Ексклюзивне інтерв’ю Iнтерфакс з директором Центру досліджень енергетики Олександром Харченком
Текст: Ніна Яворська
– На одному з нещодавніх брифінгів ви сказали, що бізнес почав досить активно встановлювати газопоршневі генератори, а ваш центр супроводжує цей процес. Поділіться детальніше, який шлях долають ці генератори, скільки часу потрібно на встановлення, які є перепони?
– Давайте насамперед розділимо газоспалювальні установки на дві категорії. Є газопоршневі двигуни. Умовно, це щось дуже схоже на двигун внутрішнього згоряння, але значно більше й працює не на бензині, а на природному газі, біогазі або газі зі звалища. Це простіший випадок, бо газопоршневі двигуни – це переважно потужності до умовних 10 МВт. Вони бувають і на 20 МВт, але, з іншого боку, все, що вище – це вже здебільшого газотурбінні установки. Хоча й вони бувають на 10-15 МВт. Тому тут є певний елемент невизначеності в різниці потужності, але загалом розподіл виглядає ось так.
Існує певний процес встановлення цього обладнання, фактично неминучий. Перше – треба мати проєкт. І це не просто якесь креслення, це доволі серйозний документ, який потребує часу й на те, щоб його зробити, й на те, щоб його зареєструвати відповідно до законодавства, пройти всі необхідні експертизи. Зараз справді дуже спростили цей порядок. Ура! На практиці це означає, що за великого бажання й максимального прискорення можна десь місяців за чотири зареєструвати все необхідне для встановлення газопоршневого двигуна. Крім того, ще в процесі проєктування потрібно розібратися, як він буде підключений до електрики, газу та передачі тепла, тому що практично всі газоспалювальні установки виробляють і електрику, й тепло.
Далі починається встановлення, для чого потрібно спочатку виконати певні будівельні роботи – щонайменше побудувати фундамент, а також певні елементи фізичного захисту, що цілком зрозуміло в наших умовах. Зараз ще триває розробка офіційних вимог до такого захисту, але неофіційно всі більш-менш вже розуміють, куди звертатися, щоб отримати рекомендації від відповідного проєктного інституту Міністерства оборони. Крім фундаменту та елементів захисту, може знадобитися будівництво, наприклад, лінії електропередачі чи газової труби. Плюс ще буде потрібна певна кількість додаткового обладнання. Після підключення потрібно буде провести тестові роботи, затвердити з певними організаціями, що установка відповідає всім вимогам пожежної безпеки, що є санітарна зона тощо. Після всього цього ви підписуєте остаточні документи з регулюючими органами й запускаєте.
З турбіною все значно складніше, бо це, по-перше, складніша технологія, а по-друге, через здебільшого серйозніші потужності, вони мають значно більше обмежень щодо того, де і як їх встановлювати. Їм потрібен певний тиск газу, наявність певної потужності підключення тощо. Тому, перш ніж приймати рішення про встановлення будь-якого такого обладнання, спочатку треба дуже добре розуміти, де саме ви її встановите. Крім вільної земельної ділянки, має бути інфраструктура, де є газ необхідного тиску, електрична підстанція з необхідною напругою й потужністю, а також можливості тепловідведення. Тепло – це теж продукт, викидати його в повітря, м’яко кажучи, нераціонально.
Звісно, з підключенням турбіни історія триває довше. Газопоршневий двигун здебільшого приїжджає готовий, а турбінне обладнання, хоч і помірної потужності, прибуде до вас у 600-900 коробках. Деякі з цих коробок будуть, припустімо, розміром 10х12 метрів. І таких коробок може бути під сорок фур. З цього треба буде збирати конструктор, а робити це в Україні вміє дуже обмежена кількість людей. У нас газотурбінні установки дуже давно ніхто не встановлював. Тому треба буде ще знайти бодай основних інженерів – західних або турецьких, наприклад, які вміють працювати саме з такою технікою. І це на додачу до всього, що ви робили для газопоршневого двигуна. Проєкт на турбіну робиться щонайменше 4-4,5 місяці за умови стаханівських темпів. Знов-таки, сховище для більшого об’єкта складніше й довше будувати. Збирання турбіни в кращому випадку займає два-три місяці та ще місяць-два на те, щоб її правильно запустити й протестувати. Відповідно, встановлення й запуск турбіни займає приблизно від 12 до 18 місяців. Теоретично може бути швидше, але поки прецеденти відсутні.
Ще зазначу, що турбіна значно гучніша за газопоршневий двигун, і треба зважати на жорсткіші вимоги до відведення санітарної зони: має бути щонайменше 200 метрів від поселень, аби її галас не вбивав життя. Там величезний перелік різних вимог, які треба задовольнити.
– Сьогодні вже можна говорити про якусь певну кількість встановленого обладнання?
