Європейське турне Сі Цзіньпіна — одна з головних політичних тем останніх днів у всьому світі. Китайський лідер не був у Європі з березня 2019 року. За цей час світ суттєво змінився, а зв’язки Пекіна з європейцями помітно просіли з погляду якості й інтенсивності. Але відновити довірчі відносини — завдання неймовірно складне. На шляху до його виконання не бракує перешкод — посилення автократії в Пекіні, недобросовісна конкуренція та промислове шпигунство з боку китайських компаній, консолідація Заходу (й посилення впливу США на європейців), китайська агресивна політика в Східній Азії та, зрештою, підтримка, яку Пекін надає Росії.
Про це пише Віктор Константинов, доцент інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка.
Публічний порядок денний європейських переговорів Сі Цзіньпіна очікувано охоплював усі гострі проблеми сьогодення. У Франції акцент було зроблено на вільній торгівлі, активному залученні Глобального Півдня до світових політичних процесів, «глобальній відповідальності» великих держав і глобальному ж «олімпійському перемир’ї» на час Ігор у Парижі. У Сербії найпомітнішими стали заяви про загрозу втручання Заходу для територіальної цілісності країн у різних куточках світу (явне відсилання аудиторії до проблем Тайваню й Косова), про «агресивність НАТО» й «американське втручання». В Угорщині головними темами стали свобода інвестицій, неприпустимість протекціонізму (йшлося, звісно, виключно про протекціонізм країн Заходу, «жертвою» якого став Китай і опосередковано — його найближчі партнери, такі як Будапешт) і необхідність ставити в пріоритет світової політики економічне співробітництво.
Та в цього турне було очевидне надзавдання — заявити про китайське бачення світового порядку й «завербувати» в Європі однодумців, згодних із запропонованою Пекіном глобальною політичною архітектурою. Геополітичний маніфест Сі Цзіньпіна просувався відкрито й активно. Адже те, що багато коментаторів сприйняли як чергові фрази, які нічого не значать, — «багатополярність», «незалежна політика провідних держав», «автономність рішень» — насправді й були головними меседжами Сі для європейців.
Китайську глобальну стратегію часто розуміють хибно. Її ототожнюють із радянською часів холодної війни, а також із сучасною російською політикою на тій підставі, що в усіх цих випадках головним опонентом є Сполучені Штати. Але для радянських і російських лідерів протистояння з Вашингтоном було й залишається головним фундаментом зовнішньої політики. Активний конфлікт зі США дає змогу зміцнити режим і підвищити власну значущість у світі. Тому російська «багатополярність» — лише короткий етап на шляху назад, до біполярного протистояння, й жодних третіх центрів сили там бути не може.
Пекін бачить світоустрій інакше. Він хоче в тиші та спокої встановити гегемонію у Східній Азії й лише потім розширювати свій вплив далі. Так, у далекій перспективі такий сценарій також має призвести до зіткнення зі США. Але тут і тепер КНР потрібна реальна багатополярність, аби Вашингтон відволікався на інші центри сили й не міг мобілізуватися проти Китаю. В Парижі Сі заявив, що Китай і Франція «мають обстоювати свою незалежність і спільними зусиллями запобігти новій холодній війні або блоковому протистоянню». Погляд Сі на роль КНР і ЄС очевидний: вони можуть виступати як самостійні центри сили, острівці нейтралітету у війнах сьогодення, і тим самим гарантувати, що регіональні конфлікти не переростуть у світову війну.
