Село Безіменне за два з половиною роки повномасштабної війни перетворилося на абсолютно безлюдну та найбільш заміновану територію Миколаївщини.
За словами місцевих жителів, світло, вода та інші блага цивілізації зникли в селі як тільки туди зайшли російські окупанти.
«Це був, і страх, і жах. Не було такої хвилини, щоб в нас не бахкало, щоб над нами не літав літак. Не можна було з хати навіть вийти, бо в нас там було страхіття».
Як живуть за два роки після деокупації звільнені громади Миколаївщини? Що згадують місцеві жителі про період російської окупації? Які населені пункти активно відновлюються, а які залишаються повністю знищеними? Про це в матеріалі проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя»
Безіменне розташоване у Снігурівській громаді на межі Херсонської і Миколаївської областей. Повз село проходила лінія фронту, там і досі можна натрапити на залишки окопів та бліндажів.
Наразі в селі не проживає жодна людина, і перспективи повернення туди невеликі. У населеному пункті зруйновані не лише житлові будинки, а й уся інфраструктура: комунікації, водопостачання і дороги.
«Новини Приазовʼя» відвідали Тамаринський старостинський округ, до якого належить село і де зараз живе частина його жителів. Староста округу Ольга Кухар розповіла, що до повномасштабного вторгнення в Безіменному проживали 52 особи.
«Усі вони жили дружно, як одна сім’я. Вони й самі неодноразово розповідали і ми бачили, що якщо в когось траплялася якась неприємність чи біда, то всі дружно, всім селом приходили на допомогу. Люди там жили дружно. Чи то веселі події, чи якісь інші – все було в них як в одній великій родині. На сьогодні воно повністю зруйноване, там немає жодної вцілілої будівлі. Там усе знищено вщент, взагалі нічого живого немає, водонапірні башти побиті наскрізь. Все в руїнах та ямах», – розповіла вона.
«Є бажання повертатися»
Село Безіменне є одним із найбільш замінованих на Миколаївщині, каже староста округу. Зараз там працюють фахівці з розмінування. Місцеві жителі хотіли би повернутися до Безіменного, втім, це навряд чи буде можливо, додала Кухар.
«Хтось тут живе у Снігурівській громаді, хтось безпосередньо в селі Тамарине, хтось у Миколаєві, хтось за кордоном, хтось на заході України. На сьогодні ті, у кого були в порядку документи на будинки, оформили сертифікати та очікують на відбудову. Думаю, що для них ця історія ніколи не закінчиться. Вони всі хочуть повернутися додому. Одна з мешканок Безіменного одразу після деокупації приїздила сюди. Вони одні з перших повернулися та залишилися жити у нас. І вона колись прийшла до мене і каже: «Ти навіть не уявляєш, як я хочу додому». Очі повні сліз. І люди розуміють, що вони вже туди не повернуться, але бажання повернутися, гадаю, залишиться в них назавжди», – поділилась жінка.
Без надії на відбудову
Ольга Аксентій – жителька села Безіменне. Вона розповіла, що виїхала з окупації у липні 2022 року. На той час у селі не було вже жодних комунікації, біля населеного пункту йшли сильні бої.
«Це був і страх, і жах. В нас такої хвилини не було, щоб не бахкало, щоб над нами не літав літак. Жах був. Оце як зайшли окупанти, ні води, ні світла не було. Ми взагалі сиділи без хліба. Потім вже трошки хлопці почали виїжджати, щоб газові балони заправити. Плити самі будували на подвір’ях, їсти варили, хліб пекли, хто що мав – ділився. Не можна було з хати навіть вийти, бо в нас там було страхіття», – згадує жінка.
Місцеві жителі намагалися не спілкуватися з російськими військовими, коли ті окупували село, каже Ольга Аксентій.
«Я особисто з подвір’я не виходила, ми боялися. Білі стрічки одягали, якщо нам треба було кудись йти. Ми, звісно, залякані, боялися, я особисто боялася і сусіди, ми боялися виходити. Тому ми більше сиділи на подвір’ях. А вони мовчки заходили і сметану одразу домашню просили. А потім вже почали і курей вбивати та їсти, і гусей. Вони навіть у нас і не питали якогось дозволу. Чуємо бах-бах, вже все, гуси повбивані, кури повбивані. Молоко, залишки які були, то ми швидко свиням давали, щоб вони не бачили і не забирали. Солому у нас забирали в окопи собі стелити. В мене зайшли мовчки в хату, позабирали подушки, шкарпетки чоловічі, спідню білизну. Одна жіночка в нас загинула. Йшла корів доїти і розірвало. Люди до останнього були, сподівалися на щось», – розповіла жителька.
Жінка каже, що хотіла би повернутися додому, але розуміє, що село навряд чи будуть відбудовувати: «Самі знаємо, що вже туди ми, напевно, не повернемося. Хотілося б, звісно, хотілося б. Все рідненьке. Вдруге чоловік не хоче мене туди везти. Страшно, підриваються люди. Землю обробляють і підриваються».
Відновлення Новопетрівки
Українські військові майже два роки тому звільнили від окупації 150 населених пунктів Миколаївської області. Відтоді у регіоні триває відновлення. Зараз під контролем російських військових залишається Кінбурнська коса. Водночас деякі населені пункти Миколаївщини продовжують потерпати від обстрілів.
Одним із населених пунктів Миколаївщини, які зараз відбудовуються, є село Новопетрівка. Воно належить до Широківської громади. Село пережило 8 місяців окупації та тривалий час перебувало близько до лінії фронту. Місцеві жителі називають той період «жахіттям» і згадують про випадки мародерства, катувань і вбивств.