– Наскільки мені відомо, наразі жодна нова газотурбінна установка в Україні не працює – вони в процесі доставки, встановлення, пошуку грошей. Про конкретну кількість проєктів газопоршневих установок по всій Україні важко сказати – когось ми консультуємо від початку до кінця, хтось спитав, що робити, й робить сам, а про когось просто не знаємо. Дуже різні ситуації. Та загалом зараз встановлено й встановлюється чимало таких потужностей. Вже йдеться про десятки МВт тільки газопоршневих двигунів. Але треба розуміти, що нам потрібні не десятки МВт, а тисячі. І до цього масштабу нам ще далеко, на жаль.
Дуже активно встановлюють Харків, Миколаїв, Одеса, Київ. Можна назвати ще багато міст, і в кожному місті йдеться не про одну установку, а про три-чотири. Але все одно цього страшенно недостатньо.
– Цікаво, за який час їх вдалося встановити?
– Газопоршневі установки вдавалося підключати за шість-сім місяців, і вони працюють. А щодо турбіни… Всі ми знаємо про турбіну від USAID на 28 МВт, яку запускають з лютого 2023 року. Офіційного повідомлення, що вона стабільно працює в мережі, я поки не бачив. Це вже легендарна історія, яка дуже сильно попсувала Україні ситуацію, тому що через цю турбіну донори не виділяють додаткові кошти на обладнання такого типу. Від коментарів, чому вона не працює, я б утримався. Але зазначу, що правильний підхід вимагає детального аналізу: які саме установки й де потрібні.
Наша команда в рамках співпраці з Програмою розвитку ООН і кількома міськими адміністраціями розробила плани живлення критичної інфраструктури, аби вона мала напругу в будь-якому разі, навіть якщо все інше вимкнулося. Щоб каналізація й опалення залишилися для Києва, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя та інших міст. У кожному плані є точне розуміння, скільки конкретних потужностей і де саме треба встановити. Як вони будуть підключені, як вони будуть заживлюватися в разі блекауту, як їх використовувати, коли ситуація нормальна. Зараз ці проєкти успішно реалізуються, тому що все обладнання купується саме таке, яке має бути встановлене, і в тій комплектації, яка потрібна. Це все одно не швидко, тому що обладнання важке, його довго виготовляють і привозять, але коли воно приїхало, то встановлюється й працює.
– І яке саме це обладнання? На що робиться ставка? Чи там мікс якийсь?
– Там мікс газопоршневих і газотурбінних установок, тому що, наприклад, Київ потребує саме газотурбінних установок. Він споживач дуже великого обсягу е/е, і його самими газопоршневими установками не перекриєш. А, скажімо, в Миколаєві потрібні винятково газопоршневі установки, бо в нього менші потреби. В Харкові газотурбінні установки встановити взагалі неможливо, вони будуть розбиті й квит. Відповідно, там треба встановлювати – непублічно, приховано – винятково велику кількість газопоршневих установок. Для Одеси можливі обидва сценарії.
Інша річ, що, на жаль, достатнє фінансування зараз дуже складно знайти, позаяк донори, природно, роблять акцент на військовій допомозі. Плюс вплинули ті інциденти, які трапились в перші місяці після атак на енергосистему, коли привозили дійсно не те обладнання, яке потрібне. І це не один кейс. Українські енергетики дуже дякували, але нічого з цим вдіяти не могли. Зараз вже є механізми координації, правильної оцінки, що саме є сенс везти і яким чином. Стало краще, але грошей все одно не вистачає.
На мою думку, єдиний спосіб зробити так, щоб це запрацювало – максимально залучити приватний капітал, який має відчути цей бізнес. Енергетика в нас завжди була чимось таким державним або олігархічним, дуже великим і монополізованим, що ніхто туди навіть заходити не хотів. Гадаю, що війна вже змінила баланс сил на цьому ринку. Зараз є вікно можливостей, щоб сюди зайшли десятки малих і середніх бізнесменів, які б інвестували кожен в свої певні потужності, аби вони конкурували на ринку, бо рано чи пізно ми набудуємо стільки, щоб ринок наситився, щоб енергії вистачало, і тоді почнеться конкуренція та зниження цін.
За українським бізнесом на наступному етапі зайдуть й іноземні інвестори. Якщо вони побачать, що це реально ринок, що тут можна заробляти, що попри воєнні ризики, одночасно є великі можливості та нормальні правила гри, а не монополія та корупція, як це звикли говорити про українську енергетику.
– Ми ще повернемося до ринкових мотиваторів, а зараз розкажіть більше про ті проєкти, які ви реалізували саме з бізнесом, та його досвід. Які це потужності? Що мотивує бізнес?
