Про те, що Україна може не повернути окуповані Росією території в рамках потенційної мирної угоди, припускає частина і європейських політиків, і американських. Наприклад, на початку лютого 2025-го міністр оборони США Піт Гегсет назвав це “нереалістичним”, а пізніше пояснив, що йдеться про “реалізм” в контексті можливих перемовин.
Президент Зеленський багато разів наголошував, що Україна не визнає окуповані території російськими, але не виключає опції повернути їх не зброєю, а дипломатією. Врешті їхнє повернення може розтягнутися на роки. Для багатьох українців на них це означає продовження життя без якісної медицини, освіти, примусову паспортизацію, репресії, постійний страх. Суспільне поговорило з декількома з них, а також з їхніми рідними про те, що вони думають про ймовірні перемовини та чого очікують від них.
Валентина, окупована частина Донеччини
Мені 70 років, я пенсіонерка і з 2014 року моє місто в окупації. Раніше я жила з чоловіком, були інші родичі. Чоловік помер у 2022-му, остання родичка померла у 2023-му. У Харкові в мене живуть діти, але я не можу наважитися виїхати до них.
Мобільного звʼязку немає, з дочкою можу говорити тільки коли вдома, де є вайфай. Ми намагаємося не обговорювати новини, бо вони мене лише засмучують.
Що розповідають по телевізору (йдеться про російське телебачення — ред) про перемовини? Про дружбу з Трампом розповідають. Але от Трамп обіцяв закінчення війни, а я його не бачу. Бачу тільки, що Путін з ним подружився й у них усе чудово. По телевізору налаштовують, що перемовини будуть, але це майже капітуляція України. Весь час говорять, що росіяни звільняють території, карти показують — такі, червоного кольору зі стрілками.
Перемовини чи ні, а пропаганда не зупиняється. Раніше вони поводилися тихіше. Зараз показують “освободітєлєй” — якихось азійців, показують розбите село, якісь тіла в підвалі й кажуть — гляньте, що “карателі” наробили. Коли починається взагалі жах, я вимикаю телевізор і читаю книжку. Ютуб і так відключений, я там дивилася новини, а тепер нічого не можу дивитися.
Найбільше боюся, що якщо буде якесь перемирʼя, вʼїзд на окуповані території буде закритий взагалі й в Росію теж неможливо буде вʼїхати. Зараз така тенденція. Я нещодавно зустріла знайому, яка повернулася в місто. Вона їхала через фільтраційний пункт в Шереметьєво у Москві — єдиний, через який можна потрапити й в Росію, і на окуповані території. Подруга кілька місяців жила у дітей на неокупованій частині України, а вирішила повернутися закрити питання з продажем будинку. На фільтрації її запитали, чи підтримує вона політику Путіна. Вона теж пенсіонерка, думала по старості відповість, що їй вже все одно. А її за цю відповідь дві доби в СІЗО тримали. Приходили кожні пʼять годин і запитували, чи підтримує вона Путіна. Аж поки вона не здалась і тоді її відпустили.
Мені так шкода Україну, так шкода людей, які це все мають переживати! Я постійно засмучена. Мій чоловік помер у 68 років. У 2022-му новини про обстріли сильно вдарили по його здоровʼю. Він сказав доньці в трубку: “У мене немає сил, я здаюся”, — і за пару тижнів помер.
Ще одна родичка як померла, то ми її девʼять днів не могли поховати. Просто не було кому. В неї була деменція. Я її до останнього з ложечки годувала, бо соцслужби відмовилися допомагати. Добре, хоч швидка ще приїжджає. А так це все — просто постійна брехня, на кожному кроці.
“На фільтрації в аеропорту Шереметьєво у Москві мою знайому дві доби в СІЗО тримали. Приходили кожні пʼять годин і запитували, чи підтримує вона Путіна. Аж поки вона не здалась і тоді її відпустили”. Ілюстрація Інги Леві, як і та, що на заставці.
Олена, Луганщина
Про перемовини я нічого не думаю. Це все ні про що. Я ні з ким не спілкуюся вдома, тільки з чоловіком, тому не знаю, що говорять люди. Я тільки з телевізором на “ти”. Скупилася в магазині — і додому. Нащо зайві проблеми?
Про те, що відбувається в місті тільки інколи сусід розповідає. Нещодавно казав, що на виїзді з міста поставили російські блокпости. Там стоять військові пачками. Вручають повістки, задають питання, чого він постійно їздить з міста в місто. У нього мати живе недалеко, їй треба помагати. А йому кажуть: “Ви забагато їздите”.
