Щороку українці з’їдають 450 тисяч тонн солі. На день вони споживають 12,6 грамів солі, що вдвічі вище за норму. Технічною сіллю посипають дороги взимку. Вона потрібна в металургії, нафтопереробці, хімічній промисловості, медицині, для виробництва паперу та скла, фарб і лаків.
До повномасштабного вторгнення українська економіка потребувала 907 тисяч тонн солі. І вона вся була вітчизняна. Проблеми було лише дві — корупція і монополія. І війна миттєво це виявила.
Росіяни окупували Соледар, а з ним «Артемсіль» — єдине підприємство, яке не лише покривало практично всі наші потреби в солі, а й продавало до майже 2 десятків країн. Завод став зоною бойових дій. Цехи підприємства згоріли, обладнання знищене, будівлі зруйновані. Україна, яка забезпечувала «білим золотом» і себе, й інших, змушена витрачати валюту та шукати сіль по всьому світу.
За даними митниці, замість заробітку на солі у 2022–2024 роках ми витрачаємо на неї по 100 мільйонів доларів щороку. 90% вартості солі — це її доставлення. І веземо ми сіль найбільше з Єгипту, Туреччини та Румунії.
Чи безпечна сіль в Україні
Кілька місяців тому через небезпечну домішку в єгипетській солі в Мережі здійнялася справжня буря. Тож ТСН віддала різну сіль з магазину експертам. Щоб не лише перевірити її смак, бо господині стали нарікати, мовляв, сіль уже не така солона, а ще проаналізувати розчинність «білого золота».
І в цьому допомогла фахівчиня з питань якості та безпечності харчових продуктів, професорка Олена Сидоренко.
«Отже, маємо 8 пакетів солі. Я її придбала в 4 різних супермаркетах у столиці І 1 пакетик — з Львівщини, Дрогобича. Тут сіль різних виробників, різних країн. Відділ аналітичної хімії Інституту монокристалів Національної академії наук, де перевірятимуть сіль, не знатимуть ні виробника, ні країну походження», — каже журналістка.
Держава висуває чіткі вимоги до якості цієї харчової добавки. З уроків хімії ми знаємо, що харчова сіль — це мінімум на 97 відсотків хлорид натрію. Та саме ті кілька відсотків, що лишилися, і є найпідступнішою частиною домішок. І одна річ, коли у солі багато заліза, і зовсім інша — коли підсоливши борщ, ми з’їли мікродозу токсичних стронцію, алюмінію, цинку чи миш’яку. Важкі метали в солі, загалом понад двадцять мікроелементів, і шукатимуть хіміки.
Куди зникла українська сіль
Україна багата на сіль. У наших надрах 16 млрд тонн лише офіційно підрахованих запасів. Насправді солі в рази більше. Цього б вистачило на мільйони років. Але ми її практично не видобуваємо. Водночас у нас 14 офіційних родовищ кухонної солі, 8 з яких — це сіль кам’яна. Ця копалина є на Донбасі, Прикарпатті, Закарпатті, менше — на півдні. Добували ми також морську сіль і в анексованому Криму.
А зараз болюча статистика: з понад десятка підприємств, які на початку 90-х видобували сіль і забезпечували не лише внутрішній ринок, а й імпортували за кордон, нині лишилося одне. І річ тут не лише в окупації.
«Фактично Україна вперше в історії не забезпечена власною харчовою сіллю. І це не просто констатація. І дивно наступне, що це наслідки не тільки війни. Фактично відсутності потрібної державної політики», — каже Володимир Семиноженко, гендиректор НТК «Інститут монокристалів» НАН України.
Зараз сіль видобувають у місті Дрогобич на Львівщині. В самісінькому серці Дрогобича, між легендарними дерев’яним храмом святого Юра, що з’явився теж завдяки солеварам, і старовинною церквою Воздвиження Чесного Хреста, діє єдина тепер на всю Україну солеварня.
«Старі занедбані будинки. Та насправді ми на унікальному, найстарішому в Україні підприємстві, де вже понад 6 століть видобувають біле золото. І метод той самий, що й шістсот років тому — виварюють з природної ропи», — каже кореспондентка ТСН.
Оксана Бунда — одна з тих, хто намагається врятувати унікальне підприємство. Працює на Дрогобицькій солеварні вже 45 років. Вона тут і технологиня, і гідрогеологиня, і гідеса. Шахта — це соляна криниця, яка постійно, без жодного вручання людей, наповнюється солоною водою.
