Сотні тисяч туристів щороку відвідують північну Норвегію. Але деякі місця їм відвідати не вдасться: у гірських печерах заховані реактивні винищувачі та атомні підводні човни.
Норвегія має безліч бункерів. На піку холодної війни в країні було близько трьох тисяч підземних об’єктів, де норвезькі збройні сили та їхні союзники могли сховатися й ускладнити життя будь-якому загарбнику.
Підземні сховища існували тут за часів Другої світової війни, коли Норвегія була частиною гітлерівського “Атлантичного валу”, і навіть раніше, але широкому загалу про них майже невідомо.
Тепер, коли на сході України триває війна, Норвегія знову розконсервує два найвідоміші підземні сховища часів холодної війни, передає ВВС.
Ангари авіабази Бардуфосс і військово-морської бази Олавсверн розташовані на північ від Полярного кола поблизу кордону Норвегії з Росією. Вони нагадують кадри зі шпигунського фільму: грубі кам’яні стіни, бетон і військове обладнання.
Особливо вражає база Оласверн – вирізана в гірському схилі й захищена приблизно 275 м міцної магматичної гірської породи габро. А її вихідний тунель довжиною понад 900 метрів має масивні вибухостійкі двері.
Чи потрібні сьогодні ці величезні бункери? Радянського Союзу – причини, через яку їх побудували, – більше не існує. Чи є сенс вкладати гроші в такі дорогі споруди?
На рекламних фото, присвячених відновленню роботи ангарів у Бардуфоссі, винищувач F-35 Lightning II компанії Lockheed Martin розташувався під прожекторами аркового даху ангара, наче хижий птах. Цією базою, побудованою 1938 року, свого часу користувалися літаки люфтваффе, що захищали лінкор “Тірпіц”, який стояв у сусідньому фіорді.
Після війни Королівські ВПС Норвегії використовували гірські ангари для захисту своїх винищувачів від можливого радянського нападу. У цих ангарах було все необхідне для літаків та їхніх пілотів: запаси пального, склади зброї, майстерні для обслуговування літаків і приміщення для екіпажу. Але близько 40 років тому базу закрили і законсервували.
Однак, схоже, що тепер Бардуфосс знову може знадобитись.
На базі оновили саму споруду та обладнання. Її роль тепер – сприяти “стійкості й життєздатності” норвезьких F-35 у разі російської атаки. Вторгнення Росії в Україну показало всьому світу, наскільки вразливими можуть бути дорогі військові літаки, наприклад, F-35 вартістю від 80 до 110 млн доларів, коли вони перебувають на землі, особливо для атак безпілотників-камікадзе вартістю лише 300 доларів.
Замість того, щоб захищати літаки автомобільними покришками чи будувати ангари з дротяної сітки, як це роблять росіяни в Україні, ризик можна знизити, розосередивши цілі в різних місцях, або, що ще краще, сховавши літаки в надійних укриттях. Найнадійніше – це гора.
Варто лише поглянути на карту, щоб зрозуміти, навіщо побудували військово-морську базу Олавсверн.
Відрізок у 650 км між узбережжям Норвегії, Ведмежим островом і Шпіцбергеном, що розташований неподалік від місця, де Норвезьке море межує з Баренцовим, іноді називають “ведмежою дірою” або “ведмежим коридором” – оскільки він був і залишається перевалочним пунктом для російських підводних човнів і військових кораблів, що виходять в Атлантику.
Будували військово-морську базу поетапно, починаючи з 1950-х років, у відповідь на посилення радянського Північного флоту, щоб перетворити “ведмежу діру” на “ведмежий капкан”. База вартістю близько 450 млн доларів з підземним командним центром, сховищами, глибоководним доком, сухим доком і вихідним тунелем була надто масштабним проєктом для Норвегії, і значну її частину довелося фінансувати НАТО. Коли будівництво повністю завершили, Радянський Союз розпався.
Але попри повільне загасання холодної війни, натівські кораблі, як і раніше, використовували базу як перевалковий пункт для місій у Північному Льодовитому океані.
2009 року, попри дедалі більшу загрозу з боку Росії, норвезький парламент проголосував за закриття бази Олавсверн, а 2013 року її продали приватним інвесторам за ціною, значно нижчою за ринкову, – 38,2 млн норвезьких крон (приблизно 4,25 млн доларів за курсом того часу), приблизно 1% від вартості споруди.
Новий власник дозволив двом російським дослідницьким кораблям і російським риболовецьким суднам користуватися об’єктом, який колись ретельно охороняли. Російські ЗМІ навіть поширили неправдиві відомості про те, що компанія, яка купила базу, частково належить росіянам.
