У 1945 році, рівно 80 років тому, в Нюрнберзі розпочався процес над найвищими керівниками нацистського режиму. Новий фільм “Нюрнберг” із Расселом Кроу в ролі Германа Герінга повертає нас у ті драматичні дні, а режисер Джеймс Вандербільт заглиблюється у маловідомі сторінки процесу, щоб поставити вічні запитання: звідки виникає фашизм і що таке справжнє зло?
Про це пише ВВС.
Увага: у статті згадуються події, які можуть бути травматичними для деяких читачів
Драма в залі суду
Будь-який судовий процес за своєю суттю — драма: свідчення, запеклі суперечки адвокатів і холодні постанови суду.
Не дивно, що саме судові зали не раз ставали сценою для найсильніших фільмів — від “Убити пересмішника” до “Кількох славних хлопців” та “Презумпції невинуватості”.
Кожен процес має свою кульмінацію — вирок, який визначає провину чи невинність і змушує глядача замислитися про власне відчуття справедливості.
Процес, що розпочався в Нюрнберзі наприкінці 1945 року — лише за кілька місяців після завершення Другої світової війни, — не мав аналогів у світовій історії.
Вперше людей намагалися притягнути до відповідальності за воєнні злочини індивідуально. Найвищих керівників Третього рейху привезли до зруйнованого бомбардуваннями міста, щоб вони постали перед міжнародним військовим трибуналом.
Хоча серед союзників — США, Великої Британії, Франції та СРСР — були ті, хто вважав, що простіше розстріляти нацистських лідерів без суду, зрештою перемогла ідея справедливого розгляду.
Прокурори й судді несли величезну відповідальність, адже для багатьох німців цей процес здавався лише актом помсти переможців.
Історія, що надихає кіно
Кінематограф не раз повертався до цієї теми. Найвідомішим став класичний фільм Стенлі Крамера “Нюрнберзький процес” (1961) зі Спенсером Трейсі в головній ролі.
У 2000 році на екрани США та Канади вийшов двосерійний документально-драматичний проєкт “Нюрнберг” з Алеком Болдвіном.
Через чверть століття до цієї історії повернувся сценарист і режисер Джеймс Вандербільт — автор “Зодіаку” та “Нової Людини-павука”.
На прем’єрі фільму 5 жовтня на фестивалі в Гемптоні він наголосив: “Цю історію не можна забути”. Для 50-річного Вандербілта злочини нацистів — це ще відлуння минулого, а для його доньки та молодого покоління вони вже здаються чимось далеким і майже нереальним.
Герінг і психіатр
Ідея фільму народилася після того, як режисер прочитав книгу журналіста Джека Ель-Гая “Нацист і психіатр”, у якій розповідається про Германа Герінга та молодого армійського психіатра, що мав оцінити психічний стан підсудних.
Герінг — друга особа після Гітлера в нацистській ієрархії, був льотчиком-асом Першої світової війни, а згодом став чоловіком гігантської статури (майже 136 кг).
Він прославився своєю ексцентричністю: розкішними мундирами, тростиною зі слонової кістки, інкрустованою діамантами, яку йому подарував Гітлер. Серед 22 високопоставлених нацистів, захоплених союзниками, саме Герінг був найвпливовішим.
9 травня 1945 року солдати 7-ї армії США перехопили Герінга в кортежі неподалік Зальцбурга. Разом із ним були дружина, донька та помічники. Його арешт виглядав майже театрально: солдати ставили запитання, брали автографи й жваво розмовляли англійською — мовою, якою Герінг володів досить добре.
Невдовзі його відправили до Бад-Мондорфа в Люксембурзі, де американці перетворили готель на в’язницю для нацистської верхівки. Там психіатр Дуглас Келлі проводив із Герінгом довгі години інтерв’ю та психологічних тестів. Він швидко виявив, що Герінг має сильну залежність від знеболювальних — приймав десятки пігулок на день. Келлі допоміг йому подолати залежність і схуднути.