«Сюди тече приблизно 2,3 куба розсолу кожної години, і ми так його й повинні видобувати. Тоді і концентрація не змінюється, а тут, до речі, концентрація до 300 грамів на літр. Це більше, ніж у Мертвому морі», — каже Оксана Бунда.
Таких шахт-криниць раніше мали три. Качають сировицю — так тут звуть солену воду — щогодини лише по 10 хвилин, щоб не нашкодити й запобігти утворенню проваль у центрі міста, та заповнюють соленим розсолом двохсотрічні закам’янілі від солі дерев’яні ємності по 100 кубів кожна. Таких в Європі більше ніде не має.
Потім відбувається справжня алхімічна магія. Розсіл заливають у залізні панви, підігрівають ропу дровами. Температура запускає процес кристалізації.
На солеварні нині працює пів сотні працівників. Практично все тут роблять вручну. Хотіли б варити «білого золота» більше, та старенькі напівзруйновані виробничі приміщення не дозволяють. Потужності майже зношені. А могли втратити все, як і десяток інших солеварень у цьому регіоні.
Орендар з Дрогобицької солеварні пішов 2013-го. За борги газ відрізали. Ліцензія на видобуток закінчилася. На гектари в центрі міста поклали око. Частина колективу пішла, але не всі.
Бухгалтереп Ольга Чайка — одна з тих, хто взявся рятувати сільзавод. Поїхала до столичних чиновників.
«Я поки їхала в Київ, то я всю дорогу молилася, бо я дуже хвилювалася, чи нам щось вдасться. Але вдалося все почати з нуля», — каже вона.
Взялися за документи, почали знову виварювати сіль на дровах і перетворювати завод на туристичну принаду регіону.
Після соледефіциту 2022 року потужності збільшили до можливого максимуму. Варять цілодобово, в кілька змін. Щомісяця вдається отримати 60 тонн солі. В масштабах України — це крапля в морі. Але ж своя сіль здатна закрити потреби регіону.
Дрогобицький солеварний ще до повномасштабного вторгнення передали до Фонду держмайна України. І як виявилося, на модернізацію солеварні стало ще менше шансів.
«На сьогодні ми утримуємося від виставлення на аукціон у зв’язку з тим, що не можемо на період воєнного стану передбачити збереження основного профілю як обов’язок для нового покупця. Тобто єдиний на всю країну солевиварювальний завод, який працює, в разі продажу ніхто не захистить від перетворення на квартал багатоповерхівок», — каже Ігор Тимошенко, заступник голови Фонду держмайна України.
Колектив, який колись своїми руками врятував сільзавод, має чітку стратегію розвитку і сподівається — держава не дасть солеварні вмерти.
Що кажуть про якість солі в українських магазинах
Тим часом наша фахівчиня з якості та безпечності харчових продуктів Олена Сидоренко вивчає маркування на пакованнях і одразу помічає у трьох виробників — солі румунській, солі єгипетській та албанській — той самий скандальний Е536, або як його ще позначають — калій залізисто-синьородистий.
«Для того, щоб сіль не була однією цеглиною. Крім того, він дає більш світлий колір, він як освітлювач може бути. Це достатньо токсична речовина, але вміст нормується в дуже незначних кількостях, це одна тисячна відсотка. В європейських країнах це дві тисячні відсотка. Тобто у нас дуже часто так буває, що норми є більш жорсткими. Він уже використовується понад 30 років», — каже Олена Сидоренко.
Для консервації городини сіль з антизлежувачем краще не використовувати. Лише одне паковання з 8, які ми рандомно придбали — українська, дрогобицька кухонна-виварна.
«Упаковка поліетиленова, і це добре для солі, тому що вона повинна герметично зберігатися. Захищена від пливу сонячних променів, непрозора. Тут запах йодистий, якщо запах моря, водоростей, ось він тут є, тому що добре, що я бачу, що йод міститься тут. Її можна використовувати уже в харчуванні саме от так, як написано, для профілактики захворювань», — каже фахівчиня.
Всі інші — імпорт, хоча на пакованні й написано «зроблено в Україні». І цей обман користувача заслуговує окремої розмови.
То як сталося, що країна з гігантськими родовищами солі купує її за кордоном і не здатна підтримати навіть те, що ще дихає.
«Ви чули про, скажімо, національну програму, оскільки це стратегічна річ, сіль, що існує чи державна програма, чи стратегія щодо української солі? Я не чув, і ви не чули», — каже Володимир Семиноженко, гендиректор НТК «Інститут монокристалів» НАН України.