– Йдеться в середньому про 5-10 МВт. Наведу приклад, зі зрозумілих причин без назви виробництва. Є завод, в нього є певна продукція, яка потребує безперервного циклу роботи. Якщо вони не будуть готові до вимкнень електрики, а її вимкнуть, то втратиться результат піврічної праці. Їм набагато дешевше купити й поставити для себе два газопоршневих двигуни по 3,5 МВт. Коли є електрика – використовувати їх, продаючи ресурс та певні послуги в мережу, коли немає – використовувати для себе.
Зараз, коли почалося відпускання прайс-кепів, ціна на ринку електроенергії вже вища за собівартість її виробництва на газопоршневому двигуні середньої потужності від 2 до 5 МВт, яка становить орієнтовно 4,5 грн/кВт-год. При цьому бізнес, крім ціни на ринку, платить ще за транспортування. Із власною генерацією цих витрат немає. Це ваша установка, вона стоїть у вас на території, ви економите.
– Скільки коштує сама установка та її підключення, які терміни окупності?
– Абсолютно нормальна окупність – три-чотири роки залежно від типів обладнання. П’ять-шість років – це якщо хочеться, так би мовити, по-багатому – мегаякісно, з запасом потужності тощо. Це про газопоршневі двигуни. Якщо казати про турбіни, то вікно окупності – п’ять-вісім років. Знов-таки, залежить від типу й потужності обладнання та режимів використання.
Ціна газотурбінної установки плюс встановлення – в межах EUR800 тис./МВт. Для газопоршневого двигуна це приблизно EUR1-1,1 млн/МВт. Звісно, є певні відхилення, бо в когось газ буде за 30 метрів, а в когось – за кілометр, і треба тягнути трубу. В когось електрична підстанція під боком, за парканом, а в когось, знов-таки, за кілька кілометрів, і треба прокласти кабель.
– Які гроші – кредитні чи власні – використовують бізнеси, що підключають установки?
– Ті проєкти, з якими ми працювали, фінансувалися, наскільки мені відомо, з власних коштів. Є кілька індустріальних проєктів, не для себе, з якими ми працюємо, в тому числі на організацію фінансування. Все рухається, але треба розуміти, що українські банки – це занадто дорого, а з західними структурами сам процес триває понад рік. Тому проєкти ще не дійшли до стадії, коли можна було б сказати, що ми отримали кредит і будуємо. Тут йдеться вже про проєкти 40-70 МВт, які націлені саме на роботу в енергосистемі.
– Наскільки стикалися з якимись перепонами з боку місцевої влади, дозвільних організацій бізнеси, які пройшли чи проходять шлях будівництва нової генерації?
– Зараз набагато легше, тому що навіть перевіряючі органи розуміють, що з електрикою ситуація катастрофічна. Всі розуміють глибину кризи, наскільки все це складно й наскільки зараз важлива кожна установка. Це відчувається. Тобто зовсім безглуздих дій я не можу пригадати. На рівні місцевої влади колись було багато історій, коли відмовляли бізнесу з ініціативами, мовляв, чужих нам не треба. Зараз по-іншому. Може в мене, звісно, якась бульбашка з місцевих керівників, але всі ті мери й голови адміністрацій, яких я знаю, кожного, хто готовий інвестувати в щось, що генерує електрику й тепло, хапають за руку, садять за стіл, особисто приносять каву і кажуть: “Давай, тільки швидше”.
– Чи достатньо пропозицій обладнання на ринку? Чи можна його безперебійно купити за кордоном і в Україні?
– Можна купити, але дефіцит є. Тут парадоксальна трохи ситуація – зараз у світі дуже високий попит на це обладнання. Наприклад, в Каліфорнії, Техасі наставили стільки відновлювальної вітрової та сонячної енергетики, що в них два-три роки тому почалися блекаути. І вони дуже швидко зрозуміли, що потрібна балансуюча потужність, а це газопоршневі та газотурбінні установки. Вони за останні два роки оформили реально замовлення на сотні мільйонів і це певним чином вплинуло на світовий ринок. Але якщо ти ставиш перед собою завдання купити це обладнання і все організувати, то все можливо, все знаходиться, все купується. Тут питання більше в бажанні й у тому, як підходити до роботи.
– Підключення установки – це в наших реаліях все-таки трубопровід чи скраплений газ?
– Це велика перевага України, що в нас дуже розгалужена й потужна мережа газогонів. Це фактично унікальна історія. Зовсім небагато країн мають настільки розгалужену та якісну систему. Звісно, підключення до газогону – це оптимальне рішення. Це найбільш стабільна, комфортна й передбачувана ситуація. Будь-яке сховище скрапленого газу і все, що з ним пов’язано, це вже додаткові ризики, і цього я б своєму клієнту не рекомендував. Необов’язково шукати майданчик ТЕЦ, щоб на ньому поставити турбінну установку, хоча б тому що це суттєво збільшить бюджет. У нас дуже багато майданчиків, в тому числі багато промислових об’єктів, які мають власні майданчики.