Надія Микарчан, жителька Новопетрівки розповідає:
«Вони (окупанти) переважно допитували, хто де служив та, хто зараз служить. Тих, хто не хотів виказувати цю інформацію, тих катували – прив’язували до Хреста в нас за селом і катували. Один не вижив, його вже після деокупації знайшли, він у підвалі сидів, там його в яму і закопали, а потім вже перепоховали. Ще одного чоловіка знайшли в полі за селом вбитим, чоловіка нашої старости закатували до смерті також. Були хлопці, яких забирали в Херсон вивозили, або в Каховку вивозили і допитували».
Валентина Касапа, староста Новопетрівського округу:
«Вони (окупанти) заходили, люди їх боялися. Вони заходили, в кожного по два, по три автомати висіло на плечах і автомат у руках. Вони це нічим не обґрунтовували. От просто зібрали, їм там хтось щось сказав, що там хтось передавав дані про рух їхньої техніки. Хтось був у селі, хто із АТОшниками товаришував, вони просто хлопців збирали та знущалися. Мого чоловіка закатували теж. Сказали, він бандерівець, тому що родом із заходу України».
Зараз Новопетрівка потрохи повертається до життя. Староста розповідає, що село відновлюють і місцеві жителі туди повертаються. За її словами, вже відновлена школа, ремонтується бомбосховище, зроблений проєкт на центролізоване водопостачання села, будуються свердловини.
«Фермерське господарство у нас відновило роботу. А щоб людям було якось комфортніше жити, у нас є підприємці, які відкрили магазини з харчами, будматеріалами. Є школа, школа-інтернат, гімназія на базі середньої школи – вона працює поки онлайн, але скоро буде змішана форма», – додала староста.
«Неприємні сюрпризи окупантів»
Замінування досі залишається проблемою Новопетрівки так само, як і в інших громадах, які постраждали від війни і окупації. Місцеві жителі розповідають, що довкола села ще багато небезпечних місць.
«Дужа багато неприємних сюрпризів нам залишили. Були випадки, коли загинула дитина. Ну, діти є діти, скільки їм не кажи, але цікавість бере гору. Перейшли вони на ту сторону за канал, і чого вони там ходили, що вони там шукали, але один хлопчина наступив чи взяв протипіхотну міну, вона в нього вибухнула в руках. Той хлопчик загинув на місці, а друга дитина, яка була поряд, залишилася інвалідом», – розповіла «Новинам Приазовʼя» жителька села Людмила Гуц.
За її словами, інші нещасні випадки, повʼязані з замінуванням були, коли вже відкрили дорогу і почав ходити потяг на Миколаїв.
«Люди йшли на потяг і жінка тільки отак от зробила крок убік, дивлюся, каже, щось блищить, а то була розтяжка. Чудом не наступила. А ось буквально нещодавно жінка вивела корову до каналу, прив’язала мотузку, це тільки декілька кроків, відійшла вбік, як корова наступила на якийсь предмет вибуховий, все, корову розірвало. Жінка дивом залишилася живою. Дуже багато було під каналом бліндажів їхніх (окупантів) викопаних, вони як кроти перерили всю землю. І на сьогоднішній день ще настільки багато заміновано, що навіть не можна підійти до лісосмуги», – поділилась жінка.
Миколаївщина є одним із найскладніших для розмінування регіонів, повідомив «Новинам Приазовʼя» голова правління Асоціації саперів України Тимур Пістрюга. Там можна знайти різноманітні вибухонебезпечні предмети – від боєприпасів, що не вибухнули, до протипіхотних і протитанкових мін.
«Миколаївщина, Херсонщина, Харківщина і доступні до розмінування території Донеччини, вони мають найбільш складну ситуацію, з точки зору забруднення, з точки зору інцидентів та жертв, як і важкості роботи, якщо ми говоримо про виконання завдань з гуманітарного розмінування. Одна із ключових статистик для нас – це кількість мінних інцидентів та жертв внаслідок мінних інцидентів. Миколаївщина – на третьому місці після Харківщини і Херсонщини. Зафіксовано офіційно 90 інцидентів, що десь складає понад 12% від загальної кількості, які трапилися в Україні по всіх регіонах, і на Київщині, і на Чернігівщині, і на Сумщині, там, де в нас є мінна проблематика. Це досить вагомий такий індикатор, тому що насправді це офіційна статистика, але справжній цифри вони набагато більші», – зауважив він.
Більшість територій, які доступні до розмінування, можуть зробити безпечними упродовж 10 років, вважає сапер.
«До 10 років ми маємо розмінувати 80% доступної для розмінування території. Тобто це те, що на даний момент деокуповано і не входить в 20-кілометрову буферну зону, має бути розміновано і я вірю в ці цифри», – додав Пестрюга.
Снігурівська громада – одна з тих, які перебували в окупації. За даними місцевих ЗМІ, під час окупації та ведення активних бойових дій було пошкоджено 70% будинків, 45% закладів дошкільної та загальної середньої освіти, 30% будинків культури та сільських бібліотек, 25% закладів охорони здоров’я. Крім того, було заміновано 100% полів та дороги сільського сполучення, а також зруйновані мости та пішохідні переправи, що сполучали населені пункти між собою через річку Інгулець.
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого 2022 року. У Росії заперечують, що ведуть проти України загарбницьку війну і називають це «спеціальною операцію». Також російська влада заперечує, що скоює злочини проти цивільних жителів України.