“Вони не були друзями, — розповів BBС автор книги Ель-Гай. — Але між ними виник певний зв’язок. Келлі зрозумів, що вони схожі за характером”.
Психіатр відзначав у Герінга гострий розум, харизму, зухвалість, величезне его та відданість родині й країні.
Келлі прагнув з’ясувати, чи не поєднує нацистів якась спільна форма божевілля чи особливий психічний розлад — адже, як він вважав, лише так можна пояснити їхні жахливі злочини.
Проте після тривалих досліджень Келлі визнав: перед ним не божевільні, а радше цинічні кар’єристи, які просто скористалися можливістю здобути владу й підпорядковувати інших.
“І він дійшов висновку, що такі люди існували завжди, просто зазвичай масштаб їхнього зла набагато менший”, – каже Ель-Гай.
На екрані Рамі Малек (Келлі) і Рассел Кроу (Герінг) створюють напрочуд сильний дует. Глядач спостерігає, як між ними зростає напруга, взаємна цікавість і навіть довіра. Герінг просить Келлі допомагати йому листуватися з дружиною й донькою, а лікар, порушуючи протокол, передає листи особисто.
У книзі є епізод, що не потрапив до фільму: Герінг зізнається, що боїться близької смерті своєї та дружини, і просить Келлі вдочерити його семирічну доньку Едду й виховати її в Америці.
Келлі не залишив записів про те, що відповів, але, як пише Ель-Гай, “цей несподіваний жест — знак глибокої поваги Герінга до Келлі — глибоко вразив психіатра, який добре розумів, наскільки багато для батька означала Едда”.
Суд і жах таборів
Друга половина фільму — класична судова драма: свідчення, документи, фотографії та відео зі звільнених концтаборів.
Рассел Кроу в ролі Герінга вибудовує енергійну лінію захисту, не позбавлену самоіронії, і часом навіть ставить у глухий кут головного американського прокурора Роберта Джексона (у виконанні Майкла Шеннона).
Проте британський адвокат, спираючись на документи, доводить його безпосередню відповідальність за переслідування євреїв.
Як і на справжньому процесі, у залі показують документальні кадри, зняті союзними військами після звільнення концтаборів. Герінг відводить погляд, коли на екрані з’являються виснажені тіла в’язнів і гори мертвих — німе, але страшне свідчення масштабів скоєних злочинів.
Це стає переломним моментом процесу — жах Голокосту входить у зал суду просто перед очима всіх присутніх.
Таємниця смерті Герінга
Герінга засудили до страти через повішення, однак за ніч до виконання вироку він отруївся ціанідом.
У фільмі походження капсули залишається загадкою, хоча у 2005 році колишній охоронець тюрми розповів, що Герінг отримав її від молодої німкені, яка видала отруту за ліки й хитрощами змусила його передати Герінгу маленький скляний флакон.
У передсмертній записці Герінг писав, що охоронці не винні — він сам таємно проніс цианід. Також він зазначив, що прийняв би розстріл, але відмовляється від “ганебного” повішення.
Останнє слово у фільмі належить не Герінгу, а молодому сержанту Говарду Тріесту (Лео Вудолл) — перекладачу Келлі. Він походив з єврейської родини й втратив багатьох родичів у Аушвіці.
Коли Келлі залишає Німеччину, Тріест каже:”Знаєте, чому це сталося саме тут? Тому що люди дозволили цьому статися”.
Трагічна доля Келлі
Келлі ще довго розмірковував про колективну вину німецької нації.
Він остерігався нового піднесення фашизму й написав про свій досвід у книзі “22 камери в Нюрнберзі”.
Але після війни життя не склалося: книжка не мала успіху, кар’єра застопорилася, з’явилася алкогольна залежність.
1 січня 1958 року, після сварки з дружиною, Келлі у присутності сина та батька вчинив самогубство — прийнявши ціанід, як і Герінг.
