Врешті, коли План Маршалла остаточно схвалили США, до нього приєдналися 16 європейських країн, включно із Західною Німеччиною, і у перший рік з бюджету США виділили 5 млрд доларів.
Домашня робота
Тим часом у самих США після Гарвардської промови президент Трумен розпочав масовану публічну кампанію за прихильність до програми порятунку Європи, пояснюючи, чому її відновлення буде вигідне простим громадянам. При цьому коли радник президента запропонував назвати програму Планом Трумена, той наполіг, щоб це був саме План Маршалла.
Під час кампанії поширили мільйони буклетів, пояснювальних листівок та інших матеріалів, які переконували американців інвестувати в дипломатію і відкритість до інших, аби простимулювати власні експорт та економіку загалом. Роз’яснювальну роботу проводили також і серед різних бізнесових та робітничих організацій та профспілок. При цьому регулярно проводили і соцопитування, аби заміряти “градус” підтримки плану.
Хоча План Маршалла і досі сприймають як акт солідарності та допомоги США Європі, економісти та історики також відзначають, що американців врешті переконав страх нової Великої депресії – як це відбулося через певний час після Першої Світової війни.
Адміністрації Трумена також знадобилося близько пів року, аби оформити План Маршалла у закон та подати на розгляд Конгресу. Ще три місяці пішло на те, аби пропозицію президента-демократа схвалив Конгрес, де більшість мали консервативні республіканці.
Додатковим чинником голосувати “за” План Маршалла став і комуністичний переворот в Чехословаччині у лютому 1948 року. Крім того, що він на десятиліття визначив долю самої центральноєвропейської країни, він також показав наочно, як у майбутньому діятиме СРСР, колишній союзник у війні з нацизмом, якщо йому дозволити.
Президент Трумен підписав Акт про економічне відновлення, що отримав неофіційну назву План Маршалла, 3 квітня 1948 року.
Втілення плану
У преамбулі до закону про економічне відновлення йшлося про те, що він покликаний захищати американські національні інтереси та зовнішню політику. Але зробити це можна лише через “відновлення та підтримку принципів особистих свобод, вільних органів влади, справжньої незалежності у європейських країнах”, а це, своєю чергою, залежить від “міцних економічних умов, стабільних зовнішньоекономічних відносин та здорової економіки, незалежної від зовнішньої допомоги”.
В період з 1948 по 1951 рік США виділили 13,3 млрд доларів (близько 170 млрд доларів у цінах 2024 року) на відновлення Європи. Це менше, ніж вже виділена Сполученими Штатами допомога Європі у перші два роки після завершення війни. Але, як показали подальші події, ці кошти були витрачені більш ефективно.
Більшу частину Плану Маршалла отримали Велика Британія (3,297 млрд доларів, або чверть усієї суми) та Франція (2,296 млрд доларів, 18%). Третім найбільшим отримувачем допомоги стала Західна Німеччина (1,448 млрд доларів, 11%), яка постала на території окупаційних зон США, Британії та Франції.
Американський уряд не надавав гроші напряму. США постачали товари та послуги, які уряди європейських країн продавали підприємствам та населенню. Отримані від цього кошти у національних валютах акумулювалися на спеціальних рахунках у центробанках країн-учасниць. Що робити далі із цими коштами – знову купувати якісь американські чи інші товари, інвестувати або ж накопичувати, вирішували самі країни.
Така схема мала кілька переваг. Передусім, вона дозволяла розірвати замкнене коло потреби у товарах і відсутності доларів, щоб їх купити. Країни могли по-різному розпоряджатися грошима, залежно від своїх пріоритетів. Наприклад, Франція та Німеччина витрачали отримані кошти переважно на розбудову інфраструктури, а Німеччина – ще й на систему кредитування, яка працювала ще десятиліттями після того, як План Маршалла вже давно завершився. Італія вкладалася в інфраструктуру, а також накопичувала “на чорний день”. Британія використовувала отримані кошти для того, щоб частково погасити величезні позики, накопичені за воєнні роки.
Розподіл американської допомоги різнився не лише залежно від країни, але й від того, якою в ній була пропорція грантів та кредитів. Для Британії та Франції ця пропорція становила приблизно 85% до 15%, тож вони мали повернути лише незначну частку отриманих коштів.
Кошти, які отримувала Німеччина, від початку мали б бути повністю повернуті. Але країна розпоряджалася грошима настільки акуратно і завбачливо, що у 1953 змогла знизити суму до повернення за допомогу за Планом Маршалла на 1 млрд доларів. А це означало, що у підсумку повертати треба було не так вже й багато – приблизно таку ж частку, як це було для Британії чи Франції. Остаточно Німеччина розплатилася зі США за допомогу за Планом Маршалла у 1971 році.