Видачу російських паспортів продовжили до квітня. Я поки нічого не думаю про це. Чоловік не хоче його отримувати.
Думаю, всі ці домовленості (Трампа з Путіним — ред.) — це дуже печально для нас. Якщо щось тут і зроблять, буде якась сіра зона. Або лишиться все як зараз. Нічого хорошого нас тут не чекає.
Анастасія, виїхала в Київ з Енергодара, на окупованих територіях в неї досі мешкають батьки
Ми з чоловіком невиправні оптимісти. Нас оці всі шуми про перемовини не лякають. Є впевненість, що ЗАЕС і територію довкола станції при будь-яких угодах повернуть Україні.
В інфраструктурному плані там змінилося багато: Василівка знаходиться близько до лінії бойового зіткнення, тому там немає ані доріг, ані нормального життя. У Мелітополі, Бердянську, Веселому багато людей, росіяни там вкладають гроші в дороги. Енергодар потерпає від обстрілів, постійні скиди дронів, загоряння. Це свято, коли в місті є світло. Там, звісно, занепадає усе, хоча місцеве телебачення показує ремонти в поліклініці та школах.
Чому я така оптимістична щодо ЗАЕС? Бо користуватися нею росіяни все одно не зможуть. Запустити станцію, навіть один блок, вони не можуть з технічних причин, бо лінії розвалені, їх не існує, крім однієї, яка веде в Україну. Якщо вони почнуть будувати нові лінії, туди дістане наша зброя і все будівництво буде зарубане.
Як я вже сказала, ми з чоловіком оптимісти. Україна має отримати в перемовинах якісь “плюшки”. Нічого не заважає нам думати, що це — ЗАЕС. Інакше в чому тоді геніальність Трампа? Щоб всі просто припинили стріляти й залишилися на своїх місцях? Де тоді Трамп молодець?
“На виїзді з мого міста поставили російські блокпости. Російські військові пачками вручають повістки, кажуть місцевим: забагато їздите з міста в місто”. Ілюстрація Інги Леві
Олена, Генічеський район, Херсонщина
Ми читаємо новини про перемовини в інтернеті, а тут нам ніхто нічого не каже. Кому ми треба? Я не можу відкрито говорити на ці теми з іншими людьми.
У нашому селі нічого не змінюється. Ціни ростуть. Раніше людям давали вугілля, тепер уже ні. Зарплату затримують. Чоловіків почали кликати на медкомісії, щоб ставали на військовий облік. Закликають “родіну защіщать”. Недавно загинув хлопець з сусіднього села, знала його ще дитиною. Пішов на війну заробити грошей.
Росіяни багато вкладають в окуповані території — роблять дороги, амбулаторії, ремонтують школи. Але от з “безкоштовною” медициною не все так гладко. Якщо щось серйозне, треба їхати або в Генічеськ, або в Крим. А в Криму кажуть — їдьте в Донецьк. Усе довго, неякісно, через хабарі й знайомства.
Мої діти змушені ходити до російської школи. Там їм проводять пропагандистські уроки, гуртки, зустрічі з військовими, показують зброю. З паспортом (російським — ред) ми тягнули до останнього, але взяли, бо нема виходу. Діти також вчаться онлайн в українській школі. Важко поєднувати, але так принаймні ми не втрачаємо звʼязок з усіма на світі.
Люди кажуть, що для них було одне життя до війни, а після — вже зовсім інше. Так от у мене життя було лише до. Після — час зупинився, все під замком.
Ми надіємося, що здоровий глузд у наших керманичів переможе. Ми ж не речі якісь, щоб нас просто лишити, чи торгуватися нами. Як можна відірвати від серця половину? Організм так не виживе. Якщо все залишиться, як є, в окупації, це буде велика помилка. Так, у тих, кому вдалося тут влаштуватися, все буде добре. Але стільки життів вже було знищено і тепер просто так перегорнути сторінку? Так не можна. Далі вони ще щось захочуть.
Для себе ми вирішили, що будемо залишатися вдома у будь-якому випадку. У моєму віці вже нову роботу не знайдеш, хату не купиш, а сідати комусь на шию чи бути злиднями, я не хочу. Якщо все так і лишиться, відправлю дитину на неокуповану частину України. Вона розуміє, хто свій, хто чужий, але важко уберегти її від російського впливу.