– На початку інтерв’ю ви вже сказали, що встановлення і обслуговування газотурбінних установок досить складне. А як з з персоналом для обслуговування газопоршневих двигунів?
– Зараз нікому не вистачає персоналу, тому що, по-перше, дуже багато людей пішло на фронт. Це, звісно, певна проблема, але в реальному житті вона вирішується навчанням під час встановлення. Практично всі виробники обладнання проводять навчання для персоналу клієнтів, залежно від того, чи для себе бізнес ставить, чи для роботи на ринку. Це не якийсь super rocket science. Питання вирішуване.
– Тепер щодо ринкових питань – що, на вашу думку, потрібно зробити, аби залучати приватні інвестиції в розбудову малої генерації? Прайс-кепи вже підвищили.
– Так, в принципі, вони зараз на тому рівні, який дозволяє працювати. Друге величезне питання – це борги на ринку. “Укренерго” інтенсивно працює над вирішенням цього питання, і я дуже радий, що вона це робить. Це більш ніж правильні кроки, але вони недостатні. Якщо після цього відразу почнеться нова генерація боргів, це ж нікому не допоможе. Тому потрібно одночасно погасити борги й провести зміни на ринку, щоб не генерувалися нові. Для початку потрібно якомога швидше розібратися з неплатниками за е/е: хто може платити, хто дійсно не може. І для цих останніх створити механізм субсидіювання, через який держава буде ці гроші в ринок вносити. Можливо, треба дійсно зробити фонд боротьби з енергетичною бідністю, попросити у Європейського Союзу підтримки на цьому напрямку, щоб цей фонд за прозорими і зрозумілими адресними критеріями сплачував за електрику певних об’єктів, скажімо, “Води Донбасу”. Ну не може вона погасити борги, об’єктивно немає джерела грошей, навіть теоретично. Там окупована територія, частково фронтова зона, а якщо їх відключити, то це геноцид. Ми цього не можемо зробити.
Крім того, є закриті шахти, де мають працювати насоси і відкачувати воду, що є абсолютно необхідною умовою запобігання екологічної катастрофи в регіоні. Але джерела грошей нема. Тому тут має бути комплексне рішення боргової проблеми. Про це вже говориться тривалий час, але принципово нічого не змінилося.
– Як ви прокоментуєте рішення про підвищення тарифів для населення? Які можуть бути наслідки для енергосистеми та ринку від цього?
– Механізм зараз відформатований так, що користі енергетиці ці гроші не принесуть. Дійсно, тариф для населення не відповідає реальній ринковій ціні. Але якщо його відпустити, то всі гроші населення в пропорції 85%/15% йдуть “Енергоатому” та “Укргідроенерго”, які зараз покривають різницю. І якщо “Укргідроенерго” направить ці гроші бодай на відновлення, то куди їх спрямує “Енергоатом”? На нові блоки? Серйозно? Насправді ці мільярди гривень могли бути конвертовані в обладнання для того ж Харкова, Запоріжжя, Чернігова, Сум, де, до речі, дуже складна ситуація. І цих грошей реально б вистачило, аби закрити необхідні потреби. А вони закопуються просто так, без перспектив. Я ж реаліст, я розумію, що побудувати атомний блок швидше, ніж за 12 років, навіть за найкращих умов неможливо. Неможливо технічно, процедурно, бюрократично.
Кризова ситуація, яка вимагає тактичних дій в горизонті двох – максимум трьох років, у нас саме зараз. Буде в нас атом через 10 чи через 15 років, це вже не суттєво. У нас з таким підходом через п’ять років не буде ніяких розкладів.
Не можна зараз викидати шалені ресурси на вітер. Не можуть всі гроші, які надходять від населення, потрапляти туди, де вони назавжди зникнуть для енергосистеми. Не може державний монополіст настільки викривлювати ринок. І зверніть увагу – уряд наразі навіть техніко-економічне обґрунтування не затвердив на всі ці історії. Якщо уряд затвердить ці, на мою думку, абсолютно неадекватні плани, це вже буде його проблема. І тоді ми маємо критикувати уряд. Є законопроект про будівництво ХАЕС 3-4, але ж рішення немає. Ніхто під цим не підписується.
– І все-таки, який ваш прогноз по газоспалювальних установках на найближчий час?
– Скажімо так, я хочу вірити, що процес набирає обертів. І якщо до цієї зими буде встановлено десятки мегават, то сподіваюся, до наступної зими встановлені потужності будемо вимірювати вже сотнями мегават. Тут я, найімовірніше, оптиміст.
