73-й морський центр ССО в обличчях

Військоввослужбовиця 73-го морського центру ССО ім.кошового атамана А.Головатого на псевдо «Руда» – медик.

Вона в армії з 2017 року, а з 2020-го – у 73-му морському центрі.

Про особливості своєї роботи – рятувати життя побратимів – «Руда» розповідає без прикрас. Тож – їй слово.

“У водних операціях найскладніше – це евакуація. Це вкрай складно, довго. На річках шлях з острова на землю нетривалий. Але довго чекати чисте небо, ніч. Якщо морська евакуація, коли хлопці працюють далеко в морі, це ще більше ускладнює – може тривати кілька годин. Складно надавати допомогу, коли хлопці вдягнуті в водолазні костюми, неважливо, мокрі або сухі. Накладання турнікета вже не таке ефективне. Вся допомога надається під час руху човна. Хлопці в костюмах, а їх ще треба розрізати – це теж не легко. Я взагалі мовчу про внутрішньовенний доступ. Бо коли човен рухається, яким би ти професіоналом не був, дуже складно поставити внутрішньовенний доступ. Треба правильно зібрати всі препарати для операцій на воді. Є фактор охолодження, навіть якщо це влітку, або зневоднення”.

“Ми використовуємо типовий протокол TCCC, який працює за системою MARCH. Це незмінне. Є протокол пролонгованої евакуації – цьому наші бойові медики вчаться також. Навчаємо переливанню крові в польових умовах. Вони мають знати, як це робиться, як кров забирається, як вливається, як тести треба проводити, аналізи і так далі. Навіть якщо на стабпункті медик попросить бойового медика допомогти, бойовий медик знатиме, що там робити, що за чим йде”.

“З останніх епізодів в пам’ять врізалася тогорічна ситуація на Херсонщині. Ми працювали на стабпункті. Наш будинок був в 500 метрах. Дзвонять медики з іншої частини, просять допомоги. Зі мною фельдшер. Ми схопили медичну сумку, сіли в моє особисте авто. Приїхали. Все палає, вибухає. На землі лежав поранений, у свідомості. Я розуміла, що можу постраждати, якщо піду йому допомагати, і тоді медикам доведеться не лише йому допомагати, а й мені. До стабпункту метрів 100. Я сказала фельдшеру бігти туди, кликати інших медиків в броніках та з ношами.. В цей момент приїхав евак з іншої частини. Я вже була не сама. Ми побігли до нього, наклали турнікет, переклали в авто та поїхали на стабік, де вже надавали допомогу. Тільки потім прийшло усвідомлення, що, коли я надавала допомогу пораненому, а все палало та вибухало, в будь-який момент могла отримати поранення уламками. Але в самому моменті ти думаєш лише про те, як врятувати життя пораненого. Ти не думаєш про себе, чи будеш живий, чи з тобою все буде гаразд”.

“Інший випадок, який добре запам’ятався – це коли поліцейські привезли цивільного з ампутованими кінцівками. Хірурги зупинили кровотечу, ми його стабілізували та вже почали вести його до лікарні. Через 10 хвилин дороги в нього почався анафілактичний шок – це гостра алергічна реакція. Хоча я двічі перепитувала, чи немає в нього алергії на які-небудь препарати. В нього зник пульс, зник тиск, він перестав дихати, пішла висипка по тілу. І тут почалося найцікавіше. Водій зупинився, ми почали надавати йому кисень, вводити препарати, робити непрямий масаж серця, щоб з’явилася хоч якась пульсація. Все з’явилося. Ми поїхали далі, і майже дві години дороги до лікарні я молилася, щоб ми довезли його живого. Довезли”.

“Сприйняття жінок у військовій медицині змінюється. За час моєї служби з 2017 року змінилося кардинально. А з 2020 року, як я служу в 73 морському центрі ССО, з поганим ставленням не зіштовхувалася. Коли хлопці бачать, що ти працюєш, і до тебе немає жодних питань, то вони починають тобі довіряти, діляться секретами. Ставлення змінюється одразу після перших виїздів. Вони розуміють, що з тобою можна і в вогонь, і в воду. Що я можу поїхати куди завгодно та довести пораненого живим. Їм вже не страшно зі мною. Навіть казали: “Руда, ти нічого не роби, просто будь поруч, ми знатимемо, що ти поряд”. Непотрібно всіх під одну копірку оцінювати, як жінок, так і чоловіків. Не знаю, як в інших структурах, але в нашій частині ставлення до жінок мені імпонує”.