У статті для The Economist колишній радник президента України Володимира Зеленського з економічних питань (з 2019 по 2024 рік) Олександр Роднянський-молодший пише про концентрацію влади в президентській адміністрації.
-Сьогоднішні заголовки новин присвячені переважно американо-російському мирному плану, який може призвести до контрольованої капітуляції України. Це вже досить небезпечно. Не менш тривожним є стан уряду, який, як очікується, підпише цей план. Протягом останніх двох тижнів українці перетравлювали сумні подробиці величезного корупційного скандалу. Але справа «Енергоатому», схема відкатів на суму 100 мільйонів доларів у державній атомній енергетичній компанії, — це не просто черговий епізод військового хабарництва. Вона стала випробуванням на те, чи здатне керівництво України реформувати систему, яку воно створило, чи ця система перетворилася на один з найцінніших активів Кремля.
На папері система працює: детективи розслідують, прокурори висувають звинувачення, міністри йдуть у відставку; Брюссель заявляє, що він заспокоєний. Однак, якщо придивитися уважніше, вимальовується інша картина.
Це було б згубним у будь-який інший час, але зараз це катастрофічно. Всупереч неодноразовим прогнозам про неминучий крах, російська економіка пристосувалася до війни. Кремль витрачає 7-8% ВВП на оборону і фінансує це за рахунок підвищення податків, перерозподілу доходів від нафти та угоди з населенням про «зброю замість масла».
Незалежні аналітики зараз оцінюють залишок бюджетних можливостей у роках, а не місяцях. Україна, навпаки, витрачає майже третину свого ВВП на збройні сили і може виплачувати пенсії та надавати базові послуги лише завдяки іноземній допомозі. Водночас тихо розгортається криза мобілізації: з початку повномасштабного вторгнення прокуратура порушила понад 300 000 справ, пов’язаних з самовільним залишенням частини та дезертирством.
Саме в цю і без того нестабільну ситуацію вривається скандал навколо «Енергоатому». Для європейських виборців це виглядає як класичний приклад корупції, і російським пропагандистам майже не потрібно нічого вигадувати. Проте безпосередня небезпека полягає не в тому, що Європа раптово покине Україну. Швидше, підтримка стане повільнішою, скупішою і більш умовною саме тоді, коли Україна потребує передбачуваної, багаторічної програми для стабілізації фронту та економіки.
Власна реакція Зеленського відображає неоднозначність цього моменту. У недавньому відеозверненні він нагадав українцям про їхню гідність і попередив, що країна стоїть перед одним із найскладніших виборів у своїй історії: прийняти якийсь варіант американсько-російського проекту мирного плану або ризикнути ізоляцією та суворішою зимою. Він також закликав політичну еліту «припинити брудні нападки». Це звучало не так, як заява глави держави, який стикається із системною кризою, а скоріше як новий сезон сатиричного телесеріалу «Слуга народу», в якому Зеленський знімався до того, як пішов у політику: лідер звертається до народу, обходячи дискредитовану владну еліту, яку він, власне, і створив та захищав.
За цим стоїть ширша філософія управління. З 2019 року президентська команда систематично персоналізувала владу. Кабінет міністрів розглядався не стільки як незалежний центр формування політики, скільки як адміністративне продовження президентської адміністрації. Лояльність переважала компетентність. Інституційні ролі були знецінені; ради та комісії були заповнені друзями та «практиками», які вимірювали успіх виживанням у скандалах, а не їх запобіганням.
За всі роки моєї роботи в уряді мене ніколи не плутали з «практиком». Я був теоретиком. Натяк був чітким: я не мав кваліфікації, щоб допомогти в трансформації України. Я пам’ятаю, як близький соратник президента колись сказав мені, що справжнім випробуванням для «практика» в галузі економіки є не макроекономіка, а те, чи зможеш ти вижити у в’язниці, якщо доля відправить тебе туди. У цьому плані він і його оточення мали перевагу. Я мусив визнати, що моя докторська ступінь з економіки в Принстоні оминула цю частину навчальної програми.
Те, що відбудеться далі, може бути вирішальним у середньостроковій перспективі.
Корупційні скандали, майже напевно, будуть продовжувати розвиватися, з’являтимуться нові записи, імена та відставки. Президент буде засуджувати звинувачення, усувати кількох непотрібних фігур, апелювати до національної гідності та звинувачувати своїх критиків у підриві єдності. Прем’єр-міністр Юлія Свириденко залишиться на своїй посаді достатньо довго, щоб очолити «очищення», незважаючи на те, що вона курирувала формування наглядової ради ядерної компанії, коли була міністром економіки.
Президент, по суті, доручив їй розслідувати власну інституційну структуру, сподіваючись, що ніхто цього не помітить.
Про Свириденко, яка обійняла посаду в липні, досі майже не згадували, але головним чином тому, що майже ніхто не знає, хто вона така. Ця анонімність не є недоліком, а є основною рисою призначення: прем’єр-міністр, достатньо безбарвний, щоб не конкурувати з президентом, і достатньо невидимий, щоб взяти на себе провину, не привертаючи уваги.
Зеленський навряд чи добровільно змінить курс. Він продовжуватиме перекладати провину на нижчі та бічні ланки і стверджувати, що будь-які розмови про політичні зміни лише допомагають росії. Чи може він розглянути інший сценарій? Тільки якщо скандал у поєднанні з обтяжливим мирним планом поставить його перед вибором: особисто прийняти глибоко непопулярні рішення або піти у відставку.
Для партнерів України табуйованим питанням зараз є не те, чи поширена корупція, а те, чи є нинішнє керівництво частиною рішення, чи стало частиною проблеми.
Українські солдати все ще виграють час на фронті. Те, чи буде цей час використаний для реформування скомпрометованої системи, чи просто для продовження життя довготривалої політичної серії, визначить не тільки якість можливого миру, але й те, хто залишиться, щоб його підписати.