“Мої діти змушені ходити до російської школи. Там їм проводять пропагандистські уроки, гуртки, зустрічі з військовими, показують зброю. Також вони вчаться онлайн в українській школі. Це важко поєднувати”. Ілюстрація Інги Леві
Андрій, Каховський район, Херсонщина
Я читаю українські новини щодня і відчуваю і радість, і страх. Я теж хочу миру, як і всі. Але, яким він буде? А до мене всі зможуть приїхати? Це буде якесь КПП, як з Кримом, чи все мінами перегородять? Багато запитань і ніхто не може дати відповіді на них.
Тут так багато змін, що я не знаю, чи можна це все назад відкотити. Росіяни вливають багато грошей. Пенсіонерам і бюджетникам зробили кращі умови. Особливо ці покращення відчуваються в тилу, де багато не прилітає. Наше село ближче до берега і нас обстрілюють часто. Ми розуміємо, чому так відбувається, але цивільним важко це прийняти. Тому якщо все це зупиниться, я буду радий, що завтра в мене не прилетить дрон, але буду незадоволений, бо Україна програє і ми не знаємо, що буде завтра з нами.
По телебаченню і в російських телеграм-каналах багато пропаганди. На білбордах рекламують контрактну службу в російській армії. Багато всього пропонують, аби ставати на облік в армію. Обіцяють багато грошей. Мій знайомий нещодавно виїхав, бо йому погрожували комісією і срочною службою. Насильно не забирають, я такого не бачив, але агітують сильно.
Щодо теми війни та перемовин, то в новинах це масово не відчувається. Але між собою люди спілкуються, переживають. Думаю, якщо все залишиться як є, але просто припинять стріляти, значить Україна програла. Зі мною багато-хто тут не згоден, але для мене особисто це означатиме поразку.
Ми ж не можемо забути, що відбулося в інших областях, як Херсон бомблять, як ГЕС підірвали, скільки людей загубили. Це ж не забувається. А як швидко нас окупували? Це теж у людей досі викликає злість на владу, а не тільки на росіян. Тобто є образа, що от, ми не готувалися, велику територію втратили, і тепер тут опинилися закриті. І що, усе це просто так лишити?
“На білбордах рекламують контрактну службу в російській армії. Багато всього пропонують, аби ставати на облік в армію. Обіцяють багато грошей”. Ілюстрація Інги Леві
Віталій, Крим
Російська “влада” Криму стримано реагує на тему переговорів Путіна і Трампа. В інтонаціях лиш є певний оптимізм. На швидке припинення війни ніхто не розраховує, але сподіваються, що знімуть санкції. Люди, які мають в Криму проросійські погляди, вважають перемовини надією на мир. Однак ті, хто має проукраїнські погляди бояться, що Крим може лишитися в окупації. Але ще більше бояться, що Україну можуть змусити відмовитися від Криму та кримців.
Ми в Криму не віримо, що Україна зможе довго протриматися без військової та фінансової допомоги США. У багатьох тут є рідні та близькі на неокупованих територіях і люди переживають, що фронт може рухатися далі на захід. В Криму багато переселенців з Херсонської області й вони постійно розповідають про жахи війни. По телевізору російська пропаганда теж ожила — обговорюють погіршення стосунків команд Трампа та Зеленського.
Статус Криму — це те, що в контексті перемовин найбільше хвилює кримчан. Для проросійської частини населення важливо, щоб США визнали Крим російським і зняли санкції. Для проукраїнської — максимум, щоб повернули Крим під контроль України, мінімум — залишили де-юре український статус Криму, а кримців продовжили вважати громадянами України. Вони теж хочуть, аби з Криму зняли санкції, бо в умовах санкцій і російських репресій на півострові стає все складніше жити й люди все частіше виїжджають.
Багато хто вважає, що переговори мають відбутися в імʼя збереження тисяч життів. Тому що території можна буде повернути, а от життя близьких — уже ніколи.
“Ті, хто має проукраїнські погляди бояться, що Крим може лишитися в окупації. Але ще більше бояться, що Україну можуть змусити відмовитися від Криму та кримців”. Ілюстрація Інги Леві
Максим, Енергодар
До повномасштабного вторгнення я мав роботу на ЗАЕС, зараз працюю різноробом, бо довелося звільнитися. Життя тут пекельне. Медицини немає, ліки називаються так само як українські, але їхня ефективність дорівнює нулю. Ціни на продукти часом вдвічі вищі. Це зростання відбулося нещодавно. А від пенсій, що вони платять залишається пшик.
Новини про переговори люди дізнаються з груп у телеграмі. Головний показник настроїв на окупованих територіях — як поводяться колаборанти. Зараз вони чомусь сумні, стали шукати нерухомість в Росії. Чи означає це, що їх до чогось готують? Подивимося.