Для цих операцій у США створили Адміністрацію з економічної співпраці (ЕСА), яку очолив Пол Гоффман, бізнесмен і державний діяч із такою бездоганною репутацією, що це призначення дехто називав одним із чинників, які дозволили провести Акт про відновлення через Конгрес.
З європейського боку загальний нагляд за планом здійснював Комітет з європейської економічної співпраці, який згодом перетворився у Організацію з європейської економічної співпраці, яка у 1961 році стала Організацією з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Загалом, особливо на початку плану, США постачали до Європи головним чином харчі та сировину. Станом на 1951 рік із загальних видатків плану 3,4 млрд доларів пішло на сировинні товари, 3,2 млрд – на харчі, насіння та добрива, 1,9 млрд – на машини та обладнання, 1,6 млрд на пальне. Показово, що коли європейці хотіли використати отримані від продажу американської нафти кошти, щоб купити обладнання для своїх НПЗ, американські адміністратори Плану Маршалла відмовили.
Окремою частиною Плану Маршалла стала технічна допомога. Тисячі європейських підприємців отримали можливість відвідати США та ознайомитися із американськими методами ведення бізнесу, технологіями та управлінськими підходами, що також стало складником європейського відновлення.
За підсумками 1948 року часопис Time вдруге назвав Джорджа Маршалла Людиною року (вперше це було у 1943 році). У 1953 він отримав Нобелівську премію миру за свою роль у повоєнному відновленні Європи. Того ж року він очолив американську делегацію, запрошену на коронацію Єлизавети ІІ. Коли американський генерал увійшов до Вестмінстерського абатства для участі в церемонії, інші гості коронації зустріли його оплесками та стоячи.
Хто і що отримав
З часом в оцінках наслідків впливу Плану Маршалла побільшало не так критики, як критичності та різних нюансів.
Для США втілення Плану Маршалла безперечно відкрило ринки для збуту американської продукції (із робочими місцями в самій країні), відновило спроможності найнадійнішого торговельного партнера, а також забезпечило демократичний розвиток у Західній Європі. При цьому США розуміли, що сильна Європа не загрожує інтересам США.
“План передбачає, що ми бажаємо допомогти відновленню Європи, яка зможе і буде конкурувати з нами на світових ринках. І саме з цієї причини зможе купувати значні обсяги наших товарів”, – пояснював директор ЦРУ Аллен Даллес.
Крім того, план Маршалла, як вважають значна частина оглядачів, зупинив загрозу поширення впливу СРСР на західну Європу, або ж, як вважають інші, “підігрів” початок холодної війни.
Європа змогла відновити промисловий та аграрний потенціал, інфраструктуру, фінансову стабільність та можливість торгувати. Але, крім того, План Маршалла змусив європейські країни планувати, прораховувати, домовлятися і консультуватися між собою.
Професор Гарвардської школи урядування імені Кеннеді Грем Аллісон звертає увагу не лише на аспект економічної співпраці, але й на те, як вона стимулювала стратегічне мислення, звичку визначати проблеми та аналізувати ризики, формулювати політику та методи її втілення у Європі.
За неповні чотири роки дії плану, ВВП країн, які брали в ньому участь, зросло на 33,5%, а у 1951 загальне виробництво у Західній Європі перевищило рівень 1938 року на 35%.
Утім, є також і підрахунки, що загалом сума допомоги за Планом Маршалла між 1949 та 1951 становила лише 3% від ВВП країн, які її отримували, а відтак її внесок у зростання ВВП становить лише 0,3%.
Проте як би не рахувати, виглядає, саме План Маршалла дозволив схилити шальки терезів на користь повоєнного добробуту і процвітання у тій частині Європи, яка його прийняла.
Як заявив у 1949 році в Конгресі адміністратор Плану Маршалла з американського боку Пол Гоффман, цей план створив “критичну масу” потоку грошей, який дозволив перезапустити європейську економіку.
Або, як писав у “Після війни” Тоні Джадт, навіть якщо план допоміг тільки виграти час, це було безцінним, бо “саме цього тоді, здається, і бракувало Європі”.
Подальші два десятиріччя швидкого економічного росту в Західній Європі – аж до початку 1970-х – були б неможливими без того фундаменту, який заклав План Маршалла.
Заможність та економічні й політичні зв’язки, відновлені та наново налагоджені за чотири роки дії плану стали основою подальшої європейської інтеграції і переросли у те, що згодом стало Європейським Союзом. Перевірена “в здоров’ї та у хворобі” трансатлантична співпраця стала основою безпекового альянсу – НАТО.
А генерал Маршалл, можливо, був не лише “організатором перемоги”. Врешті, як він сам писав в одному з листів у 1942 році, “цієї весни немає нічого, на що я хотів би спрямувати свої думки більше, ніж на цілющу справу садівництва, замість жахливих проблем і трагедій війни”.