Вибір країн, які китайський лідер відвідав, підтверджує: візит був саме стратегічним політичним актом, а не спробою вирішити тактичні питання в економіці та політиці. Франція є найсприйнятливішою до розмов про велич і «третій шлях» серед усіх європейських країн. Тут дотепер живі дух великодержавності та відкрите прагнення незалежності від США. Макрон, звісно, не Шарль де Голль, і рвати тісне співробітництво з американцями не збирається. Але нинішній французький президент хоче затвердити Францію як самостійного глобального гравця, — про це свідчать його демарші з «уведенням французьких військ до України», плани європейського військового союзу та самостійного, без союзників, посередництва в конфліктах на Близькому Сході, Азії й навіть в Україні. Отже, Сі знайшов у ньому щонайменше вдячного слухача. Франція стала для КНР головним напрямом у європейській політиці, головним партнером із політичного діалогу. Настільки важливим, що Китай приніс у жертву економічні інтереси: Макрон активніше за багатьох виступає за обмеження імпорту до Євросоюзу китайських електромобілів, але замість «покарання» за таку ініціативу Сі привіз президенту Франції вигідні умови торгівлі для «Ейрбаса», французьких продуктів харчування й обладнання з очищення води.
Сі не поїхав до Німеччини, Італії, Нідерландів. Усі ці країни — найбільші торговельні партнери Китаю з величезними китайськими інвестиціями, навіть більшими, ніж у Франції. Вони важливі, адже та ж Німеччина активно виступає за нормалізацію економічних відносин із Пекіном, аби підтримати свою економіку, що постраждала внаслідок російської війни в Україні. Й ці питання обговорювали протягом усього останнього року, коли лідери цих і багатьох інших європейських країн їздили до Пекіна. Але політично ці країни не такі самостійні й не мають достатніх амбіцій, аби претендувати на провідну роль у світовій політиці. Китай не бачить у них рівних партнерів із геополітичного діалогу, таких самих розуміючих і зацікавлених, як Франція.
Рішення відвідати Сербію й Угорщину повторює цей підхід, тільки на скромнішому регіональному рівні. Ще на початку 2010-х Пекін розгорнув активне співробітництво зі східноєвропейськими країнами, які недавно стали членами ЄС і найближчими кандидатами на вступ до інтеграційного об’єднання. Китай цікавив вхід на ринок Євросоюзу, й ці відносно бідні й менш вимогливі країни здавалися ідеальним вибором для цього. Китай почав закріплюватися в регіоні, вкладати сюди чималі кошти, натомість очікуючи лобіювання своїх інтересів і меншого контролю з боку ЄС і державних органів. Загальне охолодження відносин із Євросоюзом не обійшло стороною й східноєвропейський проєкт Китаю. Частина країн облишила ініціативу, але інші виправдали вкладення, й далі підтримуючи Пекін. Угорщина (член НАТО і ЄС) і Сербія — саме з останніх.
Угорщина та Сербія незадоволені Євросоюзом і хочуть більшої самостійності від його інституцій. У Сербії до того ж є важкий досвід зіткнення з НАТО: візит Сі до країни припав на 25-річчя операції Альянсу в Косові, що закінчився фактичною незалежністю регіону. Китай із його щедрими інвестиціями та відсутністю жорстких політичних вимог здається їм ледь не ідеалом партнера — економічного, політичного. Такого, що забезпечить процвітання не гірше, ніж ЄС, але нічого не вимагатиме натомість. Будапешт і Белград із готовністю підтримують китайські ідеї «самостійності» та «незалежності» й тому в Східній Європі вже стали для Пекіна тим, чого він очікує від Франції в Європі загалом, — співучасниками в геополітичному сценарії, який замість єдиного Заходу створить два самостійні центри сили: ЄС і США. Ні, мрійниками китайські лідери точно не є й на конфронтацію між європейцями та американцями не розраховують. Але коли ці частини великого Заходу не виступають єдиним фронтом, досягати серйозних результатів у світовій політиці в них теж не виходить: досить подивитися на Близький Схід, Африку, Іран чи Україну.
Турне Сі — це, звісно, ще не здобута Китаєм перемога, але очевидна заявка на те, щоби переломити глобальну ситуацію на свою користь. Фаза вичікування позаду, Пекін перейшов до активної дипломатії, й мета його — змінити наявний міжнародний порядок. Порядок, який Україні забезпечує виживання.
Нагадаємо, Орбан після зустрічі з Сі Цзіньпінем заявив, що підтримує “мирний план” Китаю щодо України