У 2020 році компанія WilNor Governmental Services, що має тісні зв’язки з норвезькими військовими, купила контрольний пакет акцій підприємства. Тоді вона почала ремонт і модернізацію об’єкта, на базі збільшилася військова присутність, а ВМС США зацікавилися перспективою базування тут своїх атомних підводних човнів.
Причина відновлення роботи цих баз проста: Росія.
Норвегія почала хвилюватися за свою безпеку не 2022 року, коли Росія напала на Україну, і навіть не 2014 року, коли вона захопила Крим, а ще раніше.
“Приблизно у 2006-2008 роках збіглися одразу кілька обставин, – каже Андреас Остхаген, старший науковий співробітник норвезького фонду Fridtjof Nansen Institute. – У Північний флот Росії вклали багато коштів на тлі відновлення російських військових навчань в Арктиці вперше з часів холодної війни й дедалі більшого інтересу Росії до освоєння арктичних ресурсів”.
“Путінська Росія – це не Радянський Союз, – додає Остхаген. – Але з погляду безпеки в Норвегії лишилися ті ж проблеми. Як стримувати Росію і, якщо почнеться війна, як з нею боротися?”
Бази часів холодної війни розконсервують не лише норвежці. Росія останніми роками також відновила по всій Арктиці близько 50 баз різного типу часів холодної війни. Шведський флот повернувся на свою підземну військово-морську базу на острові Мускьо, розташованому за 40 км від Стокгольма.
Інші країни пішли далі: вони будують нові підземні укриття. Китай побудував нову масивну підземну базу підводних човнів на острові Хайнань у спірному Південно-Китайському морі, і споруджує новий величезний підземний командний центр недалеко від Пекіна. Іран побудував власну підземну військово-морську базу в Перській затоці і продемонстрував своє “підземне ракетне місто”.
“Психологічний вплив ядерних бункерів дуже і дуже сильний, – каже незалежний дослідник холодної війни й автор блогу Thin Pinstriped Line, відомий під ніком Sir Humphrey. – Гадаю, вони [бункери] глибоко вкоренилися в нашій психіці й в нашому уявленні про холодну війну, особливо про командний пункт з фільму “Доктор Стрейнджлав”, де показано генерала, який втратив розум і сидить там”.
“Розміщення кораблів, підводних човнів і літаків у тунелях досі може бути чудовим способом захисту від вертикального повітряного бомбардування навіть у разі використання спеціальних боєприпасів для ураження бункерів”, – зауважує Пол Озорак, автор книжки “Підземні споруди часів холодної війни”.
Але інші країни, наприклад, Велика Британія, можуть не захотіти наслідувати приклад Норвегії і відновити роботу підземних баз або будувати нові – це дуже дорого, підкреслює Озорак.
Багато підземних споруд часів холодної війни у Британії та інших країнах НАТО продали, перетворили на музеї чи нічні клуби. Деякі зруйнували. Щонайменше одну намертво законсервували. Багато інших затоплені й фізично непридатні для використання, бетон прогнив і більше не захищає від вибухів.
“Головною проблемою під час розконсервації вцілілих споруд буде вартість, – каже Озорак. – Найчастіше все обладнання в цих бункерах демонтували, його повторна інсталяція та прокладання кабелів зв’язку коштуватимуть дуже дорого. Купувати нове також дорого”.
Деактивовані військові споруди мають й іншу проблему: вони можуть стати об’єктом уваги іноземних розвідок, навіть якщо їх не відвідували російські розвідувальні кораблі, як базу Олавсверн.
“Оперативні переваги об’єкта, про існування якого всі знають, який був ціллю протягом 60 років, і де за допомогою супутникових знімків тепер можна виявити вентиляційні шахти і точки входу, – невеликі, – каже Sir Humphrey. – Їх спроєктували з розрахунком на те, що поблизу вибухне ядерна бомба, а не на те, що хтось скине бомбу з GPS-наведенням у вентиляційну шахту”.
Однак у Британії бункер повітряного командування Королівських ВПС, побудований під час холодної війни в графстві Букінгемшир, досі в робочому стані. Як і бункери, що становлять частину штаб-квартири “Нортвуд”, військового штабу на північному заході Лондона, перебудованого у 2006-2011 роках.
База британського Міністерства оборони “Коршем” – це секретний об’єкт військового зв’язку, зведений поверх великої однойменної мережі тунелів, де містився штаб уряду Великої Британії на випадок ядерної війни. Військові досі використовують деякі з цих тунелів. Законсервовані об’єкти можуть відновити без відома громадськості.
Британський кабінет міністрів з міркувань національної безпеки почав перекласифікувати й вилучати документи про планування на випадок ядерної війни, опубліковані після закінчення холодної війни.
Вторгнення Росії в Україну шокувало багатьох. “Зрештою, якщо ви боїтесь раптового нападу, сховатися під землю – це природна реакція”, – каже Озорак.
