Кілька тижнів тому Дональд Трамп завдав удару по антиінтервенціоністам всередині своєї політичної бази: він не тільки схвалив ізраїльську атаку на Іран, але й у підсумку підключив до неї ВПС США.
Це викликало захват у прихильників традиційно жорсткої зовнішньої політики в лавах Республіканської партії. Але цього тижня Трамп розчарував «яструбів», заморозивши поставки ключових озброєнь іншому союзнику Америки — Україні, яка продовжує стримувати російське вторгнення.
На перший погляд, ці два рішення суперечать одне одному. Насправді ж — це дві сторони однієї медалі, пише The Washington Post.
Головна проблема зовнішньої політики США сьогодні полягає в тому, що американські оборонні зобов’язання по всьому світу перевищують реальні можливості армії. Це називається «розривом Ліппмана» — на честь журналіста Волтера Ліппмана, який популяризував цю ідею ще в 1943 році.
“Розрив Ліппмана” підштовхує президентів до вибору між конкуруючими пріоритетами у зовнішній політиці. Якщо такий вибір не робити, розрив буде лише зростати. Для Трампа повна підтримка Ізраїлю при одночасному послабленні допомоги Україні — рішення, що має жорстку, але логічну політичну і стратегічну логіку.
Пентагон, можливо, і без конфлікту на Близькому Сході призупинив би поставки озброєнь Україні. Але близькість цих подій підкреслює: конфлікти в різних регіонах конкурують за одні й ті ж ресурси. Найцінніший з них — це системи ППО, здатні збивати ворожі ракети і літаки.
За повідомленнями, Міноборони США призупинило поставки ракет «Петріот» Україні. Ці ракети критично важливі для захисту українських міст від російських повітряних атак.
Але вони затребувані і на Близькому Сході: саме «Петріоти» допомогли звести до мінімуму збитки від іранських ударів під час 12-денної війни. США також використовували їх для захисту бази в Катарі від іранської помсти 23 червня.
Зрозуміло, що головним джерелом «розриву Ліппмана» є не росія і не Іран, а нарощування військової потужності Китаю в Східній Азії. Багато з тих озброєнь, які Пентагон вирішив затримати, наприклад ракети «Стінгер», судячи з усього, призначені для посилення американського стримування в Тихоокеанському регіоні.
Різні президенти могли б по-своєму вирішувати проблему цього розриву. Прогресивний ізоляціоніст міг би спробувати згорнути роль Америки за кордоном. Ліберальний інтернаціоналіст вважав би за краще підтримати Україну і при цьому уникнути війни з Іраном, щоб зберегти системи ППО.
Традиційний республіканський «яструб» міг би спробувати різко наростити виробництво озброєнь, щоб підтримати і Україну, і Ізраїль — і одночасно стримувати Китай.
Але Трамп — не стратег, а популістський політик. І все ж цілком зрозуміло, чому при обмежених ресурсах він вибирає Ізраїль, а не Україну.
По-перше, він не прагне перевести американське суспільство на «військові рейки», що необхідно для одночасної відповіді на всі виклики.
Трампу також ближчі короткі та ефектні операції, на кшталт 12-денної війни, ніж затяжні конфлікти, такі як війна рф проти України. І, що важливо, Іран набагато слабший за росію, яка володіє ядерним арсеналом.
Розгромивши найслабшого ворога Америки, Трамп може продемонструвати військову міць, як в операції «Північний молот», і при цьому уникнути прямого і дорогого конфлікту з великою державою.
Якщо Трамп хоче догодити і «яструбам», і «голубам» всередині своєї різнорідної коаліції, то жорстка лінія проти Ірану і м’яка позиція щодо росії — це логічний політичний вибір. Навіть якщо він змінить курс, «розрив Ліппмана» залишиться.
Різкий поворот Трампа в бік жорсткої політики щодо Ізраїлю і поступок щодо України — це не стратегічна шизофренія, а безжальний політичний компроміс. А саме до цього призводить необхідність дозувати американську міць.
